Россі замовк на якусь мить і обернувся до вікна.

— Гадаю, мені треба просто сказати вам, що я знайшов у Стамбулі і про що згодом намагався не думати. Врешті-решт ви успадкували одну з цих милих книг. — Він поклав руку на обидві книги. — Якщо я не розповім вам про все сам, ви, можливо, підете моїм слідом, що може бути небезпечно, — він трохи зловісно посміхнувся, сидячи на столі. — У будь-якому разі так ви заощадите час для написання.

У горлі не проходила сухість, я ледь посміхнувся. На що він натякав? Я подумав про те, що, мабуть, недооцінював особливе почуття гумору мого куратора. Можливо, все це було якимось віртуозним жартом: напевно, в нього були обидві книги, одну він поклав на мій стіл, знаючи, що я принесу її назад, що я й зробив, як дурень. Але при світлі настільної лампи Россі раптом став якимось похмурим, неголеним, як зазвичай наприкінці дня, під очима були темні кола, які висушили кольори й гумор з його очей. Я нахилився вперед.

— Що ви хочете мені сказати?

— Дракула… — Россі замовк. — Дракула — Влад Тепес — усе ще живий.

— Господи! — раптом сказав батько, поглянувши на годинника. — Чому ти не сказала мені? Уже майже сьома година.

Я засунула холодні руки в кишені жакета.

— Я не знала, — сказала я. — Але не зупиняйся. Будь ласка, не зупиняйся на цьому.

Обличчя мого батька на якусь мить здалося мені нереальним, раніше я не підозрювала, що він може бути таким — навіть не знаю, як це назвати. Психічно неврівноваженим? Чи він на кілька хвилин втратив спокій через цю історію?

— Уже запізно для такої довгої розповіді, — батько узяв чашку й знову поставив її.

Я помітила, що в нього тремтіли руки.

— Будь ласка, продовжуй, — попросила я.

Він ніби не чув мене.

— До того ж я не знаю, налякав тебе чи просто набрид своєю розповіддю. Може, ти хотіла почути звичайну історію про драконів?

— Там був дракон, — сказала я, мені теж хотілося вірити в те, що він вигадав історію. — Два дракони. Ти хоча б завтра розповіси мені далі?

Батько потер руки, немов намагаючись зігрітися, і я зрозуміла, що зараз він більше не хотів про це говорити. Його обличчя спохмурніло, він став серйозніший.

— Ходімо повечеряємо. Але спочатку треба залишити наш багаж у готелі «Турист».

— Гаразд, — погодилася я.

— До речі, скоро вони нас виженуть звідси геть, якщо ми не підемо самі.

Я поглянула на біляву офіціантку, і їй, здавалося, було байдуже, залишимося ми чи підемо. Батько дістав гаманець, витяг звідти пару потертих купюр, на звороті яких героїчно посміхався шахтар чи фермер, і поклав їх на олов’яну тацю. Ми почали пробиратися між кованими чавунними столами й стільцями і вийшли через запітнілі двері.

На місто опустилася ніч, холодна, мрячна й дощова, східноєвропейська ніч. На вулицях майже нікого не було.

— Надягни капелюха, — дбайливо сказав батько, як завжди.

Перш ніж ми стали під мокрі платани, як він раптом зупинився й простягнув руку, захищаючи мене, ніби повз нас із великою швидкістю проїхала машина. Але ніякої машини не було, вулиця була тихою й блищала при жовтому світлі ліхтарів. Мій батько різко озирнувся спочатку праворуч, потім ліворуч. Я нікого не побачила, бо великий каптур мого плаща майже затуляв мені все. Батько стояв, прислухаючись: він був стривожений, його тіло напружилося.

Потім він тяжко зітхнув і ми рушили далі, обговорюючи, що ми замовимо на вечерю в готелі «Турист», коли дістанемося туди.

Під час цієї поїздки ми більше не згадували Дракулу. Пізніше я дізналася про причину страху батька: він міг розповідати мені цю історію тільки маленькими частинами, не для того, щоб досягти драматичного ефекту, а щоб зберегти щось. Цікаво, що саме — свою силу? Здоровий глузд?

