Біля Кенвуду Дж. П. змусив нашу компанію розділитися. Він повів мене просто до Рембрандта і говорив про цю картину притишеним голосом, і я малодушно соромилася, що на нас дивляться інші люди. Я подумала, мабуть, ми збоку скидаємося на батька і дочку. Він розповів мені все про те, що стоїть за цією картиною, що Рембрандт, імовірно, відчував, коли її писав, що він хотів сказати, як він це висловив. Немовби я нічого не знала про живопис. Наче він хотів розвіяти цілу хмару хибних думок, які в мене, можливо, виникли щодо цієї картини.

Ми вийшли і стали чекати на решту. Він промовив: «Мене дуже зворушує ця картина». І поглянув на мене, наче очікував, що я сміятимусь. У нього інколи бувають такі напади сором’язливості.

Я сказала:

— І мене тепер теж.

Але він посміхнувся:

— Такого не може бути. І ще багато років не буде.

— Звідки вам знати?

— Мабуть, бувають люди, у яких викликає емоції велике мистецтво саме собою. Жодного художника такого я не зустрічав. І сам я не такий. Коли я бачу ту картину, у мене виникає думка лише про те, що в ній утілена така надзвичайна майстерність, якої я все життя прагну. І не досягну. Ніколи. Ви молода. Ви можете це зрозуміти. А відчути — ще ні.

Я заперечила:

— А мені здається, я відчуваю.

Він сказав:

— Це погано. Ви, напевне, не помічаєте своєї помилки. У вашому віці. — Тоді він промовив: — Не намагайтеся здаватися людиною іншого віку. Я зневажатиму вас, якщо ви будете так поводитись.

Він додав:

— Ви як дитина, яка намагається зазирнути за двометровий мур.

Оце вперше таке сталося. Йому було неприємно, що я його приваблюю. Він трохи як професор Гіґґінс.[14]

Пізніше, коли з’явилися Крукшенки і стали до нас наближатися, він сказав:

— Барбер — ловелас. Якщо він пропонуватиме вам зустрітися, відмовляйте.

Я здивовано глянула на нього. Він додав, усміхаючись до них:

— Річ не у вас. Я просто не витримаю, якщо Френсис страждатиме.

Коли ми повернулися на Гемпстед, я залишила їх і пішла додому. Дорогою я усвідомила, що Дж. П. намагався влаштувати все так, щоб я і Барбер Крукшенк не залишалися сам на сам. Вони (тобто Барбер) запрошували мене до себе в гості, якщо я колись заїду до Корнволла.

Дж. П. сказав: «Зустрінемося колись». Наче йому було все одно, чи ми зустрінемося.

Я розповіла Кароліні, що зустріла його випадково. Що він перепрошував (збрехала). Якщо вона не хотітиме його бачити, то і я не зможу. Але мене його товариство надихало, у нього стільки думок, мені просто необхідні такі люди. Негарно було так робити, я розуміла, що вона займе позицію пристойної людини, якщо я їй це отак скажу. Ти, мовляв, сама собі пані — і таке інше.

А тоді вона сказала:

— Люба моя, ти ж знаєш, що я далеко не святенниця, але його репутація… коли стільки диму, то мусить бути й вогонь.

Я відповіла:

— Я чула про таке. Я можу про себе подбати.

Вона сама винна. Їй не слід було наполягати на тому, щоб я називала її Кароліною і поводилася з нею, як із дівчиною. Я не можу серйозно сприймати її як тітку. Як людину, яка дає поради.

Усе змінюється. Я й далі думаю про нього: про те, що казав він мені, а я йому, про те, що жоден із нас по-справжньому не розумів, що другий мав на увазі. Ні, я гадаю, він розумів. Він вираховує ймовірність значно швидше, ніж можу я. Тут, у підземеллі, я так швидко росту. Наче гриб. Чи річ у тому, що я втратила відчуття рівноваги? Може, це сон? Пробую вколоти себе олівцем. Але, може, і це сон.

Якби він зараз підійшов до дверей, я б кинулася йому на шию. Я б хотіла, щоб він тримав мене за руку два тижні. Тобто я розумію, що могла б тепер любити його по-іншому, на його лад.

На мені прокляття. К. сприймає мене як останню сволоту. Ані краплі жалю. І на додачу до всього він весь час за мною стежить. Я змусила його вивести мене гуляти в підвал сьогодні вранці. Здається, мені було чути гудіння трактора. І горобців. Такі денні горобці, освітлені сонцем. І літак. Я плакала.

