Лікарів, спеціалістів на горлові хвороби, геть шматували зграї захриплих від крику газетярів.
– Прибув безвісти загиблий учений, славнозвісний професор...
– Хто?
– Містер...
– ?
– Віл’ям…
– ?
Вибухом:
– Вввокс!!!
Газетна вакханалія тривала, проте, тільки до четвертої години дванадцяти хвилини дня, коли на знак протесту проти хижацько-імперіалістичної політики уряду застрайкували друкарі. До друкарів приєднались кінематографісти, і кінотеатри почали обслуговувати члени «Національного Об’єднання Штрейкбрехерів».
О сьомій годині тридцять чотири хвилини вечора на хмарах спалахнули велетенські кіноплакати:
З сьомої години сорока хвилин вечора квитки продавалися перекупцями по 15 000 доларів, а трохи згодом головний механік театру одержав від директора Компанії Південних Діамантових Копалень 23 000 доларів за право постояти під час доповіди в електробудці.
Віл’яма Вокса винесли на сцену: пан Президент Академії Наук; його товариш Невідмінний Секретар Академії і спеціально командирований урядовий агент.
Дванадцять дам найвищого кола на власних атласових ручках доставили до театру містера Понеділка, що встиг уже скуштувати солодких плодів цивілізації.
Але саме в ту мить, коли професор у супроводі сановників і членів Академії прямував до бенкетної зали, трапилась несподівана пригода: юрба шляхетних дам і дівчат перегородила шлях містеру Понеділкові, блискавично вхопила його в обійми й потягла до найближчого шантану. Понеділок спочатку скажено пручався, опинався, але згодом у запашних пружних обіймах зрозумів, що тільки дурень може вважати такі пригоди за прикрість.
В окремому кабінеті почесні дами пильно й уважно досліджували біцепси й старанно вивчали зуби чорношкірого героя. Юні леді мало не падали непритомні під пекучими поглядами дикуна. Понеділок поводився зі зворушливою наївністю: він добродушно ляпав долонями по дамських і дівочих спинах, грайливо щипав декольтовані частини прекрасних біломармурових тіл і ввесь час намагався спробувати їх на смак.
Це викликало нову бурю захоплення.
ВЕРХІВ’Я СЛАВИ
Містер Віл’ям Вокс став національним героєм.
Важко було в цілій країні відшукати таке місце, де не було б портрета містера Вокса. Його можна було бачити в газетах, у журналах, на сірникових і цигаркових коробках, на медальйонах – на грудях молоденьких дівчат, у вітринах, на тротуарах, у кіно, на хмарах, на підошвах модних черевиків, над ліжком молодого подружжя, на вмивальниках, по актових залах усіх установ, шкіл, бюр.
Коли містер Вокс у крамниці або ресторані виймав гаманець, щоб заплатити, – хазяїн незмінно вважав це невинне бажання за особисту образу.
– Даруйте, професоре... Такі люди не повинні платити. Прошу вас не ображати нашу фірму й мене, стару людину, і дозвольте на ознаку особливої вашої до нас прихильности надіслати вам додому яко подарунок тридцять тисяч найкращих гаван...
Ім’ям Віл’яма Вокса назвали половину всіх вулиць столиці, і приїжджі раз-у-раз зазнавали серйозних неприємностей, бо на кожному кроці натикались на вулицю Віл’яма Вокса.
– Скажіть, де тут Національний Банк?
– Метрополітеном по вулиці Вокса, 4, потім ліворуч, на розі вулиці Вокса, 22, пройти три квартали, і праворуч, на розі улиці Вокса, 12 і вулиці Вокса, 51 побачите колишній Національний Банк, нині – Банк імени Віл’яма Вокса.
Всі газети, навіть офіціози, щоденно друкували на другій сторінці:
Найталановитіші письменники стояли перед загрозою голодовки, бо видавництва нічого не хотіли друкувати, крім творів Вокса. Красне письменство занепало, бо видавці примушували літераторів писати виключно про Вокса або про те, що торкалося Вокса, інакше всі двері для них були закриті.
Один молодий поет насмілився в своїх віршах критично поставитись до заслуг професора. Другого дня книзі юного літератора об’явили бойкот, а нещасний видавець укоротив собі віку. Професорова покоївка зібрала собі чималий капіталець, продаючи видавцям обривки промокального паперу з Воксового прес-пап’є. За допомогою люстерок спеціальні люди розшифровували кривулі й закарлючки на папері.
«Квінтесенція цивілізації в пілюлях від мігрені».
«Їсти треба для того, щоб пити, пити треба для того, щоб їсти».
Ці афоризми видавалися окремими книжками мільйонними тиражами, в дорогих оправах з ослячої шкіри. «Союз Християнської Молоди» виховував молоде покоління в дусі цих афоризмів, а критики робили собі кар’єру, коментуючи вищенаведені думки.
А професор невтомно працював над історією своєї подорожи, мало не щодня радився з урядовими агентами.
ДОЛЯ МІСТЕРА ПОНЕДІЛКА
В одне з вікон на сорок шостому поверсі невеличкого хмаросягу, фривольно посміхаючись, зазирнув місяць.
Допитливе світило обмацало своїм промінням коштовний пухнастий килим на підлозі, потім безглуздо встромило свій погляд у солідну емалеву дощечку, прибиту до дубових дверей з коридору до чекальні. Прочитавши напис на табличці, старий місяць раптом почервонів і, відплюнувшись, сховався за хмару.
На табличці стояло:
Свіжа людина могла б подумати, що столицю спіткало небувале стихійне лихо – епідемія зубного болю. Здавалося, що найбільш ця пошесть буяла серед дам вищого кола, високого стану, переобтяжених титулами.
Біля таємних дверей стримано шелестіла величезна черга прекрасних дам.
Тут і там у тьмяному світлі блакитного ліхтарика виблискували чарівні іскорки діамантів, лунав стриманий стогін, містично біліли пов’язки на ніжних матових щоках.
Раз-у-раз відчинялися двері докторського кабінету, звідти поквапливо вилітала вилікувана особа, і вслід за нею на порозі з’являвся сам доктор Понеділок у національному костюмі своєї країни; – навколо стегон рожева стрічка, спереду на ній – мережана жіноча хустинка і, як дань всемогутній культурі, – жовтогаряча краватка на шиї.
Дзвінка полохлива тиша заливала кімнату. Ледве чутний стогін захоплення лунав десь у темному кутку.
Доктор стомлено поводив каламутними очима і тихо виголошував:
– Номер сімнадцятий.
Черга стримано шамотіла, лікар зникав з пацієнткою за дверима, а десь угорі спалахувала світляна табличка:
Зі збільшенням цифри на табличці довжина прийому значно скорочувалась. Впуск і випуск відбувався майже без перерви.
– Номер двадцять другий, – виголосив працьовитий лікар.
Міс Ліліан Вокс, донька славнозвісного професора, прозвана репортерами «шедевром краси», зникла за важкими дверима докторського кабінету.