— Оце так південь, — задоволено сказав батько, наливаючи склянку віскі й викладаючи сардини на тост. — Уяви собі, якщо ти тут на човні й подорожуватимеш у безхмарну ніч, звідси по зірках можна дістатися просто до Венеції, до албанського узбережжя або в Егейське море.

— Скільки часу триватиме подорож у Венецію?

Я помішала свій чай, і вітер відніс пару в море.

— Десь тиждень або більше на середньовічному кораблі, — відповів батько з посмішкою, розслабившись на якусь мить. — На цьому узбережжі народився Марко Поло, тоді венеціанці часто вторгалися в ці місця. Можна сказати, що ми сидимо на такому собі виході, воротах у світ.

— Коли ти був тут раніше? — я тільки починала вірити в те, що в мого батька було минуле життя, ще до мого народження.

— Я бував тут кілька разів. Чотири або п’ять. Уперше я приїхав сюди дуже давно, коли ще був студентом. Мій викладач порадив мені відвідати Рагусу з Італії, просто щоб подивитися на дива. Я ж казав тобі, що якось улітку у Флоренції вивчав італійську.

— Ти говориш про професора Россі?

— Так, — батько суворо поглянув на мене, а потім у склянку з віскі.

Запанувала тиша, тільки навіс кафе тріпотів на вітрі, що був не за сезоном теплим. З бару й ресторану долинали голоси туристів, дзенькіт сервізів, звуки саксофона й піаніно. Знизу долітав плескіт човнів у темному порту. Нарешті батько заговорив.

— Мені варто розповісти тобі про нього трохи більше, — сказав він, усе ще не дивлячись на мене, але в його голосі почулися доброзичливі нотки.

— Мені б дуже цього хотілося, — відгукнулась я обережно.

Він ковтнув віскі.

— Ти дуже вперта щодо історій, ти це знаєш? «А ти ще більше впертий», — хотілося мені відповісти, але я притримала язика, бо мені потрібна була історія, а не сварка.

Батько зітхнув.

— Гаразд. Завтра я розповім тобі про нього більше, при світлі дня, коли буду не таким стомленим і ми матимемо трохи часу, щоб прогулятися по стінах, — він показав склянкою на сіро-білі вершини над готелем. — Тоді це буде чудовий час для історій, особливо для таких.

Уранці ми сиділи на висоті триста метрів над поверхнею моря, що билося й пінилося біля міста. Листопадове небо було чистим, як улітку. Батько надів окуляри від сонця, подивився на годинника, сховав брошуру про місто, архітектурні споруди якого із червоними дахами виднілися внизу, почекав, поки група німецьких туристів пройде повз нас і відійде на досить велику відстань. Я подивилась на море навколо обсадженого лісом острова, на блідо-голубий обрій. Звідти приходили венеціанські кораблі, приносячи із собою війну або торговців, їхні золотаво-червоні прапори майоріли під сяючим небом. Чекаючи, поки заговорить батько, я відчула хвилювання від того усвідомлення, яке було зовсім не схоже на розуміння школяра. Можливо, ті кораблі, які я уявляла на обрії, були не тільки частиною якоїсь живої картини. Чому ж батькові було так важко почати?

Розділ 4

— Як я й казав тобі, — почав батько, раз чи двічі відкашлявшись. — Професор Россі був чудовим ученим і щирим другом. Я не хотів би, щоб у тебе про нього склалося інше враження. Я знаю, що напевно припустився помилки, розповідаючи тобі про нього так, ніби він божевільний. Ти ж пам’ятаєш, він говорив мені про щось таке, у що дуже важко повірити. Я був шокований до глибини душі і сумнівався в ньому, хоча бачив у його обличчі щирість, якій можна було вірити. Закінчивши, він подивився на мене своїм пронизливим поглядом.

— Що ви таке кажете!? — непевно промурмотів я.

— Я повторю, — промовив Россі збуджено. — У Стамбулі я виявив, що Дракула живе серед нас і донині. Принаймні, жив у той час.

Я здивовано поглянув на професора.

