Читаючи з «Брехня-графії», яку написав Вебб, коментатор провадить далі: «Наше заняття коханням ставало все більш пікантним. Здавалося, без жодної причини м’язи її чарівної, витриманої піхви стискали м’ясисту стрілу мого кохання, видоювали останні краплі соків пристрасті. Вакуум, наче якась улюблена метафора, вже виник між нашими мокрими, виснаженими поверхнями; нашим ротам, шкірі й статевим органам потрібно було додаткове зусилля, щоб розірвати нас на шматки».

Читаючи далі з останнього розділу «Рабині кохання», коментатор каже: «Навіть наші руки й ноги не хотіли розв’язуватися, виплутуватися з клубка вологих простирадл. Ми лежали, приклеєні одне до одного липкими якостями рідини наших тіл. Наше спільне буття, яке склеїлось, щоб стати єдиним живим організмом. Рясні виділення тримали нас, наче друга шкіра, поки ми обіймалися в повільному слабшанні нашого чуттєвого спаровування».

Через сильні зіркові фільтри сцена в будуарі здається неясною. Майже такою, наче густий туман наповнює спальню. Обидва коханці рухаються повільно, наче уві сні. Через секунду ми бачимо, що спальня — міс Кеті, але чоловік і жінка молодші, це ідеалізовані версії Вебстера й Кетрін. Наче танцюристи, вони підіймаються й приводять себе до ладу — жінка розчісує волосся й натягує панчохи, а чоловік розправляє манжети, вставляє запонки й прибирає пушинки з плечей, — перебільшеними, стилізованими жестами Аґнес Деміль чи Марти Ґрехем[144].

Голос міс Кеті читає далі: «Тільки зваблива перспектива зарезервованого столика у «Каб Рум», обід із лобстером «а-ля термідор» і стейком «а-ля Діана» в блискучій компанії Омара Шаріфа[145], Алли Назімової[146], Поля Робсона[147], Ліліан Гелман і Ноа Бірі[148] умовила нас встати й одягтися для захоплюючого вечора попереду».

Коментатор провадить далі; коханці одягаються. Вони, здається, обертаються навколо одне одного, і то падають один одному в обійми, то розходяться.

«Вдягнувши двобортний смокінг від «Брукс Бразерз», — провадить коментатор далі, — я уявив собі нескінченну кількість таких вечорів, яка тягнулась в наше спільне, сповнене кохання майбутнє. Нахилившись до мене, щоб пов’язати мені білу краватку-метелика, Кетрін сказала: «У тебе найбільший, найобдарованіший пеніс з усіх чоловіків у світі». Я чітко пам’ятаю цей момент».

Коментатор провадить далі: «Вставивши білу орхідею мені в петлицю, Кетрін каже: «Я б померла, якби ти не вставляв мені так глибоко». Озираючись назад, — каже коментатор, — я думаю: якби ж це було правдою».

Поки ідеалізовані Кетрін і Вебстер пестять одне одного, коментатор каже: «Я застебнув застіжку на спині її спокусливої сукні від Валентино і запропонував їй свою руку, щоб провести її до дверей і далі — сходами вниз її елегантної резиденції на вулицю, де я, можливо, зупиню автомобіль, що буде проїжджати повз нас».

З’являється враження, що ідеалізовані коханці випливають із будуара і спускаються сходами таунхауса, рука в руку пливуть через фойє і вниз, сходами ґанку, — на тротуар. На відміну від їхніх повільних рухів, транспорт мчить повз них, видаючи погрозливі звуки, — вантажівки й таксі, розмиті від швидкості.

«Поки потік автомобілів проносився повз нас, — читає коментатор, — майже невидимий через свою швидкість, я упав на одне коліно на узбіччі».

Ідеалізований Вебб стає на коліна перед ідеалізованою міс Кеті.

«Узявши її прозору руку, я питаю, чи вона — найславетніша з королев театральної культури — погодиться обміркувати можливість вийти заміж за мене, звичайного нахабного смертного...»

В уповільненій зйомці, при розмитому зображенні ідеалізований Вебб піднімає руку ідеалізованої Кетрін, поки довгі, гладенькі пальці не торкаються його складених для поцілунку губ. Він цілує її пальці, тильний бік руки, долоню.

