Мені здалося, що з самого початку ця карта складалася тільки з цього центрального креслення й гір довкола нього із грецьким написом у центрі. Згодом, напевно, було зроблено написи слов’янською, щоб описати місцевість, нехай навіть у закодованому вигляді. Згодом якимось чином ця карта потрапила в руки оттоманів і на полях з’явилися написи з Корану, які охороняли й утримували зловісний напис у центрі або правили за талісмани темних сил. Якщо це було правдою, тоді той, хто знав грецьку мову, зробив перший напис, а може, навіть намалював карту? Я знав, що за часів Дракули грецькою користувалися візантійські вчені, а не вчені оттоманського світу.

Перш ніж я встиг зробити записи стосовно цієї теорії, перевірити яку, можливо, буде мені не під силу, саме цієї миті двері з іншого боку зали широко відчинилися, і високий, добре складений чоловік швидко пройшов повз полиці з книгами й зупинився з іншого боку стола, за яким я працював. Він мав вигляд умисного порушника — я відчув, що це не працівник бібліотеки. Я також відчув, що мені треба підвестись, але через якусь гордість я не зміг цього зробити: можливо, це була б зайва шана, зважаючи на те, що мені досить грубо перешкодили.

Ми подивились один одному в очі, і я був уражений ще більше. Чоловік явно не підходив до цієї таємничої місцевості: він був гарним, акуратним, смаглявим — турецький або південнослов’янський тип — з довгими густими вусами; на ньому був шитий костюм, як у європейського бізнесмена. Він войовничо поглянув на мене, його довгі вії не пасували до його суворого обличчя. Шкіра його була хоч і жовтувата, але бездоганно чиста, губи дуже червоні.

— Сер, — сказав він низьким, ворожим тоном, він говорив англійською з турецьким акцентом. — Я не думаю, що у вас є дозвіл для цього.

— Для чого? — запитав я, підвищивши голос.

— Для такого дослідження. Ви працюєте з матеріалом, який турецький уряд уважає своїм недоторканним архівом. Можу я подивитися ваші документи?

— Хто ви такий? — перепитав я так само спокійно. — Чи можу я подивитися ваші документи?

Із внутрішньої кишені піджака він дістав гаманець, розкрив його й поклав на стіл переді мною, а потім знову закрив. Я встиг тільки розглянути картку з безладними турецькими написами. Рука чоловіка була неприємно бліда з довгими нігтями, зовнішню сторону руки вкривало довге темне волосся.

— Міністерство культури, — сказав він сухо. — Як я розумію, у вас немає належної угоди з турецьким урядом, на підставі якої ви могли б займатися цими документами. Так?

— Ні, не так, — я подав йому лист від Національної бібліотеки, зазначивши, що в мене є дозвіл проводити дослідження в будь-якому її відділенні в Стамбулі.

— Це не підходить! — вигукнув він, відкидаючи мої документи на стіл. — Вам треба піти зі мною.

— Куди?

Я підвівся, почуваючись на ногах певніше, бо сподівався, що він не подумає, ніби я вирішив здатися йому.

— У поліцію, якщо буде необхідність.

— Це обурливо! — я давно затямив, що, коли борешся з бюрократизмом, підвищуй голос. — Я аспірант Оксфордського університету, громадянин Об’єднаного Королівства. У день свого приїзду я зареєструвався тут через університет й одержав цей лист, що підтверджує мій статус. Я не дозволю допитувати мене ні поліції, ні вам.

— Розумію, — він посміхнувся так, що мій шлунок скрутився у вузол.

Я дещо читав про турецькі в’язниці та про їх випадкових західних ув’язнених. Я потрапив у сумнівну ситуацію, хоча не розумів, як виникла ця проблема. Я сподівався, що один із бібліотекарів, які сновигали там, почує мене й прийде, аби заспокоїти нас. Потім мені спало на думку: можливо, саме вони були відповідальні за те, що ця особа з’явилася переді мною зі своєю погрозливою візиткою. Можливо, він був поважною людиною. Він нахилився вперед.

— Дозвольте подивитися, що ви робите. Відійдіть, будь ласка.

