Головні принципи вчення Конфуція:

— найглибша повага до минулого, культ предків, система ритуалів;

— пошанування музики як основи духовного буття, яка деавтоматизує ритуал, наповнює його глибоким і особистісним змістом;

— проголошення людинолюбства вищим принципом людських стосунків, а сім’ю — вищою моделлю суспільства;

— пошанування шляхетного, доброчинного повелителя, монарха, покликаного служити зразком і джерелом доброчинності.

Звернемо увагу, що система ритуалів — це зовсім не анахронізм, а ознака високорозвиненої цивілізації, що дозволяє значну частину типових, рутинних дій виконувати автоматично, не відволікаючись на них, але концентруватись на справді важливих діях.

7.3.2. Сковорода

Григорій Сковорода — також етико-інтуїтивний інтроверт, тому його погляди особливо близькі українському типу мислення. Можна сказати, що Сковорода дає філософське і релігійне обґрунтування соціоніки, оскільки:

— стверджує, що всі люди різні і мають хист до різних речей. Щасливою людина стає тільки тоді, коли реалізує своє призначення — діє згідно зі своєю внутрішньою природою (з погляду соціоніки — згідно зі своїм соціотипом і своєю соціокастою);

— розрізняє внутрішню і зовнішню людину, небесну і земну (в термінах соціоніки — соціотип і фенотип);

— доводить цінність людської душі — мікрокосму, який співмірний макрокосму (за соціонікою — людська психіка є моделлю всього світу), закликає шукати Бога у своїй душі (розвивати свої психічні здібності).

Крім цього, нової актуальності набувають такі аспекти вчення Сковороди, як необхідність свідомого самообмеження, шляхетність чесної праці, поліфонічний погляд на світ.

В контексті формування класократичного суспільства, особливе зацікавлення викликає його вчення про рівну нерівність. Він пише: «Бог багатому подібен фонтану, що заповнює різні посуди за їх обсягом. Над фонтаном напис: нерівна всім рівність. Ллються з різних рурок різні токи в різні посуди, що стоять навколо фонтану. Менший посуд менше має, але в тому є рівний більшому, що так само є повний».

Забезпечення суспільної ієрархії потребує усвідомлення кожною людиною свого місця у цій ієрархії і прагнення піднятися вище завдяки самовдосконаленню. Звичайно, що престижніше належати до вищих каст, але якщо реальна психокаста людини (якість її психіки) не відповідає її соціокасті (соціальній спеціалізації) — людина буде тільки страждати від необхідності виконання невідповідних для неї обов’язків ^[261]: «мертва зовсім є душа людська, яка не віддана своєму природновідповідному ділу, подібна до каламутної та смердючої води…». «Ліпше бути природовідповідним котом, аніж з ослячою природоневідповідністю левом». «Що горесніше, як плавати в достатку і смертно мучитись без сродної (природовідповідної) справи? Немає більшого страждання, як боліти думками, залишаючись без сродної справи. І нема радісніше, як жити по натурі». Праця, яка відповідає людській природі, робиться легко і з задоволенням, ніби граючись: «Благодарення блаженній природі за то, що потрібне зробила неважким, а важке — непотрібним» ^[262].

На нашу думку, вчення Григорія Сковороди набагато випередило свій час і лише зараз починає знаходити справжнє розуміння. Два століття тому він сформував вчення, яке сьогодні стає вагомим чинником подолання глобальної кризи і переходу до «Золотого віку» нового планетарного циклу.

7.3.3. Російська філософія «Срібного віку»

Російська філософія кінця XІX — початку XX ст. має виразно українське походження, як і російська інтелігенція (як духовно-етичний орден). Наприклад, Микола Бердяєв — родом з Києва, Володимир Соловйов — учень Памфила Юркевича, послідовника філософії Григорія Сковороди. Загалом ця російська філософія близька українському духу і може принести значну користь для справи формування нової української нації.

Нас не повинна відлякувати й ідея російського месіанізму. На нашу думку, в значній мірі свої месіанські ідеї російська інтелігенція виводила з сутності своєї власної природи — як касти брахманів українського походження. Тому російський месіанізм — це до певної міри передчуття світової місії України.

7.4. Українське вчення. Нація золотих комірців

Давайте не будемо більше волати до справедливості, доки в нас ще є руки і воля їх застосувати.

