Нарешті зауважимо, що «історія Русі писалася спочатку греками, потім німцями, і всі вони редагували її за своїми політичними та стратегічними інтересами. Ці історики розрізняють: кіммерійців, скіфів, сарматів, антів та Київську Русь. Насправді — це один і той самий народ, який говорив однією мовою і мав єдину релігію. Розколюючи на пласти історію цього народу, в кожного нового покоління крали славу його предків, можливість пишатися своїм минулим, бо історична доля згаданих вище народів якось раптом уривалася» [73].
4.1.2. Нація
Нація — це така форма існування етносоціального організму, при якій існує чітка внутрішня структура і витворюються спеціалізовані підсистеми (інтелігенція, політична та господарська еліта тощо). В порівнянні з етносом, нація — система значно складніша та потужніша, проте з втратою державності нація може бути зруйнованою і знову зведеною до простішої форми — етносу.
«Етнос стає нацією, коли він творить державу, а в цій державі стає гегемоном» [74]. Український етнос створював або намагався створити різні нації і держави — самостійно або за допомогою зовнішніх чинників. Серед найдавніших і поки що мало відомих — це напівміфічна Оріана (V тис. до н.е.) [75], Оратанія-Аратта-Артанія [76], Скіфія, Антський союз. Значно більше відомостей маємо про Київську Русь, Галицько-волинську державу, Литовсько-українську державу, Козацьку державу, Українську Народну Республіку. Згідно з дослідженнями доктора історичних наук Миколи Чмихова, «з XXVІІІ ст. до н.е. до наших днів пращури сучасних українців мали кожні 532-роки нову державну систему. Отже, вони прожили періоди дев’яти справжніх держав і лише в останньому періоді — в XVІ–XX ст. практично не мали своєї власної державності, формування якої неодноразово припинялося нападами ворогів, починаючи з польського панування на Україні» [77].
Але чи коректно говорити про древні українські державні утворення як про нації? В цьому питанні нам близький підхід Ярослава Дашкевича: «Під час дискусії над даною проблемою мені робили закид, що, мовляв, у відношенні до ІX–X ст. не може йти мови про націю, бо нація — це утворення капіталістичного часу. Це найчистішої води вульгарний псевдомарксистський стереотип, який намагається перетворити етнічні категорії в соціально-економічні. Справа в тому, що категорія нації виникла ще в античному світі; римляни розрізняли gens, populus, natіo, що, в основному, відповідає нашим сучасним категоріям «плем’я», «народ», «нація». Українців, до речі, називали нацією в політико-юридичному розумінні хоча б у XІV–XVІ ст. — після впаду галицько-волинської державності (Natіo Ruthena). Так що жодної модернізації понять при застосуванні терміну «нація» для ІX–X ст. немає. Просто треба остаточно відмовитися від нав’язуваного протягом десятиріч стереотипу» [78].
З погляду соціоніки, етнос має інтегральну психіку, яка описується певним соціонічним типом. Нація також має інтегральну психіку (т.з. національний характер), яка описується тим самим соціотипом, водночас окремі її підсистеми (касти) мають свою колективну психіку, що може описуватися іншими соціотипами.
4.2. Психологічні та соціальні касти (стани)
Етнос — це надзвичайно живуче, однорідне, цілісне утворення, яке характеризується незмінним протягом свого існування типом інформаційного метаболізму (соціотипом). Зміна соціотипу означає, що на місці старого етносу з’явився новий.
Проте, не дивлячись на значну однорідність, в етносі вже є початки психічної диференціації: особи, які його складають, належать до різних психологічних каст. Згідно з принципом спеціалізації і кооперування в процесі розвитку етносу його диференціація зростає — система «етнос» витворює спеціалізовані підсистеми — брахмани, кшатрії, вайш’ї та шудри — і перетворюється в націю.
