Частина 3

Розділ 21

Коли подзвонили у двері, Вілл Тренс саме розчісував свого собаку. Бетті загавкала, і її маленьке тільце мало не знесло зі столу від зусилля. Він сказав їй «цить» і в нагороду дістав допитливий погляд. Вілл ще ніколи й ні в чому собаці не відмовляв.

Минула ціла хвилина. Вілл і Бетті чекали, сподіваючись, що несподіваний гість біля дверей піде так само, як і прийшов, але дзвінок знову задзеленчав, цього разу тричі поспіль і наполегливо.

Собака розгавкався не на жарт. Вілл зітхнув, поклав щітку і опустив засукані рукави сорочки. Потім підняв однією рукою собаку. Поки він ішов відчиняти, у двері знову подзвонили — шість разів поспіль.

— Чого ти, бляха, так довго?

Він визирнув надвір подивитися, чи вона сама.

— Мене останнім часом штурмують свідки Єгови.

— То, може, хоч із жіночкою якоюсь познайомишся. — Енджі наморщила носа. — Фу, яка гидезна псина.

Вілл пішов слідом за Енджі вглиб свого будинку, відчуваючи погорду, навіть якщо собака її й не відчував. А що Енджі ще не переодяглася після роботи, він зробив зауваження:

— Ти схожа на проститутку.

— А ти схожий на труп у домовині.

Вілл приклав руку до краватки.

— Не подобається костюм?

— А де ті джинси, які я тобі купила? — Вона опустилася на його канапу і, не чекаючи відповіді, полегшено зітхнула: — Лядські туфлі, — поскаржилася вона, скинула шестидюймові[26] підбори, і ті впали на килим. Потім розпустила довге каштанове волосся і стріпнула ним, щоб рівномірно розсипалося по плечах. — Як мене дістала ця клята робота.

Вілл опустив Бетті на підлогу. Чихуахуа попрямувала на кухню, стукаючи кігтиками по дерев’яній підлозі. Він почув, як вона п’є воду, потім гризе залишки своєї вечері. Цей собака був небажаним і, як сподівався Вілл, тимчасовим його компаньйоном. Два тижні тому, повернувшись з ранкової пробіжки, Вілл побачив, як його літню сусідку завозять у машину «швидкої допомоги». У жінки був якийсь дефект мовлення і, судячи з хрипоти в голосі, звичка викурювати п’ять пачок на добу.

— Забери Бетті! — крикнула вона йому через газон, але Віллу почулося: «Запери Бетті!»

— Що-що зробити? — перепитав він, дещо настрашений такою перспективою. Сусідка лише глянула на нього, тому він показав на крихітну чихуахуа, яка стояла на її ґанку. — З собакою. Що робити з собакою?

— Розчісуй! — прохрипіла жінка, і двері «швидкої» з грюкотом зачинилися.

Вілл не знав, як звали ту сусідку. Та він узагалі мало про неї знав, крім того, що вона любила на повній гучності дивитись ігрове шоу «Правильна ціна». Він гадки не мав, куди повезла її «швидка», чи були в неї родичі і чи вона взагалі повернеться. А ім’я собаки він знав лише тому, що хазяйка мала звичку кричати на неї.

— Бетті! — долинало до його спальні посеред ночі. Густому баритону жінки міг позаздрити будь-який чоловік. — Бетті, я ж тобі казала, не роби цього!

Енджі зиркала на Вілла знизу вгору, схрестивши руки на грудях.

— Ти розумієш, що з цією собачкою під пахвою вигляд у тебе абсолютно дурнуватий?

Вілл сів навпроти неї й відкинувся на спинку крісла. Узяв пульт керування стереосистемою і зупинив відтворення аудіокнижки, яку саме слухав. Минуло два дуже довгі роки, відколи він востаннє розмовляв з Енджі Поласкі, і ось вона знову сиділа у нього у вітальні, наче й дня не минуло. Вона завжди була такою, ще відколи вони дітьми були. Вдавай, що нічого дивного не відбувається, і тоді тебе ніщо не дивуватиме.

— Дякую, що допомогла мені з торговельним автоматом, — сказав він, скромно замовчуючи те, що його мало грець не вхопив, коли він побачив її у коридорі Східного муніципалітету.

