У будь-якому разі, він спіймав мене за джемпер. На мить я відчула його інший бік: насильство, ненависть, абсолютне бажання будь-що мене втримати. То я сказала: «Гаразд», відчепила від себе його руки й пішла назад.

Він сказав:

— Ти могла мені зробити боляче — двері дуже важкі.

Я на те:

— А мені щосекунди, поки ти мене тут тримаєш, боляче.

— Я гадав, пацифісти переконані, що людям не можна робити боляче, — одказав він.

Я просто знизала плечима й закурила. Мене трусило.

І він мовчки зробив усі звичні ранкові справи. Один раз доволі демонстративно потер плече. Та й по всьому.

Тепер пошукаю, де в стіні камені не дуже міцно тримаються. Спробую підкопом. Звичайно, я й раніше дивилася, але не надто уважно, а тепер треба оглянути буквально кожен камінець від гори до низу.

Зараз вечір. Він щойно пішов. Приносив їсти. Але дуже мовчазний. Невдоволений. Я розреготалася, коли він вийшов, забравши все після вечері. Він усім своїм виглядом намагається мене присоромити.

Тепер отак із дверима його не спіймаєш. Розхитаних каменів у стінах нема. Усі міцно вмуровані. Мабуть, це він так само передбачив.

Більшу частину дня думала. Про себе. Що буде зі мною? Ще ніколи так не відчувала загадковості майбутнього. Що буде? Що буде?

Не тільки оце зараз, у цій ситуації. А коли вже це скінчиться. Що я тоді зроблю? Я хочу вийти заміж, народити дітей, хочу довести собі, що шлюб не обов’язково буває такий, як у Т і М. Я точно знаю, з яким чоловіком хотіла б одружитися — із кимось, хто характером і розумом схожий на Дж. П., тільки з меншою різницею у віці, і щоб подобався мені з обличчя. І без його отієї жахливої слабкості. А тоді мені буде треба втілювати в життя те, що я відчуваю. Я не хочу марнувати своє вміння просто заради нього самого. Хочу створювати красу. А шлюб і материнство з цієї причини мене лякають. Боюсь, що мене затягне в хатні й господарські справи, у світ немовлят, дітей, куховарства, закупів. Відчуваю, що лінива частина мого єства була б цьому навіть рада, забула б про те, що я хотіла робити від самого початку, і я перетворюся на таку собі Велику Капустину. Чи робитиму якусь жалюгідну роботу на зразок ілюстрування або навіть щось комерційне, щоб прогодувати сім’ю. Або стану жалюгідною стервозною п’яничкою, як М (ні, такою точно не стану). Чи, найгірше, буду як Кароліна, яка шалено кидається за всіляким сучасним мистецтвом і всім сучасним взагалі — і не доганяє, бо в душі вона зовсім інакша, але сама того не помічає.

Сиджу, думаю-гадаю. Починаю розуміти таке, над чим раніше навіть не замислювалася.

Дві речі. Я ніколи не думала про М по-справжньому об’єктивно, як про іншу людину. Вона завжди була моєю матір’ю, яку я не любила чи соромилася. А проте серед усіх бідолах і невдах, яких я в житті бачила чи чула про них, вона найнещасніша. І я ніколи не співчувала їй так, як вона на це заслуговує. Я цей останній рік (відколи залишила дім) не думала про неї бодай половину того часу, який приділяю думкам про цю потвору нагорі цей останній тиждень. Відчуваю, що зараз могла б просто скупати її в любові. Бо мені ніколи ще за ці роки не було настільки її шкода. Я завжди знаходила собі виправдання — я вже казала, що можу бути доброю і терплячою з ким завгодно, а от вона — єдина людина, з якою я так не можу, має бути виняток із загального правила. Тож це, мовляв, не так уже й важливо. Але, звичайно, так не можна. Саме вона в жодному разі не повинна бути винятком із цього правила.

Мінні і я так часто зневажали Т за те, що він її терпить. А ми мали б навколішки перед ним стати.

Також я міркувала про Дж. П.

Коли я вперше зустріла його, то всім розповідала, який він дивовижний. Потім почалася протилежна реакція, я стала думати, що, як дурненька школярка, зробила з нього героя і ношуся з ним, але тут почали відбуватися інші речі. Занадто багато емоцій.

Адже він змінив мене більше, ніж будь-хто і будь-що. Більше, ніж Лондон, більше, ніж Слейд.

