Щоб побачити, як я ходжу, подивіться, як Енн Дворак переходить вулицю у фільмі «Домогосподарка». Хочете побачити мене стривоженою — подивіться, як супиться Міріам Гопкінс у «Старому знайомому». Кожен жест, кожен рух, який я колись удосконалила, — і ось, приходить хтось і краде їх. Сміх П’єр Анґелі спочатку був моїм сміхом. Те, як Ґільда Ґрей[129] танцює румбу, — це теж украдено в мене. І Мерилін Монро співати навчилася, слухаючи мене.

Кляті наслідувачі. Коли в тебе крадуть гроші — це не найгірше.

Хтось викраде твої перлини, але можна просто купити ще одну низку. Але якщо крадуть твій стиль зачіски чи унікальну манеру, в якій ти посилаєш поцілунок, то відновити це набагато складніше.

Колись, дуже давно, я знімалася в кіно. До того, як зустрілася зі своєю міс Кеті.

Тепер — я не сміюся. Я не співаю й не танцюю. І не цілуюсь. Моє волосся само робить із себе зачіску.

Це щось подібно до того, про що Теренс Террі намагався попередити міс Кеті: увесь світ населений лише стерв’ятниками та гієнами, які хочуть відірвати шматок від тебе. Твоє серце, чи язик, чи фіалкові очі. Поглинути саме найкращу частину тебе — на сніданок.

Якщо хочеться побачити Таллулу Банкгед — не те, як вона грає Джулі Марсден у фільмі «Іезавель», чи Реґіну Ґідденс у «Лисичках», а справжню Таллулу, — то треба лише подивитися на Бетт Девіс[130] у «Все про Єву». Так, написав «Марґо Ченнінґ» Джозеф Л. Манкевич, відштовхуючись від образу власної бідолашної матері, актриси Джоанни Блюменау, але саме Девіс достатньо довго вдавала з себе подругу Таллули і тому вивчила її манеру триматися. Вимова Таллули й те, як вона ходить. Як вона входила до кімнати. Те, як голос Таллули ставав скрипучим після одного бурбона. Як, після чотирьох бокалів, висіли її повіки — напівприплющені, наче зварені молюски.

Звичайно, не всі розуміли, що до чого. Якісь фермери на кшталт Енді Девіна чи Сліма Пікенза із Су-Фолз не могли бачити, як Девіс виконує в менестрель-шоу версію Таллули, але всі інші це бачили. Уявіть собі справжнього виконавця, який дивиться, як ви п’єте на сотні вечірок, запам’ятовує вас, коли ви засмучені й плюєте в обличчя Вільяму Дітерлю[131], і потім робить із вас постійного героя сцени й грає вас, щоб увесь світ з вас сміявся. Це схоже на те, як цей великий шматок лайна, Орсон Веллз[132], висміював Вільяма Герста і бідолашну Меріон Девіс[133].

Цей зразок Вебстер тримає ситце з кавника в раковині й наповнює його водою з-під крана. Він збирає кошик, валик і кришку, вставляє гніздо електричного шнура в базу кавоварки, а вхідний кінець у штепсельну розетку.

Народ у Літтл-Рок, і Боулдері, і Будапешті — більшість із них не знають, що є справжнім. Ця юрба селюків на кшталт Чілла Віллса[134]. І ось — весь загальний світ починає думати, що мультяшна версія, створена міс Девіс, — це і справді ви.

Бетт Девіс зробила собі кар’єру, граючи таку собі бурлескну версію Таллули Банкгед.

Сьогодні, якщо хтось згадає бідолашного Віллі Герста, в уяві відразу спливає товстий Веллз, який кричить на Мону Темне-перо й переслідує Піла Трентона сходами. Для всіх, хто ніколи не потискав руку Таллули, вона і є та витрішкувата гарпія з жахливою бахромою блідої, обвислої шкіри, яка коливається під підборіддям Девіс.

Усе зводиться до того, що всі ми — шакали, які годують один одного на забій.

Кавоварка хлопає та клацає. Бризки бурої кави підіймаються всередині скляної пляшечки нагору. Тонка біла пара витікає з хромованого носика.

Зразок Вебстер дістане своє, кажу я йому. Тельма Ріттер — моя копія. Її хода та дикція, її розрахунок часу й подача — все це результат тренувань. Спочатку Джо Манкевич опинявся всюди. Я могла сидіти за обідом біля Фей Бейнтер, навпроти Джессі Метьюз, яка ходила всюди лише з чоловіком, Сонні Гейлом, біля нього Елісон Скіпуорт, а Джо був десь на відстані, десь біля сільнички, ні з ким не розмовляв, просто не зводив з мене очей. Він вивчав мене, наче я була книгою чи чернеткою, і його хворі пальці кровоточили крізь кінчики білих рукавичок.

