— Дивовижно, як усе це живе в останні тридцять років, — сказав мій батько, знімаючи свій лондонський плащ. — Соціалізм далеко не завжди прихильний до таких скарбів.
Ми сіли за столик біля вікна. Пили чай з лимоном, обпікаючись через товсті стінки чашок, їли сардини, покладені на білий хліб з маслом, подужали навіть кілька шматочків торта.
— Гадаю, на цьому ми зупинимось, — сказав батько.
Останнім часом мене дратувала його звичка дмухати на чай, щоб остудити його, і я стала боятися тієї неминучої миті, коли він припинить їсти або робити щось приємне, залишаючи місце для вечері. Дивлячись на батька, на його піджак із твіду й светр із високим коміром, я подумала про те, що він позбавляв себе пригод у житті, за винятком дипломатії, яка цілком поглинула його. На мою думку, він був би набагато щасливіший, якби радів життю і не був таким серйозним.
Але я промовчала, бо знала, як він не любить мою критику, до того ж мені треба було дещо запитати. Спочатку слід було почекати, поки він доп’є чай, тому я відкинулася на стільці так, аби батькові не довелося говорити мені, щоб я не сутулилась. Крізь срібну поволоку на шибці я дивилась на мокре, похмуре у сутінках місто: під зливою пробігали люди. Чайна була порожня, хоча в ній мало бути багато жінок у довгих прямих сукнях з тонкої тканини кольору слонової кістки або джентльменів з гострими борідками над широкими оксамитовими комірами.
— Я й не помітив, як мене стомила наша поїздка на машині. — Батько поставив чашку й показав у бік замку, який було важко розгледіти крізь дощ. — Ми приїхали відтіля, з-за того пагорба. З його вершини ми можемо побачити Альпи.
Я згадала білі гори, мені зараз здавалося, що вони дихають на це місто. Зараз ми були далеко від них, але верхівки гір ще було видно. Я не наважувалася почати й глибоко зітхнула.
— Розповіси мені щось цікаве?
Батько завжди бавив історіями свою напівосиротілу дитину, деякі розповіді він черпав зі свого дитинства в Бостоні, деякі — зі своїх екзотичних подорожей. Якісь перекази він вигадував мимохідь, але такі вже набридли, вони більше не здавалися мені такими захопливими, як колись.
— Про Альпи?
— Ні. — Я раптом відчула страх, який було важко пояснити. — Я знайшла дещо і хочу тебе розпитати про це.
Він обернувся й ніжно поглянув на мене, підвівши сивуваті брови над сірими очима.
— Я знайшла це у твоїй бібліотеці, — сказала я. — Вибач, я розглядала книги й знайшла якісь документи й одну книгу… Я не читала документи, я подумала…
— Книгу? — батько все ще ніжно дивився на мене, зазирнув у чашку, ніби відшукуючи останню краплину чаю, і здавалося, ніби він не слухав.
— Усе було таким… книга дуже стара, усередині там зображення дракона.
Батько випростався, якусь мить сидів нерухомо, а потім помітно затремтів. Це стривожило мене. Якщо почнеться розповідь, то вона буде не схожа на жодну з тих, які він уже переказував. Він поглянув на мене спідлоба — мене вразив його нещасний і сумний вигляд.
— Ти гніваєшся на мене? — тепер я дивилась у свою чашку.
— Ні, люба, — батько глибоко зітхнув, у його голосі почулися нотки горя. Білява, невисока на зріст офіціантка налила ще чаю й залишила нас наодинці, але батькові все одно було важко розпочати.
Розділ 2
— Як ти вже знаєш, — сказав батько, — перед тим як ти народилась, я працював професором в одному американському університеті. Щоб стати професором, я багато років учився. Спочатку я хотів вивчати літературу. Але згодом зрозумів, що правдиві історії подобаються мені значно більше, ніж вигадані. Усі літературні оповідання, які я читав, спонукали мене досліджувати історію. Зрештою я покинув літературну справу. І дуже радий, що тебе теж більше цікавить історія.
Одного весняного вечора, ще аспірантом, я працював у своїй кімнаті в університетській бібліотеці, сидів сам серед безлічі книг. Підвівши голову від роботи, я помітив, що хтось забув книгу, обкладинки якої я ніколи не бачив серед своїх підручників на полиці над моїм столом. На корінці цієї нової книги був зображений красивий маленький дракон, що здавався зеленим на побляклій шкіряній палітурці.
