Джон обережно переступив через огорожу. Опустився навколішки біля дівчини і, усвідомивши, що досі тримає в руці ножа, поклав його на землю біля себе. У тюремному шпиталі його навчили перевіряти пульс. Його в дівчинки не було. Та навіть без цього доказу він бачив її пробитий череп і розумів, що вона померла тієї миті, коли її голова вдарилася об великий камінь по той бік огорожі. На кварці лишилися сліди її крові, до поверхні прилипло пасмо довгого білявого волосся.
Джон сів навпочіпки. Думками він раз у раз повертався до того разу, коли востаннє побачив Мері-Еліс. Її очі. Він ніколи не забуде її очей, погляду, яким вона дивилася в порожнечу. Проте справжню історію того, що сталося, розповідало її тіло. Вона зазнала невимовно жахливих тортур. Перед його внутрішнім зором досі стояли збільшені фото, що їх на всезагальний огляд виставляли під час судового процесу, знімки, на яких було показано понівечене тіло Мері-Еліс. Він пригадав, як його тітка крокувала туди й назад перед присяжними і як тоді він думав, що даремно Лідія так робить, бо це тільки привертало їхню увагу до тих фотографій.
— Нічого, — сказав Джон Лідії, коли вона приїхала в «Коустел» і пояснила, що їхніх апеляцій більше не прийматимуть і, найпевніше, він помре в тюрмі. — Я знаю, ти зробила все, що змогла.
Лідія наказала йому не говорити про наркотики з поліцією, не згадувати Вуді, бо, якби він вплутав у це її сина, відкрилося б Джонове зловживання наркотиками в минулому, а їм цього не треба, чи не так? Якщо Вуді викличуть давати свідчення, він скаже правду.
А їм не треба, щоб Вуді сказав правду, чи не так?
Тієї ночі на вечірці Вуді сказав: «Без образ», — і кинув йому пакетик. Чи не тоді він вирішив замучити Мері-Еліс?
Без образ. Образи Джон уже давно не відчував. У нього взагалі не лишилося жодних почуттів — тільки лють горіла всередині, наче він напився бензину й запалив сірник.
Він опустив погляд на дівчинку. Ще дитина, проте водночас — посланець.
У шлунку все стислося, коли він засунув пальці, обтягнені латексом, їй у рот і підчепив язик великим і вказівним пальцями.
Усі Джонові біди були через Вуді. Настав час відплатити йому тією самою монетою. Найважливіший урок, який він засвоїв у тюрмі, — ніколи не чіпай чужої власності, якщо ти не готовий за неї померти.
«Вуді», — так він його називав, але то було хлоп’яче ім’я, а Вуді вже не хлопчик. Як і Джон, він став дорослим. Тепер його мали називати, як дорослого чоловіка.
Майкл Ормвуд.
Джон підняв ножа.
Розділ 20
— Тобі треба провітритися, — сказав Джон Мері-Еліс. — Не можна йти додому в такому вигляді.
— Ти коли-небудь цілувався з дівчиною?
Він зашарівся, і вона розсміялася.
— Марк Рід, — сказала вона. — Він вважає себе моїм хлопцем, бо поцілував мене після гри.
Джон мовчав, подумки проказуючи молитву про смерть Марка Ріда, квотербека футбольної команди, власника червоного «корвета» і гордого власника волосся на тілі, яким той придурок так любив хизуватися в роздягальні, наче кляті чіпендейлівські меблі продавав.
— Ти не відповів, — нагадала Мері-Еліс, і Джон подумав про пакетик білого порошку від Вуді у своїй кишені.
Вона мов думки читала.
— Дай спробувати.
— Нізащо.
— Я хочу.
— Ні, не хочеш.
— Не ламайся.
Вона засунула руку йому в кишеню і ненароком торкнулася того самого місця. Джон так сильно втягнув у себе повітря, що дивно, як його легені не вибухнули.
Мері-Еліс піднесла пакетик догори й подивилася на нього у світі ліхтаря.
— Що в цьому такого класного?
Джон не міг відповісти. Тієї миті його уваги потребували більш нагальні справи.
Вона розгорнула пакетик.
Він отямився.
— Не роби цього.
— Чому? Ти ж робиш?
— Я невдаха. Ти сама казала.
Позаду почувся якийсь шум, і обоє повернулися, щоб поглянути.
— Кіт, — вирішила Мері-Еліс. — Ходімо.
Вона взяла Джона за руку, і він покірно пішов за нею вулицею до її будинку. Всю дорогу, поки вона вела його через заднє подвір’я, він мовчав. Він знав, що її спальня на першому поверсі, проте аж ніяк не очікував, що вона відчинить вікно і залізе всередину.
