Двері до ванної кімнати широко розчиняються, голос міс Кеті промовляє: гав, дзяв, куд-кудах... Максвелл Андерсон[38]. Волосся її величності Кетрін Кентон завинуте в тюрбан із білого рушника. Її обличчя приховане за маскою із розчавленого авокадо та маточного молочка. Затягнувши пасок халата навколо талії, моя міс Кеті дивиться на помаду, що валяється на її ліжку. Розкидані запальничка, і ключі, і платіжні картки. Порожня вечірня сумочка. Її погляд переходить на мене — я стою біля каміна, язики вогника свічки злизують усе під її портретом — виставку «Джаз-бенду колишніх», запрошення, всі ці майбутні гарантії отримати задоволення, і, звичайно ж, квіти.

Камінна поличка, цей вівтар, тут завжди достатньо квітів на медовий місяць чи похорон. Сьогодні тут представлений гарний вибір білих хризантем, білих лілій і бризок жовтих орхідей, яскравих і барвистих, наче хмарка метеликів.

Однією рукою міс Кеті відсуває вбік помаду і ключі, блок сигарет і сідає на атласне ліжко, серед обгорток від цукерок, і каже:

— Ти щось спалила тільки-но?

Кетрін Кентон належить до покоління жінок, які вважають, що найбільш щира форма лестощів — це чоловіча ерекція. Сьогодні, кажу я їй, ерекція скоріше не комплімент, а результат якогось прориву в медицині. Трансплантація мавпячих залоз чи якась із нових чудодійних пігулок.

Нібито людям — а точніше, чоловікам — потрібен іще один спосіб брехати.

Я питаю, чи вона поклала щось не на своє місце.

Її фіалкові очі торкаються моїх рук. Голублячи свого пекінеса, Лавербоя, проводячи рукою по довгій шерсті собаки, міс Кеті каже:

— Я так втомилася сама купувати собі квіти...

Мої руки, забруднені чимось чорним після ручки глушника в каміні. Вимазані сажею зі спаленої картки гостя. Я витираю їх складками моєї спідниці з твіду. Кажу їй, що просто позбавлялася сміття. Просто піддала кремації випадковий шматок нікчемного сміття.

По телевізору Лео Г. Керолл стає на коліна, а Бетті Ґребл коронує його як імператора Наполеона Бонапарта. Папа Павло IV — це Роберт Янґ. Барбара Стенвік[39] грає Жанну д’Арк, яка жує гумку.

Моя міс Кеті дивиться на себе, сім розлучень тому — що Вінчелл назвав би «Оновленням» — і три підтяжки обличчя тому; на те, як вона розмелює свої губи об губи Новарро. Цей взірець Вінчелл би назвав «Вілдеманом». Як чоловіка Дороті Паркер, Алана Кемпбелла, чоловіка, якого Ліліан Гелман назвала б «Чарівним Лайном». Голублячи свого пекінеса довгими облизуваннями руки, міс Кеті каже:

— Його слина на смак була схожа на пітні члени десяти тисяч самотніх далекобійників.

Поряд із її ліжком — тумбочка, створена із тисячі сповнених надій снів, із балансуючих сценаріїв, вона підтримує два барбітурати і подвійну порцію віскі. Рука міс Кеті перестає пестити і почухувати пику собаки, де шерсть виглядає темною та скуйовдженою. Вона відтягує руку, і рушник падає в неї з голови, її волосся вискакує на волю, слабке і сиве, а поміж коренів проблискує рожевий скальп. Зелена маска її обличчя з авокадо, яка тріщить через здивування.

Міс Кеті дивиться на свою руку: і пальці, і долоня забруднені, і з них капає щось темно-червоне.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена третя

Кетрін Кентон жила, як Гудіні. Актор, що вмів утікати із зачинених приміщень. Це не мало значення... шлюби, лікарні для наркоманів, герметичні студійні контракти із Пандро Берманом[40]. Моя міс Кеті загнала себе в пастку, бо їй здавалося справжнім тріумфом вислизнути із зашморгу за секунду до загибелі. Обдурити юридичні заковики, які прив’язують її до поганих шоу-гастролей з Редом Скелтоном[41]. Наближення урагану «Гейзел»[42]. Чи третій триместр вагітності у виконанні Гюї Лонґа[43]. Завжди за один удар годинникової стрілки до того, як буде запізно, моя міс Кеті встигала втекти.

