Пірс знизав плечима. Антуанетта здавалася враженою, проте в чомусь їй, схоже, це було цікаво, лярві такій, а я стояла вся червона. Я знову червонію, коли про це згадую (і про те, що сталося пізніше, — як він міг?).

— Не беріть так близько до серця, — сказав Пірс. — Це ж просто платівка.

Мабуть, він розлютився, адже напевно знав, що таке казати нерозумно.

— Ви гадаєте, що це просто платівка, — озвався Дж. П. — Так? Просто платівка? А ти, як тітка цієї маленької сучки, — ти гадаєш, що Рембрандтові було трохи нудно малювати? Ви думаєте, що Бах хіхікав і робив міни, коли це писав? Так?

Пірс аж здувся, вигляд у нього був майже переляканий.

— Ну, ТАК? — кричав Дж. П.

Він був страшний. І в хорошому, і в поганому розумінні слова. Він був жахливий, бо почав оце все і мав серйозний намір продовжувати в тому самому дусі. І дивовижно страшний, бо пристрасть, хоч би й у такому вигляді, не часто можна побачити. Я виросла серед людей, які намагалися приховувати свої сильні емоції. А він був живий. Наче оголений. І трусився від гніву.

Пірс вимовив:

— Ну ми ж молодші… — це прозвучало жалюгідно, слабко. Він показав своє справжнє обличчя.

— Господи Ісусе! — вигукнув Дж. П. — І це студенти-художники. Студенти-ХУДОЖНИКИ.

Що він сказав далі, я тут не напишу. Навіть Антуанетта, схоже, була в шоці.

Ми просто розвернулися й пішли. Коли ми вийшли на сходи, двері майстерні хряснули. Я прошипіла: «Щоб тебе…» — Пірсові внизу і виштовхала їх надвір. «Люба моя, він тебе вб’є», — сказала Антуанетта. Я зачинила двері і почекала. За якусь мить я знову почула музику. Піднялася сходами і повільно прочинила двері. Може, він і почув, не знаю, але не підвівся і не сів на табуретку, доки музика не скінчилася. Він запитав:

— Чого тобі, Мірандо?

— Я хочу вибачитися. І щоб ви теж вибачилися.

Він пішов і став дивитися у вікно. Я додала:

— Я розумію, що зробила дурницю, може, я й маленька, але ніяк не сучка.

Він сказав:

— А ти постарайся. — Гадаю, він не мав на увазі «постарайся бути сучкою».

Я продовжувала:

— Ви ж могли нам одразу сказати, щоб ми пішли, ми б зрозуміли.

Запала тиша. Він розвернувся і поглянув на мене через усю майстерню. Я сказала:

— Вибачте, будь ласка, мені дуже шкода.

Він мені:

— Іди додому. Ми удвох у ліжко не ляжемо.

Коли я встала, він додав:

— Я радий, що ти повернулася. Це було дуже порядно з твого боку. Це по-твоєму.

Я пішла вниз, і тут він мене наздогнав.

— Я не хочу з тобою в ліжко, я говорю про саму ситуацію. Не про нас. Розумієш?

Я відповіла, що, звичайно, розумію.

І пішла далі вниз. Як жінка. Бажаючи дати йому відчути, що я образилася.

Коли я вже відчинила двері внизу, він сказав:

— Я розійшовся, — напевне, він побачив, що я не зрозуміла, бо додав: — Випив.

І ще:

— Я тобі зателефоную.

Так він і зробив і повів мене на концерт слухати, як росіяни грають Шостаковича. І був просто-таки славний. От власне славний. Хоча так і не перепросив.

Я йому не довіряю. Він купив цей будинок. Якщо він мене відпустить, то буде змушений мені довіритись. Або ж продати його і зникнути, доки я зможу (чи змогла б) піти в поліцію. І те, і те на нього не схоже.

Це страшенно гнітить. Мені просто необхідно вірити, що він дотримає слова.

Він витрачає на мене страшенні фунти. Мабуть, уже з двісті. Яку завгодно книжку, платівку, одяг. Він має всі мої розміри. Я малюю те, що треба, змішую потрібні кольори, показую йому. Він навіть купує мені всю білизну. Я не можу вдягти на себе оте чорне і персикове, що він мені накупив раніше, то я попросила його принести щось путнє, наприклад «Marks and Spencer». Він сказав: «Можна одразу багато купити?» Звичайно, для нього мало б бути мукою скуповуватися для мене (що він, цікаво, робить в аптеці?), тож, напевне, йому краще закупити все за один раз. Але що вони про нього думають? Десяток жіночих трусів, три комбінації, маєчки, ліфчики. Я спитала його, що там говорили, коли він зробив таке замовлення, а він почервонів: «Гадаю, вони подумали, що я дещо особливий». Я вперше, відколи сиджу тут, розреготалася.