Почуття в мене кидаються на всі боки, як перелякані мавпи в клітці. Минулої ночі мені здавалося, що я божеволію, — тож я писала і писала, переносячись тим в інший світ. Щоб утекти духом, коли не фізично. Щоб довести собі, що це все і далі існує.

Роблю ескізи до картини, яку намалюю, коли звільнюся. Це буде краєвид саду з дверей. На словах звучить по-дурному. Але я його уявляю як дещо незвичайне: спочатку все чорне, темно-буре, темно-сіре, загадкові затінені кутасті форми ведуть до далекого прямокутника дверей, заповнених світлом — білувато-медовим. Щось ніби горизонтальна шахта.

Після вечері відпровадила його і стала дочитувати «Емму».[15] Я — Емма Вудгауз. Я співпереживаю їй, розумію її відчуття, дивлюся її очима. У мене дещо інший різновид снобізму, але я розумію її снобізм. Її скрупульозність. Я нею захоплююсь. Розумію, що вона поводиться неправильно, що намагається організовувати життя інших людей, не бачить, що такий чоловік, як містер Найтлі, трапляється один на мільйон. Вона тимчасово нерозумна, але й видно, що в неї, по суті, світлий розум, вона жива. Творча, налаштована встановлювати високу планку. Справжня людина. Її помилки — і мої помилки теж: її чесноти я повинна зробити своїми.

Я думала цілий день — сьогодні ввечері я ще напишу про Дж. П.

Був час, коли я приносила йому показати деякі свої роботи. Брала те, що сподобалося б саме йому (не лише щось таке вправне-вправне, як панорама школи «Ледімонт»). Дивлячись їх, він мовчав. Навіть коли роздивлявся ті (як-от «Кармен» чи «Айвенго»), які, на мою думку, найкращі (чи я тоді так вважала). Урешті він сказав:

— Вони не надто гарні. На мою думку. Але дещо кращі, ніж я очікував.

Це було так, наче він розвернувся до мене і вдарив кулаком, я не змогла приховати своїх почуттів. Він продовжив:

— Якби я якимось чином пожалів ваші почуття, з цього не було б ніякої користі. Я бачу, що ви вправна рисувальниця, у вас пристойне відчуття кольору тощо, ви щось відчуваєте. Усе це є. Але ж без цього вас би не взяли до Слейду.

Я хотіла зупинити його, але він продовжив:

— Ви, очевидно, бачили чимало гарного живопису. Намагалися не чинити відвертого плагіату. Але в оцьому портреті сестри за милю видно Кокошку.[16]

Мабуть, він бачив, що я почервоніла, бо додав:

— Це все неабияк розчаровує? Так і має бути.

Це мене майже вбило. Я розуміла, що він має рацію; це ж було б безглуздо, коли б він не казав саме того, що думає. Якби просто виконував роль добренького дядечка. Але було боляче. Наче мені надавали ляпасів. Я готувалася до того, що йому щось із моїх речей сподобається. Гірше було від його холодності. Здається, він був абсолютно серйозний, безсторонній. На його обличчі не було ані тіні гумору чи тепла, навіть іронії. Раптово він став значно, значно старший за мене.

Він сказав:

— Треба навчитися малювати добре — в академічному, технічному розумінні, — але це останній пункт із обов’язкових речей. Я хочу сказати, здібності у вас є. Як і в тисяч. Але того, чого я шукаю, тут немає. Просто немає.

Потім продовжив:

— Я розумію, це боляче. Власне, я мало вас не попросив не приносити своїх робіт. А тоді подумав — у вас є якесь особливе, енергійне бажання. Ви це переживете.

— Ви знали, що вони — нічого особливого, — сказала я.

— Десь такого я і чекав. Може, забудьмо, що ви їх приносили? — але я розуміла, що він кидає мені виклик.

Я попросила:

— Поясніть мені, що тут не так. — І дала йому одну з вуличних сценок.

Він погодився:

— Цілком мальовничо, гарно скомпоновано, можу пояснити деталі. Але це — не живе мистецтво. Не частина вашого тіла. Я не очікую, що ви в цьому віці це зрозумієте. Такого не навчаються. Воно або з’являється якоїсь миті саме, або ні. У Слейді вас навчають виражати особистість — особистість узагалі. Але хоч як гарно ви можете перекладати свою особистість мовою лінії чи фарби, ніякої користі з того не буде, коли сама особистість не варта такого перекладу. Це все удача. Чистої води шанс.