К. (після незручної паузи) Ну, то до зустрічі.

(Калібан виходить. Я б’ю подушку кулаком так, що вона своїм виглядом немовби досі мені докоряє.)

(Того вечора — розуміючи, що маю силу й охоту, — я вмовляла і залякувала його, і він виписав чек на сто фунтів, який пообіцяв відіслати завтра. Я розумію, що це правильно. Рік тому я б у всьому намагалася поводитися морально. Як майор Барбара.[12] Але важливо, що в нас тепер є гроші. А не те, звідки вони взялися і з якої причини їх надіслано.)

Я погуляла.

Від обіду до вечора я займалася копіюванням (П’єро) і була в такому настрої, у якому за нормальних обставин мала б кудись піти — в кіно, до кав’ярні. Куди-небудь.

Я схилила його вивести мене, по-рабськи здавшись йому. Зв’яжи, сказала я, але виведи надвір.

Він мене зв’язав, заткнув мені рот, узяв за руку, і ми обійшли навколо саду. Сад чималий. Було дуже темно, я ледве вирізняла стежку між деревами. І місце дуже відлюдне. Десь далеко за містом.

І тут раптом у темряві я відчула, що з ним щось зробилося. Мені не було його видно, але я раптом злякалася, я просто-таки відчула, що він хоче поцілувати мене, а то й гірше. Він намагався сказати щось про те, який він щасливий, але голос у нього був дуже напружений. Він задихався. А тоді — ніби я не вважаю, що він має глибокі почуття, а він їх має. Так жахливо не мати змоги нічого сказати. Зазвичай мій язик мене від нього захищає. Мій язик і мій вигляд. Потім була певна пауза, але я відчувала, що він себе стримує.

Весь час я вдихала чудове вільне повітря. Було так гарно, так гарно, що й не описати. Таке живе, повне ароматів рослин, сільських запахів і ще тисяч таємничих вологих пахощів ночі.

Тоді проїхала машина. Значить, перед будинком проходить дорога, яка використовується. Щойно почувся звук двигуна, він міцніше в мене вчепився. Я молилася, щоб машина зупинилась, але світло фар тільки ковзнуло по другий бік будинку.

На щастя, я раніше про це подумала. Якщо я спробую втекти і це мені не вдасться, то він мене ніколи не виведе надвір. Тож не можна бігти, щойно це видасться можливим. І я розуміла: коли вже я побіжу, то він скоріше мене вб’є, ніж дасть утекти. Якби я спробувала побігти до тої машини. Та я й не могла, він учепився мені в руку, як обценьками стиснув.

Але це було жахливо. Розуміти, що інші люди так близько. І нічого не знають.

Він спитав, чи не хочу я ще пройтись. Але я похитала головою. Занадто мені було страшно.

Коли ми вже були внизу, я йому сказала: ніяких сексуальних штук.

Я попередила його, що коли він раптом захоче мене зґвалтувати, я не опиратимусь і дозволю зробити те, чого він хоче, але більше ніколи з ним не розмовлятиму. Я запевнила його, що йому й самому буде тоді за себе соромно. Жалюгідне створіння, йому вже й без того було соромно. Мовляв, він «забувся». Я змусила його потиснути руки, але сама відітхнула з полегшенням, коли він нарешті вийшов.

Ніхто б у таке не повірив. Він тримає мене в абсолютному полоні. Але в усьому іншому я — хазяйка. Я свідома того, що він сам мені підіграє, це — засіб зробити так, щоб я не була така незадоволена, як мала б бути.

Десь таке було в мене, коли я торік навесні опікала Дональда. Я почала відчувати, що він мій, що я все про нього знаю. І мене страшенно розізлило, коли він отак узяв і поїхав до Італії, нічого мені не сказавши. Не те що я всерйоз у нього закохалась, але він уже став якимось моїм, а моєї згоди не отримав.

У якій ізоляції він мене тримає! Ні газет. Ні радіо. Ні телевізора. Я дико сумую за новинами. Раніше такого не було. А зараз таке відчуття, ніби світ припинив існувати.

Щодня прошу в нього газету, але це з тих речей, де він усерйоз опирається. Без жодних причин. Чудасія, я розумію, що нема сенсу просити. З таким самим успіхом я б могла його попросити підвезти мене до найближчого вокзалу.