А тут зробімо повільний наплив у ретроспекцію. Той рік, коли кожна друга пісня на радіо була у виконанні Патті Пейдж[44], яка співала «How Much Is that Doggy in the Window?». Дія відбувається вдень, мізансцена показує кухню в підвальному приміщенні елегантного таунхауса Кетрін Кентон, розміщену вздовж задньої стіни сцени. Електрична плита, морозильна камера, двері до вузького провулка, запорошене вікно у вищезгаданих дверях.

На передньому плані я — сиджу на білому кухонному стільці, закинувши ноги на такий самий стіл, ноги в мене схрещені в щиколотках, руки тримають стос паперу. Майорить нотатка, яку тримає скріпка на титульній сторінці. Похилим почерком у нотатці зазначено: «Я вимагаю, щоб ти насолодилася цим, поки воно ще тхне моїм потом і попереком». Підписано Ліліан Гелман.

Лілі нічого не підписує, вона, скоріше, ставить автограф.

На першій сторінці сценарію Роберт Оппенгаймер[45] намагається розробити найкращий метод прискорення дифузії часток, поки Ліліан не дістає сигарету «Лакі Страйк», не випиває одним ковтком порцію віскі «Д’юарз» і відштовхує Оппенгаймера від безладного рівняння, що займає всю довжину величезної дошки. Використовуючи слину і свій олівець для брів, Лілі змінює швидкість розщеплення збагаченого урану, в той час як Альберт Ейнштейн спостерігає за цим. Ляснувши себе по лобі долонею, Ейнштейн каже: «Lilly, meine liebchen, du bist eine genious!».[46]

Вікно кухонних дверей. Щось стукає з того боку. Це дзьобає птах у провулку. Гострий кінчик чогось дзьоб-дзьоб-дзьобає по шибці. У сонячних променях раннього ранку тінь чогось ширяє відразу ж за запиленим вікном, і блискучий кінчик довбає, вистукує якесь повідомлення по той бік шибки. Якась пташка, що загубилась, умирає з голоду й холоду. Викопує, вистругує крихітні ямки.

У цьому епізоді Ліліан крутить номер «Нью Массиз»[47], скручуючи його в щось подібне до жезла, яким вона дає ляпаса Крістіану Діору. Гаррі Трумен зібрав докупи найбільші голови світової моди, щоб придумати оригінальний вигляд його абсолютної зброї. Коко Шанель вимагає блищиків. Одна із сестер Періш[48] робить ескіз: бомба із жахливою швидкістю летить з японського неба, а за нею волочиться довгий хвіст із намиста з бісеру. Ельза Скіапареллі не менш рішуче наполягає на стьобаному сатиновому чохлі. Крістобаль Баленсіаґа — на плечовій прокладці. Мейнбохер — на твіді. Діор розкидає по конференц-залу зразки матерії у клітинку.

Розмахуючи поліцейським кийком із журналу, Лілі каже:

— А що станеться, якщо блискавка застрягне?

— Лілі, люба, — каже Діор, — це ж бісова атомна бомба!

Коло кухонного вікна: гострий дзьоб тягнеться по склу, залишаючи довгу криву, дряпає скло із неможливим, пронизливим вереском. Миттєва мігрень, гострий кінчик починає нову криву. Дві криві об’єднуються, формуючи серце, гравіроване на склі, кінчик тягнеться далі й борознить стрілу, яка проходить крізь серце.

На папері Адріан бачить суцільність атомної бомби, яка покрита товстим шаром гірського кришталю, спалахуючи сліпучою перемогою союзників. Едіт Гед[49] стукає маленьким кулачком об стіл для нарад у «Вальдорф-Асторії» та оголошує, що принести вогненну загибель Хірохіто[50] має щось вишите вручну, або вона вийде із «Манхеттенського проекту»[51]. Юбер де Живанши лупцює П’єра Бальмана[52].