Розділ 3

Удома, в Амстердамі, батько був надзвичайно спокійний і заклопотаний, а я ледве стримувалась, чекаючи нагоди, аби розпитати його про професора Россі. Щовечора місіс Клей вечеряла з нами в темній їдальні, накривала на стіл, обслуговувала нас, потім приєднувалася як член родини, і я інстинктивно відчувала, що батько не захоче продовжувати розповідь у її присутності. Коли я розшукувала його в бібліотеці, він швидко запитував, як у мене минув день, і просив показати виконане домашнє завдання. Щойно ми приїхали з Емони, я потайки перевірила полиці в бібліотеці, але книги й документів на тому місці вже не було. Я й гадки не мала, куди він їх поклав. Коли в місіс Клей був вихідний день, батько пропонував удвох піти в кіно або запрошував на каву й тістечка в шумному кафе біля каналу. Здавалося, він ігнорував мене, за винятком тих випадків, коли я сиділа поруч із ним, читала й чекала можливості заговорити. Тоді він простягав руку й гладив моє волосся, при цьому на його обличчі був не зрозумілий мені смуток. У такі хвилини я не могла дозволити собі заговорити про ту історію.

Коли батько знову їхав на південь, він взяв мене із собою. У нього мала відбутись лише одна зустріч, до того ж неформальна, вона навіть не була варта подорожі, але тато сказав, що хотів показати мені місцевість. Цього разу потягом ми заїхали набагато далі від Емони, а потім пересіли на автобус, щоб дістатися до пункту призначення. Батько від давав перевагу місцевим транспортним засобам, де б він не був. Зараз, коли я подорожую, я часто думаю про нього й залюбки залишаю найману машину та шукаю метро.

— От побачиш, Рагуса — це місто не для машин, — сказав він, коли ми трималися за металеві поручні, що відділяли кабіну водія. — Завжди намагайся сідати спереду, так менша імовірність того, що тебе знудить. — Я стисла поручні з такою силою, що мої руки аж побіліли, ми немов пролітали повз купи блідо-сірих каменів, які в цьому новому регіоні вважалися горами.

— О Боже! — скрикнув батько під час ще одного стрибка на крутому повороті.

Усі інші пасажири були зовсім спокійні. Через прохід, на сусідньому сидінні, жінка в чорному одязі плела, бахрома шалі, що покривала її голову, танцювала щоразу, коли автобус здригнувся.

— Дивись уважно, — привернув мою увагу батько. — Ти зараз побачиш один із кращих краєвидів цього узбережжя.

Я пильно вдивлялась у вікно, думаючи про те, що йому не обов’язково давати мені так багато інструкцій, я намагалася увібрати в себе все від скелястих гір і навколишніх сіл. Перед заходом сонця мені пощастило: на краю дороги стояла жінка, мабуть, чекаючи автобуса, що їхав в інший бік. Це була висока жінка, у довгих, важких спідницях, тугому жилеті; на голові в неї був серпанковий капелюшок, схожий на метелика. Вона була сама серед каменів, сонце ледь торкалося її, а поруч на землі стояв кошик. Я могла б прийняти її за статую, якби вона не повернулася й не подивилась нам услід. У неї було бліде обличчя овальної форми, але вона була дуже далеко і я не могла розгледіти його виразу. Коли я описала її батькові, він припустив, що, можливо, вона була в національному вбранні цієї частини Далмації.

— Великий капелюх із крилами по боках? Я бачив такі на картинках. Можна сказати, що вона схожа на примару. Мабуть, вона живе в дуже маленькому селі. Зараз там більшість молодих людей носять джинси.

Я ніби приклеїлась до вікна. Більше не зустрічалося жодних примар, але я нічогісінько не пропускала Переді мною відкрився чудовий краєвид. Далеко внизу, під нами, лежала Рагуса, місто мов із слонової кістки, залите сонцем, оточене наче вилитим із міді морем, з дахами в обрамленні гігантських середньовічних стін, червоніших за вечірнє небо. Місто розташувалося на великому круглому півострові, крізь високі стіни, здавалося, не міг проникнути ні морський шторм, ні чужі війська, він був таким собі гігантським виступом на Адріатичному узбережжі. Тоді, згори, з дороги, місто здавалося мініатюрним, немов його обхопили рукою й опустили вниз, до підніжжя гори.

Коли за дві години ми дісталися до головної вулиці Рагуси, вона виявилася мармуровою: протягом століть її добре відшліфували підошвами черевиків, тепер вона відбивала світло навколишніх магазинів та палаців і була схожа не на вулицю, а на великий канал. Наприкінці вулиці, біля порту, під охороною стін старого міста ми зайшли до якогось кафе. Я сіла обличчям до вітру, що ніс пахощі шумного прибою і дивний для такого пізнього сезону запах помаранчів. Море й небо були майже чорними. Удалині, у порту, на поверхні темної води танцювали рибальські човни, вітер доносив до мене звуки моря, запахи й нову ніжність.