Можна й далі просити, ніякої користі.

Він клянеться й присягає, що надіслав чек до «Руху за ядерне роззброєння», але не знаю. Попрошу в нього касовий відбиток.

Пригода. Сьогодні за обідом мені захотілося вустерського соусу. Він практично ніколи не забуває принести все, чого мені могло б захотітися. А от вустерського соусу не приніс. От він тоді встає, відмикає той замок, на якому припнуті двері у відчиненому стані, замикає двері, бере соус у зовнішньому підвалі, відмикає двері, знову припинає їх відчиненими на той другий замок, заходить. А тоді робить здивовану міну, коли я сміюся.

Він ніколи не забуває виконати всі ці замикально-відмикальні операції. Навіть якби я незв’язана пішла до зовнішнього підвалу, то й що? Замкнути його я не можу, вийти не можу. Єдиний такий шанс у мене може бути, коли він заходить із тацею. Іноді він не припинає двері відразу. Тож якщо я проскочу повз нього, зможу зачинити його в цій кімнатці. Але він не відходить від дверей, коли я не перебуваю від них на достатній відстані. Зазвичай я підходжу і беру тацю.

Одного дня я цього не зробила. Я просто прихилилася до стіни коло дверей. Він сказав: «Будь ласка, відійди». Я мовчки подивилася на нього. Він так і стояв із тацею. Я не звертала уваги на це. Він так і стояв там, вагаючись. Тоді дуже обережно нахилився, стежачи за кожним моїм рухом, і поставив тацю на порозі. І пішов у зовнішній підвал займатися дверима.

Я була голодна. Він переміг.

Нічого хорошого. Не можу спати.

Але день був чудовий. Навіть як для цього місця.

Цього ранку він багато мене фотографував. Йому це дуже подобається. Він любить, щоб я усміхалася в камеру, тож кілька разів я зробила страшну міну. Його це не розвеселило. Тоді я однією рукою підняла волосся, наче я фотомодель.

Тобі б моделлю бути, сказав він. На повному серйозі. Він не розуміє, що я саме з цього кепкую.

Розумію, чому йому подобається займатися фотографією. Він гадає, що я його вважатиму теж трохи митцем. І, звісно, він не знає, як це робиться. Тобто він фокусує апарат на мені — і все. Жодної фантазії.

Це все химерно. Неймовірно. Але між нами сформувалися своєрідні стосунки. Я з нього сміюсь, весь час до нього чіпляюсь, але він відчуває мої слабкі місця. Знає, коли може відповісти мені, але не розлютити. І ми піддражнюємо одне одного майже по-дружньому. Частково це тому, що мені так самотньо, трохи я роблю це свідомо (хочу, щоб він розслабився, і йому від того буде краще, а ще, можливо, через це він колись забудеться і дасть мені змогу втекти), тож це частково слабкість, частково хитрість, а частково допомога. Проте є й таємничий четвертий елемент, якого я не можу описати. Але ж це не дружба, я його зневажаю.

Може, це просто знання. Просто я багато про нього знаю. А коли когось знаєш, то автоматично стаєш до нього ближчим. Навіть коли б хотів відправити цього когось на іншу планету.

У перші дні я нічого не могла робити, коли він був у кімнаті. Вдавала, що читаю, але не могла зосередитися. А тепер інколи забуваю про його присутність. Він сидить коло дверей на моєму стільці й читає, і ми — мов люди, які вже багато років одружені.

Я не те що забуваю, які з себе інші люди. Але, здається, вони перестають бути реальними. Єдина реальна людина в моєму світі — це Калібан.

Це годі зрозуміти. Воно просто так є.

Одинадцята ранку.

Щойно пробувала втекти.

Власне, я чекала того моменту, коли він відімкне двері, які відчиняються назовні. Тоді я мала їх щосили штовхнути. З цього боку вони оббиті залізом, але дерев’яні, дуже важкі. Може, пощастить ударити його дверима і збити з ніг, а то й оглушити.

Щойно двері ворухнулися, я штовхонула їх з усієї сили. Це відкинуло його назад, я побігла назовні, але все залежало від того, чи його оглушило. Та нічого подібного. Напевне, він прийняв удар плечем, двері не дуже легко рухаються.