У його фільмі Тельма Ріттер носить ці частково розстебнуті шерстяні кофти, із рукавами, що підібрані до ліктів, — так-от: це я. Тельма грала мене, тільки яскравіше. Перегравала. Моя манера розділяти волосся посередині. Ці очі, які весь час уважно стежать за всіма рухами. Мало хто здогадався, але ті, хто знав мене, — вони здогадалися. Мене звуть Гейзі. Персонажа звали Берді. Манкевич, цей гладкий покидьок, — він нікого не обдурив у нашому колі.

Це наче побачити, як Франклін Пенґборн грає свого чарівного перукаря. Ела Джолсона з чорним обличчям. Або Еверетт Слоун, який всюди суне свого великого єврейського носа. Тільки-от його двотонний жарт падає лише на тебе, і ні з ким ти цю ношу не поділяєш, а народ чекає, що ти теж посмієшся, а інакше тебе вважатимуть занудою.

Якщо я вас ще не переконала, то скажіть мені ім’я того здорованя, який позував Леонардо да Вінчі, коли той писав Мону Лізу... Всі пам’ятають бідолашну Меріон Девіс і уявляють собі Дороті Комінґор[135], що п’є та горбиться над тими гігантськими мозаїками Ґреґа Толанда у павільйоні РКО.

Ви кажете, мистецтво імітує життя, — ну, навпаки теж.

На сторінці сценарію Джон Ґленн повзе вниз по зовнішньому боку космічної капсули, обіймає Лілі Гелман і тягне її в безпечне місце. Через вікно капсули ми бачимо, як вони пристрасно цілуються. Ми чуємо гудіння сотень застібок-блискавок, які різко розстібаються, і бачимо спалах рожевої шкіри, коли вони зривають одяг одне з одного. При нульовій гравітації голі груди Лілі підіймаються — такі тверді й ідеальні. Її багряні ереговані соски тверді, як кремнієві вістря стріли.

У кухні зразок Вебстер ставить кавоварку на вранішній піднос. Дві чашки й блюдця. Цукорниця та сметанник.

Коли ми познайомилися, Кетрін Кентон була ніким. Вона подавала надії. Була офіціанткою у стейкхаусі, видавала меню й прибирала брудні тарілки. Я працюю не стилістом і не прес-секретарем, але я доглядала її, щоб вона стала символом для мільйонів жінок. А з часом — і мільярдів. Можливо, я і не акторка, але я створила модель сили, якої жінки можуть прагнути. Живий приклад їх власного неймовірного можливого потенціалу.

Сидячи за столом, я беру срібну чайну ложку з блюдця. Притуливши заглиблення ложки до рота, я видихаю вогке повітря, щоб затуманити метал. Я опускаю ложку до краю фартуха покоївки і полірую срібло між складками тканини.

У сценарії Гелман через вікно космічної капсули ми бачимо, як голі шия та плечі Лілі вигинаються від задоволення, як її м’язи пульсують і тремтять, коли губи та язик Ґленна прокладають доріжку між її плаваючими, невагомими грудьми. Фантазія розчиняється, коли їхнє важке дихання туманить шибку вікна.

Поліруючи ложку, я кажу: «Будь ласка, не завдай їй болю...» Повертаючи ложку назад до підноса, я кажу: «Я скоріше вб’ю тебе, ніж дозволю завдати болю міс Кеті».

Двома пальцями я зриваю з голови крохмально-білий чепчик — шпильки тягнуть за волосся, видираючи кілька довгих волосків. Уставши зі стільця, я підіймаю чашку, яку тримаю в руках, і кажу: «Ви не такий уже кмітливий, молодий чоловіче», — і кладу чепчик покоївки на самісіньку маківку вродливої голови цього Вебстера.

АКТ ПЕРШИЙ, сцена чотирнадцята

У кадрі — я, я біжу, на уніформу покоївки накинутий тренч, який метляється спереду, відкриваючи чорну сукню й білий фартух. У зйомці за рухом я поспішаю доріжкою парку, десь між молочною крамницею та каруселлю, я хапаю повітря широко відкритим ротом. Камера розвертається на 180 градусів, і ми бачимо, що я поспішаю до важких валунів та скелястих скиб Кіндерберґа. Камера слідкує за моїм поглядом, і ми бачимо, що я не зводжу очей із павільйону з цегли, у формі знака «STOP», який притулився на самісінькій верхівці скель.