— Що ти робиш?
— Цить.
Позаду хруснула гілка. Джон знову озирнувся, але з пітьми проглядали тільки тіні.
— Залазь, — сказала Мері-Еліс.
На підвіконні Джон зупинився і прошепотів:
— Твоя мама мене прикінчить, якщо тут знайде.
— Мені байдуже, — прошепотіла вона у відповідь і ввімкнула нічник у формі білої кішечки, який відкидав слабкий ореол світіння.
— Ти спиш з нічником?
Вона грайливо ляснула його по плечу.
— Та залазь уже.
Джон приземлився на щось м’яке. Виявилося, що просто під вікном стояло її ліжко. Вони обоє сиділи на її ліжку. На ліжку Мері-Еліс. Джон відчув мстиве повернення ерекції.
Якщо Мері-Еліс щось і помітила, то промовчала.
— Покажи, як це роблять, — попросила вона, передаючи йому пакетик коксу.
— І не подумаю.
— Я знаю, що тобі хочеться.
Йому справді хотілося. Господи, як же йому хотілося. Аби лишень подолати свою ідіотську сором’язливість і поцілувати її.
— Покажи, — повторила вона.
Він розв’язав пакетик і пучкою пальця підчепив трохи порошку.
— Його нюхають, — сказав він. — Отак.
Коли порошок вдарив у горло, Джон закашлявся, мало не вдавився. Смак був гіркий, металевий. Він спробував проковтнути його разом із слиною, але в роті геть пересохло. Серце зробило щось дивне, наче впало кудись, а тоді він відчув такий різкий біль, немов у нього з усієї сили загнали ніж.
В очах у Мері-Еліс читався переляк.
Кокаїн ударив йому в голову. Щонайбільше через дві секунди він уже був такий убитий, що не міг розплющити очей. Він побачив зірки — справжні зірки — й повалився просто на Мері-Еліс. Вона поклала руки йому на обличчя, щоб не дати впасти, і він підняв підборіддя. Їхні губи зустрілися.
Наступне, що він пам’ятав, — як прокинувся з найсильнішим за все життя головним болем. У грудях стріляло, його морозило попри те, що на всьому тілі виступив піт. Він перекотився на живіт, відчуваючи, як липне до простирадла шкіра. І вже було подумав, що мати вб’є його за те, що обмочився в ліжку, як раптом відчув поряд її тіло.
Мері-Еліс лежала повністю гола. Шию було звернуто набік, розкритий рот був повний крові. На її ногах та інших частинах тіла Джон бачив синці. З лобкового волосся хтось повиривав цілі жмути. Її маленькі груди вкривали сліди від укусів.
Занадто переляканий, щоб закричати чи застогнати, Джон просто дивився і важко дихав. Штовхаючись ногами, він відповз від тіла; сечовий міхур вимагав негайного випорожнення. Одразу за спиною в Джона було відчинене вікно. Він узявся за нього руками, і пальці ковзнули по рамі. Кров. У нього на руках була кров. Він лежав у ній цілу ніч, одяг просяк у крові, як губка.
Він почув важке хекання, але хекав він сам. Її обличчя. Він не міг відвести погляду від її обличчя. Стільки крові. Сечовий міхур не витримав, тепла рідина полилася вниз по нозі.
Він мав звідти вибратися. Він мав утекти.
Джон притисся до стіни й сперся ногами, щоб вибратися на підвіконня. У вікно він швидше випав, ніж виліз, і повалився на заднє подвір’я навзнак. Повітря гострим кашлем вирвалося з легень.
Джон подивився на небо. Світанок ще не настав, дерева сірими тінями вирізьблювалися на тлі чорноти. Ноги в нього трусилися, проте він якимсь дивом спромігся підвестися. Штани прилипли до стегон, просочена кров’ю сорочка на спині (бо він усю ніч пролежав біля Мері-Еліс) пристала до спини, наче друга шкіра.
Джон побіг. Серце пульсувало в горлі.
Йому треба було втекти звідти.
Йому треба було додому.
Газета «Декатур-сіті обсервер», 18 червня 1995 року
Десять років минуло відтоді, як п’ятнадцятирічну Мері-Еліс Фінні було знайдено зґвалтованою і вбитою у будинку її батьків у Декатурі, хоча спогади про цей страшний злочин, що сколихнув маленьке передмістя Атланти, досі не стерлися в пам’яті старожилів. «Той випадок змінив усе, — повідомила Елізабет Рід, чий син зустрічався з Фінні в той час, коли її вбили. — Раніше наша місцева громада була відкритою, а відтоді всі стали замикати двері на ніч».