— А до речі, чого ти був з Майклом Ормвудом? — І знову вона не дочекалася відповіді. — Господи, повірити не можу, що таке сталося з його сусідкою. Правда, це дивно?

Вілл спробував зосередитися на одній темі.

— Йому доручили справу, яка зацікавила мене. А ти його знаєш?

— Колись працював у «моралі». У тебе є щось пожувати?

Вілл підвівся, щоб зазирнути у холодильник. Бетті бігла по п’ятах. Він здебільшого харчувався не вдома, та собака любив сир, тому він тримав у холодильнику кавалок спеціально для нього.

Енджі пішла за ним у кухню.

— Коли Ормвуда перевели у «вбивства»? — спитав він.

— Десь із півроку тому.

Півроку тому Вілл жив на півночі Джорджії, у вигнанні, влаштовував облави на покинутих птахофермах, перетворених на метамфетамінові лабораторії, поки його шефиня вирішувала, що з ним робити.

— Відділ моралі був його першим великим призначенням, відколи йому дали золотий значок, — сказала Енджі. — Працював тут років із десять.

Вілл зрозумів, що вона намагалася йому щось повідомити.

— А чому звільнився?

— Через мене. — Вона взяла стілець і сіла за стіл. — Я сказала йому: звільняйся чи я подам на тебе рапорт.

— За що?

— Він розважався з дівчатами.

Вілл поклав сир на стіл.

— Це цікаво.

— По-моєму, це було доволі огидно, але кожному своє.

Вілл замислився на секунду. Образ Майкла Ормвуда, що сформувався у нього в уяві, знову зазнав змін. Безумовно, цього чоловіка було нелегко розкусити.

— Він робив це всі десять років, поки працював у «моралі»?

— Я в його команді була лише кілька місяців. Але, якщо хочеш знати мою думку, то так.

— І це поширене явище?

Енджі знизала плечима.

— Часом буває, особливо з одруженими. Дармова щілина, хто ж відмовиться?

Вілл відвернувся, буцімто взяти з шафки тарілку, а насправді — щоб вона не бачила виразу його обличчя. Та Енджі знала його з восьми років, тому розсміялася.

— Вільяме, ти такий святенник.

— За два роки майже нічого не змінилося.

Наживки вона не заковтнула. Два роки й кілька місяців, якщо вже зовсім точно. Вони були у цій кухні, Енджі кричала на нього, а Вілл дивився на свої черевики й чекав, коли вона припинить. Зрештою вона таки перестала, та одночасно захряснула за собою двері кухні.

Він порізав сир кубиками, намагаючись не помічати сповненого надії погляду Бетті.

— Що ти чула про те, що сталося сьогодні вдень?

— З Майкловою сусідкою? — уточнила Енджі. — Небагато. Тільки те, що це, мабуть, якось пов’язано зі справою Монро.

— Сусідці відрізали язик. Його так і не знайшли.

— Навіщо комусь убивати Майклову сусідку?

— Мені й самому це цікаво.

— Думаєш, випадковість?

Він сперся на стіл і подивився на Енджі.

— Не схоже. У Ормвуда багато ворогів?

— Я не належу до числа його найліпших друзів, але наскільки я можу судити, хлопці в поліції його люблять. Він часто зависає з тим задрипанцем Лео Донеллі, тому про його смаки краще помовчимо.

— А були в нього такі справи, після яких хтось міг затаїти на нього злість?

— Тобто чи він когось, бува, не роздрочив? — Вона знову знизала плечима. Ця звичка з’явилася в неї за той час, поки вони не бачилися. — Нічого аж такого не було. Ти справді думаєш, що це пов’язано з Монро?

— Результати розтину будуть відомі завтра. Як я можу судити, відмінності були. — Він помовчав, подумки відтворюючи побачену сцену. — У неї ступня була подряпана. Очевидно, перечепилася через паркан. І отут рана. — Він торкнувся скроні. — Вона впала і вдарилася об камінь, судячи з усього, досить сильно. А ще кров. — Вілл знову замовк ненадовго. — Крові було недостатньо. У Монро рот наповнився кров’ю досить-таки швидко, і крові було стільки, що вона захлинулася. Звісно, ця дівчинка лежала долілиць, але крові на землі було небагато. Якби мене попросили висловити припущення, я б сказав, що її серце зупинилося ще до того, як їй відрізали язик.