Від розбитого дзеркала, в якому будь-який запис моєї міс Кеті перетворився на блискучі осколки, камера переходить до найновішої урни й фокусується на ній. Урна все ближче, ближче, і ось ми читаємо ім’я, вигравіюване на металі. Кетрін Еллен Кентон.

І за цю урну я піднімаю бокал.

АКТ ТРЕТІЙ, сцена восьма

В акті третьому, сцені восьмій Ліліан Гелман кидається через весь плисовий будуар Кетрін Кентон, проноситься ракетою через кімнату й приземлюється всією своєю вагою на руку з револьвером — руку одягнутого в маску Вебстера Карлтона Вестворда III. Лілі та Вебб борються, кидають одне одного по спальні, розбивають стільці, лампи та дрібнички під час несамовитої боротьби за життя. М’язи на тонких, елегантних руках Лілі напружуються, щоб стримати нападника. Її піжама від Лілі Сент-Сір метляється та рветься. Її трикотаж від Валентино розорено. Її елегантні білі зуби глибоко встромлюються в хитру, змовну шию Вебба. Суперники наступають на капелюшок Лілі від Ельзи Скіапареллі, а Кетрін тільки й може, що спостерігати за ними в огидному жаху й верещати від приреченої паніки.

Як і в першій сцені, ми переходимо до довгого обіднього столу, де сидить Лілі, — тепер вона тішить інших гостей розповіддю про свою боротьбу. Світло від свічок, стіни обшиті деревом, лакеї. Ліліан робить достатньо довгу паузу у своїй розповіді, щоб гарно затягнутися сигаретою, а потім видмухнути дим на половину присутніх, після чого каже: «Якби я тільки не вирішила того тижня сісти на дієту...» Вона струшує попіл із сигарети на тарілку для хліба, хитає головою, каже: «Моя славетна, блискуча Кетрін, можливо, залишилася б жива...»

Після перших же слів розповідь Ліліан стає одним із тих саундтреків із звуками джунглів, які чуєш на задньому плані кожного фільму про Тарзана — самі тропічні пташки й мавпи-ревуни. Гав, писк, нявк... Кетрін Кентон.

Хрю, му, цвірінь... Вебстер Карлтон Вестворд III. Чоловік, який не зробив нічого, крім того, що глибоко закохався, — пристрасно закохався, — тепер повинен грати роль негідника впродовж усієї цієї дурної кінокартини, яку ми звемо історією людства.

Тіло кінозірки міс Кеті не встигло й охолонути, як вона стала частиною міфів Гелман. Манера міс Лілі кидатися іменами, як форма синдрому Туретта.

Поки лакеї наливають вино й прибирають тарілки від шербету, руки Ліліан пливуть у повітрі, від її сигарети залишається хвіст диму, її нігті встромлюються в невидимого грабіжника. В історії, яку вона розповідає за обіднім столом, Лілі продовжує битися й боротися із злочинцем у масці. Під час боротьби вони стріляють, і Гелман демонструє це, хлопнувши долонею по столу, через що все столове срібло підскакує, а бокали дзенькають один об один.

Зі свого місця, яке розташоване далеко від сільнички, я просто слухаю, як Лілі пряде ще більше золота на власні, самовихваляючі відпадки. Я підкидаю на колінах веселу пухку дитину, одну з багатьох сиріт, яких надсилали міс Кеті, щоб вона обрала серед них одну. Я пошепки читаю молитву, прохаючи дати мені померти після Лілі. Зліва та справа від мене, з одного кінця столу й до іншого, Єва Ле Ґальєн, Нап’єр Алінґтон, Бланш Бейте, Джинн Іґлс[241] — усі ми читаємо ту саму молитву. Джордж Жан Натан із журналу «Лайф» дістає авторучку з нагрудної кишені і шкрябає нотатки на серветці. Едвін Шаллерт із «Лос-Анджелес таймс» шпигує за ним і робить нотатки про нотатки Натана. Бертрам Блок поспіхом пише нотатки про нотатки Шаллерта про нотатки Натана.

Можливість померти раніше за Ліліан Гелман... померти й стати просто харчем для рота Лілі. Усе життя й репутація людини перетворюються на якийсь Голем, на чудовисько Франкенштейна, якого міс Гелман може покликати до життя й примусити виконувати свої накази. Ця доля була б набагато гіршою за смерть — проводити вічність у збруї, слугувати Лілі Гелман як зомбі, якого повернули до життя за обіднім столом. У радіовиставах та автобіографіях Гелман.

Здається, Волтер Вінчелл колись сказав: «Після будь-якого обіду разом із Лілі Гелман ти жадаєш не десерту чи кави — що тобі справді потрібно, так це анти дот».

Навіть найвидатніші імена, як тільки з моменту смерті їх володарів проходить досить часу, і ті перетворюються на дурні звірячі звуки. Хрю, гав, і-і-а-а... Форд Медокс Форд[242]... Міріам Гопкінс... Рендл Айртон.

Чарлі МакКарті, який сидить праворуч від мене, вітає мене з успіхом моєї книжки. Станом на цей тиждень «Діамант» займає першу позицію в переліку бестселерів за версією «Нью-Йорк таймс» уже двадцять вісім тижнів.

Навпроти мене Мадлен Керролл[243] звертається до мене голосом із сильним британським акцентом, питаючи, як звуть дитину в мене на колінах.

У відповідь я пояснюю, як цього крихітного підкидька всиновила міс Кеті і як тепер уже я стала його офіційним опікуном. Я успадкувала таунхаус, права на «Діамант», усі інвестиції та цю дитину, яка плюється та посміхається, — ідеальне світловолосе янголятко. А звуть дитину, кажу я, Норма Джин Бейкер.

Ні, жоден із нас не виглядає таким уже реальним.

Ми просто підтримуємо персонажів у житті одне одного.

Будь-яка справжня правда, будь-який точний факт завжди загубиться в купі розбитого удавання.

Я даю сигнал, і лакей наливає мені ще вина. Подумки я вже розробляю історію, в якій Ліліан Гелман б’ється, і метушиться, і грає нудного, самозакоханого дурня. Ліліан Гелман грає лиходія — так само, як Вебстер грає лиходія. У своїй власній історії сьогодення, сьогоднішнього обіду, я буду холодною, і зібраною, і правою. Я дам ідеальну відповідь. Я зіграю героя.

Будь ласка, пообіцяйте: ви цього від мене НЕ чули.

Знято. Надрукуй. Підсумуй прибутки.

(Кінець)