Седрик витяг з кишені двадцятидоларову банкноту.

— Ось що їй було потрібно, — сказав він Віллу. — Я взяв гроші, які він дав їй за те, щоб подзвонила. Це тому вона за мною ганялася. — Він простягнув Віллу гроші, прагнучи їх віддати.

— Нехай поки побудуть у тебе, — сказав Вілл, бо знав, що купюра ні для чого не придатна. — Джезмін зникла не тому, що ти взяв гроші, Седрику. Ти ж це розумієш?

Хлопчик знизав плечима, і пошта випала йому з рук. Вілл нахилився, щоб допомогти позбирати. Судячи з кольорів, здебільшого там були квитанції на сплату, плюс із десять рекламних листівок. Напевно, вдома на Вілла чекали такі самі супервигідні, обмежені у часі пропозиції.

Він подивився на поштові скриньки.

— Седрику?

— Що?

— У Аліші теж була тут скринька?

— Ага. — Седрик показав на одну з верхніх скриньок.

Вілл підвівся і занотував номер.

— Ходімо, я відведу тебе додому, добре?

— Не треба.

— Я маю дещо перевірити в Алішиній квартирі. Дозволь мені тебе відвести.

Седрик піднімався сходами повільно й неохоче. Він скористався своїм ключем, щоб відімкнути бабусину квартиру, але всередину не зайшов, дивився, як Вілл йде вище, до квартири Аліші Монро. Вілл відчував, як мовчазний осуд хлопчика пече йому спину: Куди ж ти йдеш? Ти обіцяв допомогти.

Ключ від квартири повії досі лежав у Вілла в нагрудній кишені жилета. Він вставив його в замок і повернув убік. Почулося клацання язичка. Він натиснув на ручку, але двері не відчинилися. Вілл був першою людиною, яка зізнавалася, принаймні самій собі, що плутає право і ліво. А коли він був утомлений, справи погіршувалися. Та навіть він відімкнув достатню кількість замків, щоб знати, у який бік повертати ключ, щоб двері відімкнулися. Він знову вставив ключ у замок і спробував повернути в інший бік. Пролунало клацання. Цього разу двері відчинилися.

У квартирі досі витав той самий поганий дух неприємної події, яка тут сталася. Він стояв у дверях, зі сходового майданчика в кімнату проникало світло лампи. На підлозі Вілл побачив краплину крові й став біля неї на коліна. Не роздумуючи, торкнувся пальцем краплини, щоб дізнатися, суха вона чи мокра.

На пальцях нічого не лишилося, але коли Вілл уперше приходив у квартиру, цієї краплини він не помітив. Він увімкнув світло, думаючи про замок. Вранці, коли він замикав двері, Джезмін і Седрик саме зчинили рейвах. Вони з Майклом чимдуж помчали вниз сходами. Може, Вілл не до кінця замкнув двері. Він робив це поспіхом.

Але він точно пам’ятав, що замкнув двері, чув, як клацнув замок.

Вілл оглянув квартиру, щоб пересвідчитись, що нічого не зникло. Маючи проблеми з читанням, він сумнівався в тому, що його пам’ять — фотографічна, проте сцени злочину він запам’ятовував. Пам’ятав, де лежали різні речі, й знав, якщо вони не на місцях.

І тут щось було не так. У кімнаті щось невловно змінилося.

Шухляда для непотребу була така сама, у кутку досі лежали зв’язки ключів під купкою старих квитанцій. Вілл передивився їх усі, аж поки не знайшов маленький ключик, схожий на той, що був у Седрика. Кожен поліцейський, який заходив у цей під’їзд, мусив проминати ті поштові скриньки. А Вілл теж проминав і не спитав, чи в Монро була якась пошта. Хоча Вілл не був головним слідчим у справі. Майкл пішов у короткочасну відпустку, і над слідством тепер головував неповторний Лео Донеллі.

Вілл двічі перевірив, чи замкнув двері, і пішов униз сходами. Як і всі інші поверхні в Домівці, поштові скриньки вкривали графіті. Алішину Вілл знайшов за непристойним малюнком, який на неї вказував. Він вставив ключ і насилу провернув його в замку. Коли дверцята відчинилися, Вілл побачив, у чому була проблема. Маленька скринька була вщерть заповнена поштою. Вілл жмутами витягав конверти, відзначаючи про себе кольори та яскраві логотипи на зовнішньому боці. Серед решти був і простий білий конверт. У нижньому кутку щось випирало, і Вілл промацав те місце, здогадуючись, що всередині щось металеве. Судячи з форми, хрестик. Адресу на конверті було написано від руки такими кривульками, що Вілл навіть сподіватися не міг їх розшифрувати.