Попервах у поліції не мали жодних зачіпок щодо вбивства юної дівчини, яка була чірлідером й президентом класу в старшій школі Декатура. «Вона була звичайною дівчинкою, яка жила звичайним життям», — каже Рід. Усе це змінилося 16 червня 1985 року, коли сусідів розбудив жіночий крик. Саллі Фінні зайшла в доччину кімнату, щоб розбудити до церкви, а побачила замордований труп.
«Працювати на місці злочину було надзвичайно важко, — визнає колишній начальник поліції Гарольд Воллер. — Усюди була кров. Ми ніколи не бачили нічого подібного. Ми подумали, що це зробив психопат… але звісно, так і було».
Судові психіатри погодилися з оцінкою холоднокровного вбивці, яку дав Воллер, підкреслюючи, що хлопцева лють, яку підживлювали наркотики, виявила прихований психоз. І хоча вбивця стверджував, що він вживав наркотики лише «задля розваги», його друзі засвідчили, що все набагато гірше. Тренер Вік Маккалоу, даючи свідчення, розповів про агресивний норов хлопця і про те, що зрештою йому довелося виключити хлопця з команди. Близький друг, який попросив не розголошувати його імені, повідомив, що Шеллі був зациклений на Мері-Еліс Фінні й, здавалося, «палав від ненависті» до відмінниці.
На додачу до безжального зґвалтування, на тілі було декілька глибоких укусів — у районі грудей й стегон. Малолітній убивця спаплюжив тіло дівчини ще й тим, що помочився на нього. Утім, це було не найжахливіше відкриття. Даючи свідчення в суді, Воллер відкрив громадськості, що язик дівчини відрізали ножем з зазубленим лезом.
Коли за підозрою в скоєнні цього злочину заарештували місцевого хлопця, Джонатана Шеллі, ніхто з мешканців району особливо не здивувався. За даними поліції, у п’ятнадцятирічного були приведення за вживання наркотиків і дрібні крадіжки. На суді директор школи Дон Байндер повідомив, що Шеллі був знаний у школі продавець наркотиків і мав «серйозні проблеми». На місці злочину знашли пакетик із сумішшю кокаїну та героїну, у народі відомою під назвою «спідбол». На пакетику, а також у кількох помітних місцях у кімнаті дівчини, були криваві відбитки Шеллі.
«Доказів нам не бракувало, — каже Воллер. — Там скрізь були криваві відбитки пальців». Під час суду адвокат підзахисного вказувала на те, що на місці злочину знайшли й кілька відбитків, які належали невідомій особі, але найбільш убивчого доказу — шестидюймового зазубленого кухонного ножа, який згодом знайшли у шафі в хлопцевій спальні, — вона пояснити не змогла. Ніж, узятий з набору на кухні сім’ї Шеллі, було ретельно відмито, та на дерев’яній ручці лишилися сліди людської крові. Мати хлопця, Емілі Шеллі, заявила під час слухання, що порізалася тим ножем і що кров була її власна. Та на перехресному допиті вона не змогла пояснити, як чи чому ніж потрапив у шафу її сина.
«Я ні на мить не вірив, що Джон Шеллі не винен, — сказав сенатор Пол Фінні (округа Фултон). — Він свідомо обрав залежність від наркотиків і пов’язану з ними лють, а моя дочка стала його жертвою». Саллі Фінні ніколи не говорила для протоколу про втрату Мері-Еліс, своєї єдиної дитини. Сусіди розповіли, що мати відмовилася повернутися у свій дім на Сент-Патрик-драйв і під час судового процесу подала на розлучення. «Це насильство розбило мою сім’ю», — стверджував у той час Пол Фінні. Двічі розлучений сенатор є відомим захисником прав жертв злочинів і співавтором кількох законів штату Джорджія, що ускладнюють особам, які вчинили насильницькі злочини, процедуру умовно-дострокового звільнення.
Ці закони з’явилися саме на часі, оскільки перше слухання у справі умовно-дострокового звільнення Джона Шеллі було призначено на минулу п’ятницю. Стоячи перед комісією, Шеллі зачитав підготовану заздалегідь заяву. «Я не скоював цього злочину, — стверджував він перед повною залою. — Я не зізнаватимуся в тому, чого не робив».
«Джон Шеллі перебуває там, де йому й належить бути», — каже згорьований батько Пол Фінні.