Щоразу, коли він мені щось купує, я сприймаю це як запоруку того, що він не вб’є мене і не скривдить.

Так не повинно бути, але мені подобається, коли він приходить до обіду звідти, де доти лазив. У нього завжди багато торбинок. Ніби в тебе весь час Різдво і Санта-Клаусу навіть не треба дякувати. Іноді він приносить таке, про що я не просила. Завжди — квіти, і це дуже мило. Шоколад, але він його їсть більше, ніж я. І весь час питає, що мені купити.

Я знаю, він — Диявол, який показує мені світ, котрий міг би бути моїм. Тож я не купуюся. Я обходжуся йому в безліч дрібничок, але розумію, що він хоче попросити в мене щось велике. Він готовий на все, щоб я була йому вдячна. Не дочекається.

Мені сьогодні спало на думку страшне: напевне, вони там підозрюють Дж. П. Кароліна, ймовірно, назве його ім’я поліції. Бідолаха. Він почне іронізувати, а вони там цього не люблять.

Сьогодні пробувала його намалювати. Дивно. Безнадійна справа. Зовсім не схоже.

Я бачу, що він невисокий, буквально на дюйм чи два вищий за мене. (А я, дурненька, завжди мріяла про високих чоловіків.)

Він починає лисіти, ніс у нього як у єврея, але він не єврей (хоча мені його національність байдужа). Обличчя занадто широке. Пом’яте, підтоптане, а до того ж воно перетворилося на таку собі маску, тож я ніколи не можу з певністю сказати, що означає той чи інший вираз його обличчя. Іноді моє око вловлює, що там, за маскою, але все одно я радше вгадую, що це. Іноді він для мене робить особливу суху міну. Я бачу, як вона утворюється в нього на обличчі. Це не те що якийсь удаваний вираз, здається, це десь те, як каже Дж. П.: «Життя — це трохи жарт, тільки дурень сприймає його на повному серйозі. Серйозно ставитися треба до мистецтва, а з усім іншим варто трохи жартувати. Не казати “Коли впаде атомна бомба”, а “Коли нас усіх підсмажать”». Це щось нездорове, хворобливе. Але то таке його здоров’я.

Низенький, широкий, із широким обличчям і гачкуватим носом; щось у ньому є від турка. Зовсім не англійське обличчя.

У мене якесь придуркувате уявлення про те, як виглядає гарний англієць. Чоловік з реклами.

Ледімонтський образ.

Найкраще копати в обхід дверей — поставлю на це. Відчуваю, що скоро настане час це зробити. Подумаю, як спровадити його надовго. Цього дня я уважно оглянула двері. Вони дерев’яні, з цього боку оббиті залізом. Жахливо важкі. Я ніколи б не могла їх виламати чи підважити, щоб відчинити. Та він і подбав, щоб не було як виламати чи підважити.

Почала збирати деякі «інструменти». Розбити склянку. Тоді буде щось гостре. Виделка і дві ложки. Алюмінієві, але знадобляться. Найдужче потрібне щось міцне і гостре, щоб шкребти цемент між камінням. Якщо я зможу проколупати дірку, то вибратися до зовнішнього підвалу важко не буде.

Від цього я почуваюся практичною. Діловитою. Але нічогісінько ще не зробила.

Почуваюся підбадьореною. Не знаю чому. Але воно так.

Дж. П. — художник. Визначення Кароліни «другосортний Пол Неш» — жахливе, але щось у ньому є. Нічого такого, що він назвав би фотографією. Але й не абсолютно індивідуальне. Напевне, річ у тому, що він дійшов певних висновків. І він чи то бачить це (те, що в пейзажах є певні риси стилю Неша), чи то ні. Хай там як, але це його критика. Те, що він чи то не бачить, чи то бачить, але не признається.

Я ставлюся об’єктивно до нього. До його вад.

Його ненависть до абстрактного живопису — навіть до таких людей, як Джексон Поллок чи Ніколсон. Звідки? Він мене здебільшого переконав розумово, але я все одно відчуваю, що деякі речі, які він називає поганими, — гарні. Мені думається, він надто заздрить. Забагато засуджує.