Він глянув на наручний годинник, справді уважно подивився на циферблат, чого не робив ніколи, аж поки не розібрав, котра година. Була майже північ. Енджі мала скоро приїхати додому з роботи.

Вілл сидів на ґанку перед будинком Енджі. Від твердого бетону весь зад у нього занімів. Він гадки не мав, де вона, та ще й мобільний розрядився.

Вілл ще встиг скористатися телефоном, поки той остаточно не здох: подзвонив знайомому в поліцію Атланти і попросив, щоб заяву про зникнення Джезмін Еллісон не відкладали вбік, як тисячі подібних заяв про зниклих осіб, що їх місто збирало щороку. На Джезмін розіслали орієнтування, і в двері Лютера Морісона постукав украй сердитий поліцейський. Патрульний обшукав будинок і знайшов неповнолітню дівчинку, та то була не та дівчинка, яку вони шукали.

У Вілла було погане передчуття щодо зникнення Джезмін. Зі слів Седрика виходило, що Джезмін щось бачила, розмовляла з кимось причетним до вбивства. Це робило її або цінним, або небажаним свідком, залежно від того, як подивитися. Та в місті Атланта Віллове погане передчуття не гарантувало інтенсивних пошуків.

Цей хід думок привів Вілла до того, щоб переламати себе і подзвонити Майклу Ормвуду, щоб дізнатися, чи не сказала йому дівчинка чогось, перш ніж припустити нагору сходами. Майкл міг бути останньою людиною, яка її бачила. На жаль, детектива чи то не було вдома, чи то він не брав слухавку.

На під’їзну алею повернув чорний «Монте-Карло СС» Енджі. Мотор дирчав, наче працював на гравії. Вілл мимоволі скривився, бо стукіт тривав, навіть коли вона вимкнула запалювання. Вілл цілий рік реставрував для неї цю машину. По вечорах, у вихідні, цілу відпустку. Він поставив перед собою завдання подарувати їй щось гарне, довести, що він може створити щось власними руками, не звертаючись повсякчас до дурного мануалу, який наказує йому накрутити гайку Б на болт А. Свіжі плями оливи на під’їзній алеї були йому як ляпас.

Енджі розчахнула дверцята машини й вимогливо запитала:

— На хріна ти прийшов?

Він не міг не помітити, що вона була вдягнена для роботи. І сиділа в машині так, що у нього та всіх на цьому боці вулиці була безперешкодна можливість зазирнути їй під коротку спідницю.

— Що ти зробила з машиною? — спитав Вілл.

— Їздила на ній. — Вона вийшла і так хряснула дверима, що машина задрижала.

— Олива по всій доріжці.

— Та ти що?

— Ти хоч раз відвозила її в сервіс?

— І де б я шукала той сервіс?

— Тут довкола десять мільярдів гаражів. Кинь камінь — попадеш у гараж.

— Якби я хотіла кинути камінь, то жбурнула б його тобі в голову, придурок. — Вона відштовхнула його від вхідних дверей, щоб відчинити. — Я втомлена і зла, і дуже хочу спати. — Вона скоса зиркнула на нього через плече, наче так і чекала, що він скаже щось на зразок: «А можна з тобою?»

— Мені потрібно з тобою поговорити, — натомість сказав він.

— Вілле, чому ти не скористався своїм ключем? — Їй не треба було вигинати шию, щоб подивитися на нього, і він зрозумів, що вона досі на високих підборах. — У тебе ж є ключ. Чому ти сидів тут у холоді?

У її видиху він відчув алкоголь.

— Ти що — пила?

Вона зітхнула, і на нього знову повіяло спиртним — віскі, найпевніше.

— Заходь. — Вона вставила ключ у замок. — Годі з моїх сусідів безплатного шоу, коли я з машини вилажу.

Вілл зайшов за нею у передпокій і зачинив за собою двері.

Енджі жбурнула «шпильки» під канапу і взула рожеві в’єтнамки. Вона терпіти не могла ходити боса.

— Даремно ти прийшов. — Вона увімкнула світло в коридорі, розмовляючи й одночасно роздягаючись дорогою до спальні. — У мене був найхріновіший день у житті. Усіх дівчат налякало те, що сталося з Алішею, і вони, бляха, весь вечір плакали, наче мені тільки цього й бракувало. — Він побачив її оголену спину, вигин унизу хребта, що зникав у рожевих трусиках. А тоді вона грюкнула дверима спальні. — О третій мені подзвонив лейтенант Кентон. — Крізь зачинені двері її голос звучав глухо. — Він змусив мене припертися на роботу рано і весь вечір із тим дебілом Ормвудом шукати якісь тупі папки ще з тих часів, коли він працював у «моралі».