Френк Герберт

Комплексне обґрунтування (наукове, філософське, релігійне, методологічне) нового суспільства (в т.ч. нової української нації) дає вчення, яке зараз знаходиться на стадії формування і яке ми називаємо «українське вчення». Чому саме «українське»? Тому що воно органічно близьке українській ментальності, формується в Україні і передбачає провідну роль України в ІІІ тисячолітті, більш того — творення Україною нової цивілізації, альтернативної щодо європейської.

Українське вчення — одночасно древнє і сучасне, консервативне і революційне. Древнє тому, що опирається на тисячолітню традицію людського досвіду, як езотеричну, так і наукову. Сучасне тому, що добре відповідає мисленню сучасної людини і орієнтоване на її реальні потреби. Консервативне, тому що високо шанує досягнення минулого, ґрунтується на перевірених практикою знаннях та методах і з великою обережністю ставиться до нових, неперевірених кроків. Революційне тому, що розробляє теоретичні засади і практичні кроки для швидкого переструктурування суспільства і його стрибка на вищий рівень.

Центральне місце в «українському вченні» займає ідея функціонального призначення системи Україна, яке полягає в забезпеченні переходу людства через глобальну кризу до суспільства нового, пост-арійського циклу. В процесі надзвичайно важкого і небезпечного міжциклового переходу Україна має виконати роль сталкера, ідейного лідера і провідника. Вона першою перейде «через вушко голки» міжциклових катаклізмів і покаже приклад для інших народів, здатних до такого переходу. Україна є необхідною ланкою між старим і новим циклом людського розвитку.

Відомо, що територія України була добре заселена принаймні з часів середнього палеоліту (120–40 тис. р. до н.е.). Тут проживали племена (європейська раса), споріднені між собою етнічно і культурно, які володіли значними знаннями про людину і космос.

«Неолітична революція» (6–3 тис. до н.е.) привела до бурхливого етногенезу і перенаселення, в результаті чого частина людності переселилась на нові землі. Раса, яка була напочатку мовно, культурно і психологічно цілісною («теза»), в процесі свого розвитку розділилась на окремі народи зі своїми мовами, культурами, етнопсихіками («антитеза»). Для того, щоб дати новий імпульс розвитку людства, має знову утворитися цілісність («синтез»), але вже на вищому рівні.

Є підстави вважати, що даний синтез має здійснити саме українська нація, оскільки:

— територія сучасної України є прабатьківщиною раси;

— значний масив українських земель з Силурійського періоду ні разу не був затоплюваний водами морів чи океанів (природній «Ноєв ковчег») ^[263];

— більшість території України стійка в геотектонічному відношенні;

— в українській культурі найкраще збереглися вірування і традиції, яких дотримувалась раса в період своєї цілісності;

— українська мова найближча до прамови, з якої розвинулись індоєвропейські мови;

— особливості української етнопсихіки відповідають вимогам суспільства нового планетарного циклу;

— Україна має виняткове геополітичне розташування.

З приводу останнього пункту особливу увагу привертають висновки професора Миколи Чмихова: «Пращури українців, формуючись в центрі району Молдова-Україна, на відміну від інших індоєвропейців, зуміли найкраще пристосуватися до його умов, не виселилися з нього і практично заполонили всю територію району. Внаслідок цього, на відміну від попередніх епох, до кінця ХХ ст. створилася унікальна ситуація: особливий природно-кліматичний район Молдова-Україна (або основна частина цього району — Україна) виявився практично повністю зайнятий українським етносом (виходячи з міжнародних норм, за числом корінного населення Україна може вважатися державою українського етносу), який відродив свою державу. Враховуючи той факт, що в природному відношенні її територія є одною з найбагатших у світі, а економічний розвиток її окремих частин приблизно однаковий, можна стверджувати: сьогодні Україна має реальну можливість досягти такої гармонії у розвитку людини та природи, яка допоможе їй не лише витримати можливий катаклізм першої чверті ХХІ ст. без істотних втрат, а й використати його для свого майбутнього піднесення з початку наступної епохи» ^[264]. «Унікальна ситуація закономірного відродження Української держави створена наче спеціально для того, щоб усе її населення, усвідомивши наближення глобального катаклізму, встигло підготуватися до нього, не скорившися його стихії, розірвало ланцюг його поширення на Землі. …Можливо, саме в майбутньому врятуванні людства (або участі в процесі цього врятування разом з іншими державами) й полягає всесвітньо-історичне значення незалежної України. Тим більше, що подібну роль рятівника інших народів наш народ виконував неодноразово» ^[265].