— Я знаю, що здаюсь вам божевільним, — він помітно пом’якшив тон. — Я можу гарантувати, що в кожного, хто занадто довго риється в цій історії, зрештою буде кепський кінець. — Він зітхнув. — У Стамбулі я знайшов маловідоме сховище документів, засноване султаном Мехмедом II, який відвоював місто у візантійців 1453 року. Цей архів переважно складається з уривків, зібраних турками після того, як ті, нарешті, потіснили кордони Візантійської імперії. Але в ньому також є документи кінця п’ятнадцятого сторіччя. Серед них я й знайшов деякі карти, у яких було описано, де знаходилася Проклята могила турецького вбивці, і подумав, що це міг бути Влад Дракула. Там було три карти, котрі у різних масштабах, щоразу точніше й точніше, показували те саме місце. На цих картах не було зображено жодного знайомого мені об’єкта або такого, котрий я міг би ототожнити з відомою мені місцевістю. Написи було зроблено здебільшого арабською мовою, карти датовані кінцем п’ятнадцятого сторіччя, відповідно до бібліотечних архівів. — Він постукав по тому дивному маленькому томику, що, як я й казав тобі, дуже нагадував мій. — У середині третьої карти були написи на старослов’янському діалекті. Із цими написами зміг би розібратися тільки вчений-поліглот. Я намагався зробити все, що міг, але результат вийшов неточний.

Россі похитав головою, ніби все ще шкодував про свою обмеженість.

— Та старанність, з якою я взявся досліджувати цю таємницю, відкинула мене далеко від мого офіційного літнього завдання — дослідження торгівлі острова Крит. Але тими днями я забув про розважливість, коли сидів у тій спекотній, задушливій бібліотеці в Стамбулі. Я пам’ятаю, як крізь брудні шибки дивився на мінарети собору Айя-Софія. Я працював за своїм столом із паперами, у яких турки описували князівство Влада, я мудрував над словниками, записував і переписував величезну кількість інформації, перемальовував від руки, карту. Щоб не набридати вам із розповіддю про довге дослідження, я зупинюсь на тому, як колись увечері я застряг на одному добре позначеному місці на карті Проклятої могили, це була третя й найзаплутаніша карта. Ви пам’ятаєте, що Влад Тепес має бути похований на острові в монастирі біля озера Снагов, у Румунії. На цій карті, як і на інших, не було ніякого озера, хоча там була зображена річка, яка розширювалась на середині. Я переклав практично всі підписи на полях карти за допомогою професора арабської й турецької мови в Стамбульському університеті. Я переклав загадкові вислови про природу зла, більшість із яких було взято з Корану. Подекуди на карті, серед грубого зображення гір, вимальовувалися написи, які, на перший погляд, здавалися слов’янськими назвами місць, але під час перекладу виявилося, що це просто загадки — імовірно, ключ до справжнього місцерозташування: долина Вісьмох Дубів, село Свинокрадів і так далі, якісь ще дивні селянські назви, які ні про що мені не говорили.

У середині карти, над знаком, що позначав Прокляті могили, де, вочевидь, вони мали знаходитися, було грубе зображення дракона, у якого на голові замість корони був замок. Дракон був зовсім не схожим на дракона в моїй — у нашій — старовинній книзі, але я припустив, що дракон з’явився в турків разом із легендою про Дракулу. Під зображенням дракона хтось зробив ледь помітний підпис: спочатку я подумав, що це арабські слова, як ті, що були написані на полях карти. Але, глянувши на напис крізь збільшувальне скло, я раптом зрозумів, що слова написано грецькою. Я переклав їх уголос, не встигнувши навіть подумати про етикет. Щоправда, в бібліотеці нікого не було, крім мене й бібліотекаря, який заходив час від часу, аби перевірити, чи не поцупив я що-небудь. Але тоді я був сам. Мініатюрні букви танцювали в мене перед очима, коли я вимовляв їх уголос: «У цьому місці він похований у злі. Читачу, словом витягни його з могили».

Тієї миті я почув, як унизу, у фойє, гримнули двері. На сходах пролунали важкі кроки. Одна думка все крутилася в моїй голові: за допомогою збільшувального скла я зрозумів, що ця карта, на відміну від перших двох, була підписана трьома різними людьми, трьома різними мовами. Почерки різнилися, як і мови. Та сама історія була з кольорами дуже старого чорнила. Потім у мене було видіння, відчуття, якому вчений може довіряти, особливо коли він провів кілька тижнів за кропіткою роботою.