Наявність такої структурованості говорить про те, що етносоціальний організм з форми етносу перейшов у форму нації. Особи, які ще в етносі належали до різних психологічних каст, але являли собою досить аморфну масу, у випадку нації вже організовані в спеціалізовані підсистеми. Таким чином, можна сказати, що нація — це високо структурований етнос. Психологічна спеціалізація, яка в етносі знаходилась в зародковому, прихованому стані, в нації набуває виразних, розвинутих форм. Люди, які належать до певної психічної касти (психокасти) об’єднуються в спеціалізовані підсистеми, які ми називаємо соціальними кастами (соціокастами).
Касти організовані в чітку ієрархічну систему.
Це, зокрема, пов’язано з тим, що для психоінформаційних систем (систем, які мають психіку — душу) властивий антропоморфізм, тобто подібність до людини. Наприклад, в Законах Ману (глава 1, шлока 31) про це говориться дуже виразно: «Заради процвітання світів він (Брахма) створив зі своїх уст, рук, стегон і ступень брахмана, кшатрія, вайш’я і шудру» [79]. Оскільки брахмани концентрують в собі інтелект нації, то вони й зображаються на вершині соціальної ієрархії — на місці голови: «У кожному суспільстві тільки дуже мала його частина причетна до розумового життя… Як в організмі функція мислення зосереджена головним чином в мозку, так і в людському колективному організмі вона завжди буде надбанням порівняно незначної кількості індивідів» [80].
Шудри і вайш’ї завжди складають основну масу народу, тому утворюють фундамент суспільної піраміди; саме в їхньому середовищі в основному й формуються зародки всіх інших психологічних каст. Але становлення й розквіт людини з вищої психологічної касти відбувається тільки тоді, коли вона потрапляє в коло людей своєї касти, тобто коли внутрішня природа людини (психологічна каста — психокаста) відповідає її фактичній соціальній спеціалізації (соціальній касті — соціокасті).
Чим більша частка вищих каст у нації, тим вона розвиненіша і ефективніша. Якщо розглядати етносоціальний організм як організаційну форму, яка прагне реорганізовувати навколишнє середовище згідно з власними цінностями, то треба сказати, що зростання частки вищих каст робить націю конкурентоздатнішою у змаганні з іншими націями (як іншими організаційними формами). Це пов’язане з тим, що національна еліта — брахмани і кшатрії — є формотворчим (організуючим) чинником.
У випадку боротьби між націями головний удар, як правило, спрямовується на знищення вищих каст як головних чинників, що утримують націю як ієрархічну систему. Тому завойовники завжди прагнули перетворити переможену націю на касту шудр, якими можна було б легко керувати.
Такий підхід дозволяє краще зрозуміти міжнаціональну взаємодію, зокрема українсько-російську. Поглинання України російським етносоціальним організмом почалося з руйнування касти брахманів (державна політика «пересадки мозку» з України в Московію), за чим послідувало руйнування дезорієнтованої касти кшатріїв (ліквідація гетьманства — 1764 р., знищення Запорізької Січі — 1775 р.). Руйнування касти вайш’їв позначене запровадженням кріпацтва (1783 р.) і колективізацією (радянський період).
Якщо після «Золотого віку» України в XVІ–XVІІ ст. народження нової української («козацької») нації супроводжувалося швидким структуруванням України — формуванням брахманів (інтелігенції, в т.ч. духовенства), кшатріїв (козацтва) і вайш’їв (вільних товаровиробників), то теперішній «Залізний вік» України характеризується непропорційно сильним впливом касти шудр у багатьох сферах нашого життя. Така ситуація має штучне походження і пов’язана з тим, що домінування шудр (які не можуть самостійно мислити й діяти) на державних посадах в Україні було найкращим гарантом утримання України у складі російської імперії, її керованості з Москви.
Отже, руйнування будь-якої нації починається з касти брахманів (крім випадків тотального знищення, які в наш час не є типовими) — тіло без голови перетворюється на шматок м’яса і стає легкою поживою для інших. Але вірне й зворотнє: створення нової нації починається з брахманів. Спочатку брахмани (філософи, духовенство, поети, письменники, педагоги) формують ідеальний образ нової нації, потім кшатрії (адміністратори, військові) організовують її втілення у життя, після чого вайш’ї створюють реальне наповнення (товари та послуги); шудри ж ефективно діють під керівництвом вищих каст.