Я неохоче відійшов убік, а він нахилився над моєю роботою, затуливши словники, щоб прочитати напис на обкладинках, при цьому на його обличчі залишалася та сама неприємна посмішка. Своєю масивною фігурою він нахилився над столом, і я відчув, що від нього йде дивний запах — ніби одеколон, який використовують, аби приховати якийсь гидкий запах. Нарешті він узяв карту, над якою я працював, його руки раптом стали дуже ніжними — він обережно тримав документ. Він подивився на карту так, ніби давно вже знав, що на ній, але я водночас подумав, що це може бути блеф.

— Ви працювали над цим архівним документом?

— Так, — сказав я гнівно.

— Це дуже цінний документ, що є власністю турецької держави. Я не повірю, що цей документ потрібен іноземному дослідникові. Цей клаптик паперу, ця маленька карта змусила вас пройти весь шлях з англійського університету до Стамбула?

Спочатку я хотів відповісти, що в мене була й інша справа, щоб збити його з мого сліду, але потім передумав, бо вирішив, що тоді можуть з’явитися інші питання.

— Так, саме так.

— Саме так? — перепитав він м’якше. — Боюся, що доведеться конфіскувати її у вас на певний час. Який сором для іноземного науковця.

Обурюючись про себе (адже розв’язка була так близько!), я радів, що того ранку не взяв із собою копій старих карт Карпатських гір, які збирався звіряти із цими картами наступного дня. Вони знаходилися в моїй, валізі в номері готелю.

— Ви не маєте ніякого права відбирати документи, на роботу з якими мені дали дозвіл, — сказав я крізь зуби. — Я негайно попрошу університетську бібліотеку розібратися із цим і звернусь до Британського посольства. У будь-якому разі, які звинувачення ви можете висунути проти мене за те, що я вивчав ці документи? Це всього лише неясні уривки середньовічної історії. Вони ніяк не пов’язані з інтересами турецького уряду, я впевнений у цьому.

Чиновник стояв поруч і дивився убік, немов він по-іншому побачив шпилі собору Айя-Софії, як ніколи раніше йому не доводилось бачити.

— Це тільки для вашого добра, — сказав він байдужим тоном. — Буде значно краще, якщо над цими документами попрацює хтось інший. Іншим часом.

Він стояв майже непорушно, повернувши голову до вікна, ніби хотів, щоб я простежив за його поглядом і побачив щось. У мене було якесь дитяче передчуття, що мені не треба цього робити, що це може бути пастка, натомість я дивився на нього й чекав. І раптом я побачив це, ніби він спеціально повернувся, щоб денне світло впало на його шию, трохи вище від коміра його дорогої сорочки. З того боку, на його широкому, масивному горлі виднілися дві коричневі цятки, не свіжі, але ще не зовсім зарубцьовані, немов його вкололи виделкою із двома зубцями або покалічили кінчиком ножа.

Я відхитнувся від стола, вирішивши, що вже зовсім з’їхав з глузду через свої нездорові читання і що розум мій почав схиблювати. Але кімната була освітлена звичайним денним світлом, чоловік у темному вовняному костюмі був цілком реальним, як і запах його тіла, поту, несвіжості й чогось іще, що приховував одеколон. Нічого не зникло й не змінилося. Я не міг відвести очей від тих двох ранок, що не до кінця загоїлися. За кілька секунд він відвів погляд від вікна і знову посміхнувся, здавалося, задоволений тим, що побачив, або тим, що побачив я.

— Це тільки заради вашого ж добра, професоре.

У мене не було слів, я стояв нерухомо, а чоловік згорнув карту й вийшов із кімнати. Мені залишалося тільки слухати, як його кроки стихають на сходах. За кілька хвилин увійшов один зі старших працівників бібліотеки — це був чоловік з кучмою сивого волосся на голові, він тримав дві старі папки, які почав розставляти на нижній полиці.

— Вибачте, — звернувся я до нього, але слова застрягли у мене в горлі. — Вибачте, але це обурливо! — Він здивовано подивився на мене. — Хто це був тут щойно? Чиновник?

— Чиновник? — повторив за мною бібліотекар.

— Ви повинні мені дати офіційний лист, щоб я міг працювати з цим архівом.

— Але ви маєте право тут працювати, — сказав він заспокійливим голосом. — Я ж сам зареєстрував вас тут.