Знання про необхідність гострої кризи для переходу на якісно вищий рівень людської організації зустрічаємо і в інших джерелах — наприклад, у християнському вченні, згідно з яким Царство Боже можливе тільки після випробування і очищення у вогні Апокаліпсису. Подібну ідею знаходимо і у Карлоса Кастанеди: команда Нагваля, щоб об’єднатись в нову цілісність і перейти в інший світ, мусить перебороти кризу розчленування й забуття.

1.2. Циклічність з погляду сучасної науки

Коли нам здається, що ми щось знаємо, то це саме той момент, коли треба приглянутись якомога глибше. Френк Герберт

Стародавні уявлення про циклічну природу людського розвитку знаходять несподівані підтвердження з боку сучасної науки. Комплексний аналіз історії людства приводить до висновку, що «прогресивна еволюція ніколи не проходила прямолінійно. Її неминучі супутники — кризи, що періодично загострюються… Екологічні кризи (і їхні похідні) звичайно ставали не лише закономірними продуктами еволюції, але й спонукуючими причинами якісних стрибків. Разом з тим, будь-яка з них драматична і чаїть у собі небезпеку катастрофи» ^[6].

Особливу увагу привертають наукові здобутки професора Києво-Могилянської академії, доктора історичних наук Миколи Чмихова. Дослідження, проведені ним в царині археології, кліматології, ґрунтознавства, історії, географії, міфології та астрономії приводять до висновку, що розвиток населення України післяльодовикового періоду відбувається з певною циклічністю. На границях циклів (на зламі епох) відбуваються величезні зміни в житті людини та природи: кліматичні зміни, в т.ч. посухи та потопи, посилення тектонічної діяльності, переселення народів, війни, зміна радіаційного фону тощо (порівняйте з описаною вище «Калі-югою»).

Циклічність має певну ієрархію: кожний цикл складається з менших циклів (цикли в циклах) і, одночасно, є складовою частиною циклу вищого рівня. Згідно з дослідженнями Миколи Чмихова, особливе значення має цикл тривалістю 7980 років. Він унікальний тим, що в ньому, починаючи з будь-якої умовної дати, повторюються всі особливості руху Сонця й Місяця. Початок цього циклу (т.з. арійський цикл «арійського циклу») прив’язується до 5966 року до н.е., що відповідає християнській традиції про створення людини сучасного типу — Адама. Завершення цього циклу, що може супроводжуватися найбільшими з часу відходу льодовика змінами в житті природи та суспільства, припадає на початок XXІ століття. На думку М.Чмихова, криза, пов’язана з переходом до нового циклу, вже почалася ^[7]. Україна однією з перших вступила в цей кризовий період і однією з перших може досягнути стабільності. В ситуації загострення світової кризи Україна може стати «острівцем стабільності», своєрідним «Ноєвим ковчегом», який буде зародком нового суспільства.

Подібних поглядів щодо сучасної кризи дотримується академік Микита Моісєєв: «Мені видається, що розвиток цивілізації знаходиться на переломі, і я не випадково згадав про мезолітичну революцію. Для того, щоб зберегти себе як біологічний вид, людству доведеться пережити ще одну революцію — кардинальну перебудову багатьох основ сучасної планетарної цивілізації, а, значить, і суспільної еволюції. Причому за відносно короткий час, за кілька поколінь — більшого строку нам не відпущено. Про це говорить все сучасне точне природознавство» ^[8].

Загалом думки різних дослідників щодо майбутнього людства, якщо воно не знайде виходу з теперішньої кризи, можна звести до двох сценаріїв — відповідно «песимістичного» і «оптимістичного»:

1) людство буде знищене як вид і вилучене з подальшої еволюції;

2) більша частина людства буде знищена, а менша частина дасть початок новій расі.

1.3. Цикли у дослідженнях В’ячеслава Липинського

Бог створив народи здатними до оздоровлення. В.Липинський

Вивчаючи різноманітні системи організації суспільства, В.Липинський, за Арістотелем і Платоном, поділяв їх на класократію, демократію та охлократію («Листи до братів-хліборобів») і вважав, що вони позачасові.

Класократія, на його думку, це найвища форма організації суспільства, для якої, зокрема, властиві:

— гармонійне поєднання інтересів нації з інтересами особи;

— чітка суспільна ієрархія, де кожний стан досконало виконує свою соціальну функцію, для чого витворює з себе аристократію «на підставі власної класової традиції і класової селекції»;

— на вершині суспільної ієрархії знаходиться лідер, в особі якого персоніфікується національна ідея і душа нації (наприклад, як в Англії чи Японії).

В демократичному устрої, на думку В.Липинського, порушується рівновага між нацією та особою (пріоритетними стають права особи), порушується суспільна ієрархія, забуваються звичаї та традиції, руйнуються механізми добору і формування еліти (аристократії), суспільство набуває розм’якшеного стану і стає поживним середовищем для політичних авантюристів та демагогів.

Охлократію Липинський розглядав не як панування юрби, але панування над юрбою. Для такого устрою властиві домінування держави над особою, придушення свободи і самодіяльності суспільства, відсутність легальної опозиції, перетворення громадянства на пасивний, аморфний натовп. Автор «Листів до братів-хліборобів» відносив до охлократії старі східні деспотії, революційні диктатури, більшовизм, фашизм. Головним представником охлократії, де цей режим практично ніколи не змінювався, на його думку, була і є Росія, як царського, так і радянського періодів.

Згідно з теорією Липинського, ці три типи державного устрою чергуються у кожній країні з певною послідовністю (теза — антитеза — синтез): ослаблена надмірним розвитком матеріального добробуту, класократія вироджується у демократію (теза), яка згодом втрачає стабільність і переходить у свою протилежність — демократія змінюється охлократією (антитеза). В надрах останньої наново готується класократія (синтез) і т.д. Періоди панування тієї чи іншої системи в кожній державі можуть бути більш або менш тривалими, що в значній мірі визначається ментальністю народу.

Таким чином, в теорії Липинського ми знову зустрічаємо ідею циклічного розвитку, причому в кожному циклі відбувається послідовне чергування певних етапів, які виявляються в чергуванні класократії, демократії, охлократії. Неважко зауважити, що це типологічно відповідає системі чотирьох фаз:

— Сатья-юга («Золотий вік») — класократія;

— Трета-юга («Срібний вік») — демократія;

— Двапара-юга («Бронзовий вік») — охлократія;

— Калі-юга («Залізний вік») — перехідний період до класократії.

1.4. Класократія і закони Ману

Класократичний устрій, описаний Липинським, в основних рисах подібний до езотеричної моделі ідеальної організації людського суспільства, яка ґрунтується на його структуруванні за законами Ману.

На думку П.Д.Успенського ^[9], вчення Ману про касти — це не законодавство, а запис законів природи. Ману був природодослідником і закони каст були для нього законами всесвіту.

Кодекс законів Ману описує суспільство, структуроване на 4 касти (варни):

— брахмани — жерці, духовна еліта;

— кшатрії — воїни, державні адміністратори;

— вайш’ї — ті, що займаються господарською діяльністю, мають «власну справу»;

— шудри — люди, які можуть бути добрими виконавцями, але не мають власної ініціативи (або мають невірну ініціативу), тому особливо потребують зовнішнього керування.

Брахман діє і бореться в царині духу заради спільного блага, він не повинен боротися за будь-що матеріальне — цим мають займатися кшатрії та вайш’ї. Брахман не може застосовувати насильства. Підтримуючи своє матеріальне існування, він бере те, що йому дають.