Я не пригадував, щоб бачив цю книгу тут чи ще десь, тому взяв її й став розглядати, ні про що не думаючи. М’яка палітурка, поблякла шкіра, сторінки усередині були досить старі. Книга сама розкрилася посередині. На розвороті я побачив малюнок дракона з розгорнутими крилами й довгим закрученим хвостом; чудовисько було розлютоване, кігті стирчали. У пазуристих лапах дракона був прапор із написаним на ньому готичними літерами одним словом: «DRAKULYA».
Я відразу впізнав це слово й подумав про роман Брема Стокера, якого тоді ще не читав, згадав походи в кіно в дитинстві, де Бел Лугоші нависав над білою шиєю якоїсь акторки. Але слово було написано по-стародавньому, та й книга була дуже давньою. До того ж я був студентом, якого надзвичайно цікавила історія Європи. Подивившись ще кілька хвилин на книгу, я згадав дещо. Слово походило з латинського «dragon», або «devil», — це було почесне звання Влада Тепеса («Проколюючого»), правителя князівства Валахія в Карпатах, який з неймовірною жорстокістю катував своїх підлеглих і військовополонених. Тоді я вивчав Амстердам, торгівлю сімнадцятого сторіччя, і не розумів, яким чином ця книга могла опинитися серед моїх підручників. Мабуть, вирішив я, хтось випадково залишив її там: наприклад, той, хто вивчав історію Центральної Європи або феодальну символіку.
Я перегорнув останні сторінки: коли цілий день сидиш за книгами, то кожна нова здається тобі другом і спокусою. На мій превеликий подив, усі ці старовинні, гарні аркуші кольору слонової кістки були зовсім чисті Не було навіть сторінки з назвою, і, звичайно ж, не подавалося жодної інформації про те, де й коли було надруковано книгу, жодних карт, форзаців або ілюстрацій. Не було там ані печатки університетської бібліотеки, ні картки, ні ярлика.
Я розглядав книгу ще кілька хвилин, потім поклав її на свій стіл і зійшов на перший поверх до каталогу. Я справді знайшов тематичну карту «Влад III (Тепес), Валахія, 1431–1476, див. Валахія, Трансільванія, Дракула». Я вирішив спочатку перевірити карту: виявилося, що Валахія й Трансільванія — це два давніх регіони сучасної Румунії. Трансільванія була схожа на більш гірський район, на південному заході вона межувала з Валахією. У книгосховищі я знайшов єдине у бібліотеці першоджерело на цю тему, невеликий дивний переклад англійською мовою якихось памфлетів про «Дракулу», датований 1890 роком. Оригінал памфлетів був надрукований у Нюрнберзі в 1470 й 1480 роках. Згадавши про Нюрнберг, я аж похолов: лише кілька років тому я ретельно вивчав суд над нацистськими лідерами. Я був занадто молодий, мені не вистачило одного року до призовного віку, щоб потрапити на війну, як вона закінчилася, і я стежив за наслідками з усією люттю людини, що запізнилась. На томику з памфлетами був фронтиспіс, грубе зображення людської голови й плечей, це був чоловік з товстою шиєю, напівзаплющеними темними очима, довгими вусами, на голові в нього був капелюх із пером. Зображення здавалось напрочуд живим, незважаючи на примітивну техніку виконання.
Я знав, що мені треба продовжувати працювати, але не зміг втриматися й прочитав початок одного з памфлетів. Це був список деяких жорстоких злочинів Дракули проти власного народу й також проти інших груп. Я можу переказати з пам’яті, про що там ішлося, але, напевно, не буду — занадто вже це жахливо. Я закрив маленький томик і повернувся до свого столика. Сімнадцяте сторіччя цілком поглинуло мою увагу майже до півночі. Дивну книгу я закрив і залишив на своєму столі, сподіваючись, що господар знайде її наступного дня, після чого пішов додому спати.
Уранці мені треба було йти на лекцію. Я був утомлений після недоспаної ночі, але коли закінчилися заняття, випив дві чашки кави й повернувся до дослідження. Старовинна книга все ще лежала на моєму столі, розкрита на тій сторінці, де був зображений цей великий страшний дракон. Після безсонної ночі й міцної кави я інакше подивився на цю справу. Як писали в старих романах, у мені щось здригнулось. Я знову поглянув на книгу, цього разу уважніше. Малюнок у центрі явно був гравюрою, можливо, середньовічний дизайн — чудовий зразок виробництва книг. Я подумав про те, що книга може бути коштовною в грошовому еквіваленті і, можливо, дорогою для якогось студента, бо стало очевидно, що книга не є власністю бібліотеки.