Коментатор провадить далі: «У цей момент нашого приголомшливого щастя моя шкіряна Кетрін — єдиний великий ідеал XX століття — спіткнулася на віроломному бордюрному камені...»

У реальному часі ми бачимо, як виблискує хромований бампер і решітка радіатора. Ми чуємо, як скриплять гальма й верещать покришки. Лунає пронизливий крик.

«...падаючи, — читає коментатор, — прямо на смертоносний шлях омнібуса, що поспіша...»

Усе ще читаючи з «Рабині кохання», коментатор — міс Кеті — каже: «Кінець».

Гав, му, няв... Падає завіса.

Гар, р-р-р, хрю... Затемнення.

АКТ ДРУГИЙ, сцена друга

Вебб планував убити її — цієї ночі. На сьогоднішній вечір вони замовили столик у «Каб Рум» разом із Аллою Назімовою, Омаром Шаріфом, Полем Робсоном і... Ліліан Гелман. В їхні плани входило провести другу половину дня разом, одягнутися ближче надвечір і спіймати таксі до ресторану. Міс Кеті передає мені рукопис і наказує потихеньку повернути його на місце у валізі Вебба — під сорочками, але на туфлях, які притиснуті до одного кутка.

Ця сцена розпочинається дуже довгим кадром шахового павільйону на скелях Кіндерберґа. З цієї відстані моя міс Кеті та я здаємося двома крихітними фігурами, які йдуть доріжкою з павільйону, зменшені хмарочосами на задньому плані, загублені серед величезних деталей ландшафту, але наші голоси звучать чітко. Навколо нас панує тиша, що накрила галас і гудіння великого міста.

Ми двоє, крокуючи на відстані, єдина пара, що залишається разом. Постійно залишаємося в центрі цього дуже, дуже довгого кадру. Навколо нас поодинокі віддалені фігури бігають, катаються на скейтах, прогулюються, але ми з міс Кеті проходимо через зорове поле тим же рівним кроком — дві крапки, що мандрують навпрямки, наче вони цілковита єдність, йдуть однаковими повільними кроками. У тандемі. Наші кроки однакової довжини.

Коли наші фігури завбільшки із крапки перетинають загальний план, голос міс Кеті каже: «До поліції йти не можна».

У відповідь мій голос питає: «Але чому?»

«І нам також не можна навіть згадувати про це нікому з журналістів», — додає міс Кеті.

Її голос провадить далі: «Я не хочу пережити приниження скандалом».

Немає нічого кримінального в тому, щоб написати оповідь про чиюсь кончину, каже вона, особливо якщо це кончина кінозірки, суспільного діяча. Звичайно, міс Кеті могла б звернутися до суду з проханням видати заборонну постанову, стверджуючи, що Вебб начебто скривдив її чи погрожував їй, але така поведінка зробить цей ганебний епізод відкритим для широкого загалу. Підстаркувата королева кіно, яку оманою примусили фарбувати волосся, сісти на дієту та скакати по нічних клубах, — вона ж буде мати вигляд старої маразматички з оповіді Томаса Манна.

Навіть якщо Вебб не вб’є її, це зроблять таблоїди.

Ми з нею, майже невидимі на відстані, рухаємося далі через цей довгий, довгий кадр. Навколо нас парк поглинають сутінки. Але наша подвійна плямочка рухається з тією ж постійною швидкістю — не швидше й не повільніше. Ми йдемо, а камера слідкує за нами, так що ми весь час залишаємося в центрі кадру.

Годинник б’є сім разів. Вежа з годинником у парковому зоопарку.

Обід замовлено на восьму.

«Вебб написав усю цю кляту книжку, — каже голос міс Кеті. — Навіть якщо я зустрінуся з ним віч-на-віч, навіть якщо мені вдасться врятуватися від сьогоднішньої змови, його план може й не закінчитися тут і зараз».

Серед звуків навколишнього фону ми чуємо автобус, що проїжджає, — ревуче нагадування про те, як мою міс Кеті розірве на скривавлені шматочки. Можливо, лише через годину чи дві. Її золотаво-каштанове волосся кінозірки та ідеальні зуби, білі й блискучі, як протези Кларка Ґейбла, застрягнуть у хромованій, усміхненій решітці радіатора. Її фіалкові очі вирвуться з нафарбованих западин і будуть витріщатися з жолоба на юрбу її вражених острахом шанувальників.