Річ не тільки в тому, що він більше бачив життя. Має такий мистецький досвід. І відома людина. Річ у тому, що він завжди говорить те, що думає, і завжди змушує замислитися мене. Це не абищо. Він змушує мене ставити собі запитання. Скільки разів я з ним не погоджувалась. А тоді через тиждень виявляла, що доводжу комусь іншому те, що сказав би він. Оцінюю людей за його мірками.

Він як відрубав від мене всю (ну хай не всю, хай частину її) мою дурість, мої придуркуваті вигадливі уявлення про життя і мистецтво, про сучасне мистецтво. Бажання випендрюватися. Я ніколи вже не була така, як раніше, коли він мені сказав, що терпіти не може, коли жінка випендрюється. Власне, і це слово я від нього запам’ятала.

Ось список того, в чому він мене змінив. Безпосередньо — або підтримав ті зміни, які почали відбуватися раніше.

1. Якщо ти — справжній митець, присвяти мистецтву всього себе. Якщо з цим проблеми, то ти не митець. Не той, кого Дж. П. називає «творець».

2. Не треба нещирих виявів почуттів. Не треба тримати в запасі набір фраз чи думок, щоб розкидатися ними, аби справити враження.

3. Ми мусимо бути лівими, бо соціалісти — єдині люди, яким не все одно, попри всі їхні помилки. Вони щось відчувають, вони хочуть змінити світ на краще.

4. Треба творити, завжди. Якщо віриш у щось, то дій. Розводитися про дії — все одно що говорити про картини, які збираєшся намалювати. Причому в найгіршій формі.

5. Якщо маєш якесь глибоке почуття, не соромся його виявляти.

6. Прийми, що ти — англійка. Не треба вдавати, що тобі краще було б народитись у Франції, чи Італії, чи ще де-небудь. (Пірс завжди розказує про те, що його бабуся — американка.)

7. Але й не треба компромісів зі своїм походженням. Треба відкинути те старе, яке стає на шляху твого творчого Я. Якщо ти з провінції (я так розумію, в Т і М ця історія — те, що вони сміються з провінційності, — це просто ширма), — відкинь, вичав із себе провінційність. Якщо ти з робітничого класу, вичав із себе цю робітничість. І те саме стосується будь-якого класу, бо жити в межах свого класу — примітивність і дурість.

(Це не тільки в мене. Ось, наприклад, хлопець Луїзи, син валлійського шахтаря, — познайомили його з Дж. П., і як вони зчепилися, і ми всі сперечалися з Дж. П. щодо того, що він з такою зневагою висловлюється про робітників і їхнє життя. Каже, що вони тварини, а не люди. І Девід Еванс аж заїкатися почав, зблід і сказав: «Не кажи мені, бляха-муха, що мій батько — тварина, бо зараз я тобі!», а Дж. П. сказав: «Я ніколи в житті не скривдив жодної тварини. З людьми всяке може бути, але люди-тварини заслуговують на все можливе співчуття». І місяць тому Девід Еванс підійшов до мене і, власне, визнав, що той вечір змінив його.)

8. Політичний бік національного не вартий поваги. Немає нічого хорошого в такій політиці, такому мистецтві та й у будь- чому, що не є справжнім, глибоким і необхідним. Ти не маєш часу на дурниці. Ти живеш серйозно. Не ходиш на дурне кіно, навіть якщо хочеться, не читаєш дешевих газет; не слухаєш усього того сміття, що лізе з радіо й телевізора; не гаєш часу на порожні балачки. Ти використовуєш своє життя за призначенням.

Певне, мені завжди хотілося бути переконаною в таких речах; у мене й до зустрічі з ним були певні зародки таких переконань. Але він змусив мене твердо це сприйняти; саме від думки про нього я відчуваю провину, коли порушую ці правила.

Він змусив мене твердо повірити в це, отже, він здебільшого сформував моє нове Я.

Якби в мене була хрещена-фея, я б її попросила: будь ласка, зроби Дж. П. молодшим на двадцять років. І, прошу, зроби його для мене фізично привабливим.

З якою зневагою він би це сприйняв, коли б почув!

Дивно (і я навіть почуваюся трохи винною), але сьогодні, здається, я щасливіша за весь той час, поки я тут. Є якесь відчуття: все вийде на краще. Може, тому, що я сьогодні вранці дещо зробила. Я спробувала втекти. Крім того, Калібан змирився з цим. Тобто якби він збирався кинутися на мене, він би, звичайно, зробив це будь-якої миті, коли мав усі підстави на мене сердитись. І цього ранку вони в нього були. Він у дечому має надзвичайно потужний самоконтроль.