Про таких люди кажуть «приємний молодий чоловік».

Абсолютно ніякої статі (на вигляд).

Має звичку стояти, склавши руки збоку чи завівши їх за спину, наче не знає, куди б їх подіти. З повагою чекає моїх інструкцій.

Риб’ячі очі. Спостерігають. І все. Без жодного виразу.

Провокує мене на вередливість. Я починаю поводитися, як незадоволена багата відвідувачка, а він — як продавець у крамниці тканин.

Це його стиль. Удавано скромний. Весь час немовби вибачається.

Я сиджу, їм, читаю книжку, а він на мене дивиться. Якщо кажу, щоб пішов, іде.

Він таємно стежив за мною майже два роки. Відчайдушно в мене закоханий, йому було дуже самотньо, він знає, що я завжди буду «вища» за нього. Це такий жах: він говорить так незграбно, до всього підходить здалеку, водночас постійно виправдовується. Я сиділа і слухала. Не могла дивитися на нього.

Він виповів мені своє серце. Як виблював на ці жахливі килимки мандаринового кольору. Коли він замовк, ми просто тихо посиділи. Коли він підвівся і зібрався йти, я намагалася запевнити його, що зрозуміла, що нікому нічого не скажу, якщо він відвезе мене додому, але він позадкував до дверей. Я намагалася поставитися до нього з розумінням, зі співчуттям, але, здається, це його налякало.

Наступного ранку я спробувала знову, дізналася, як його звати (кошмарний збіг обставин!), я намагалася діяти якнайрозумніше, дивилася на нього знизу, прохала його, але це знов-таки його налякало.

За обідом я сказала йому, що розумію, як йому соромно через зроблене і що ще не пізно. Апелюєш до його совісті, вона наче й піддається, але йому від цього ніяк. «Так, мені соромно», — каже він. «Я розумію, що треба…» — каже він. Я зауважила, що в нього зовнішність зовсім не лихої людини. Він відповів, що це перший у його житті лихий вчинок.

Може, й так. Але, схоже, він довго збирав на нього сили.

Іноді мені здається, що він дуже розумний. Він намагається домогтися мого співчуття, вдаючи, ніби над ним мають владу якісь зовнішні обставини.

Того вечора я спробувала не бути пристойною людиною, грубіянила, поводилася як стерва. А він просто образився більше, ніж зазвичай. Йому дуже добре вдається ображений вигляд.

Він огортає мене мацаками своєї ображеності.

Він, бачте, не мого «класу».

Я знаю, хто я для нього. Я метелик, якого він завжди мріяв зловити. Пам’ятаю (коли ми вперше зустрілися), Дж. П. казав, що колекціонери — найстрашніші звірі. Він, звичайно, мав на увазі колекціонерів мистецьких творів. Я не зовсім його зрозуміла, подумавши, що він просто хоче епатувати Кароліну — і мене. Але, звичайно, він має рацію. Таке заняття — це антижиття, антимистецтво, антивсе.

Пишу в цій жахливій тиші, наче вночі, так, ніби почуваюся нормальною людиною. Але це не так. Я немов хвора, мені страшно й самотньо. Нестерпна самотність. Щоразу, коли відчиняються двері, хочу рвонути з них і тікати. Але розумію, що спроб до втечі в мене небагато. Треба перехитрувати його. Спланувати заздалегідь.

Вижити.

Друга половина дня. Я б мала бути на натурному занятті. Чи Земля досі крутиться? Чи сонце ще світить? Минулої ночі я подумала, що вже мертва. Це смерть. Це пекло. У пеклі не буде інших людей. Чи буде тільки хтось один, такий, як він. Диявол буде не демонічний і по-своєму привабливий, а отакий, як він.

Цього ранку я його малювала. Намагалася для ілюстрації вловити його обличчя. Але нічого не вийшло, він захотів забрати портрет собі. Сказав, що дасть за нього ДВІСТІ гіней! Він божевільний.

І це я. Я — його божевілля.

Він роками шукав собі об’єкт для одержимості. І знайшов мене.

У такому вакуумі я не можу писати. Нікому. Коли я малюю, то завжди уявляю когось на зразок Дж. П. у себе за спиною.

Якби всі батьки були такі, як наші, всі сестри були б справжніми сестрами. Вони були б змушені бути одна для одної такими, як ми з Мінні.

Люба Мінні!

Я тут уже понад тиждень, я дуже за тобою скучила, скучила за новими обличчями людей у метро, які мені колись були такі осоружні, за тим, що кожного дня щогодини трапляється щось нове, якби я тільки могла це бачити — оцю новизну. Найбільше скучила за свіжим світлом. Не можу жити без світла. Світло штучне, всі лінії брехливі, аж до того, що інколи здається, що в темряві і то краще.

Я тобі не розповідала, як намагалася втекти. Я всю ніч про це думала, не могла заснути, було страшенно душно, з животом було не гаразд (цей щосили старається куховарити, але як кухар він геть безнадійний). Я вдала, ніби щось не так із ліжком, а тоді просто розвернулась і побігла. Але не змогла зачинити двері, щоб він залишився там, і він спіймав мене в зовнішній частині підвалу. Я бачила денне світло в замкову шпарину.

Він усе продумує. Припинає двері на замок у відкритому стані. Але це було того варте. Ціла шпарина світла за сім днів. Він передбачив, що я спробую втекти і замкнути його всередині.

Тоді я три дні тішила його виглядом своєї спини і невдоволеного обличчя. Нічого не їла. Спала. Коли я була певна, що він не прийде, трохи танцювала по кімнаті, читала книжки й пила воду. Але їжі не торкалася.

Тоді я з ним уклала домовленість. Він поставив умову — шість тижнів. Тиждень тому мені й шести годин було забагато. Я стала плакати. Виторгувала в нього чотири тижні. Бути з ним мені не менш страшно, ніж раніше. Я тепер знаю кожен сантиметр цього осоружного склепу, він приростає до мене, як камінці до личинки в річці. Але чотири тижні — це все-таки менше.

У мене зараз, здається, немає ні сил, ні волі, в мене застій у всіх значеннях слова.

Мінні, я вчора ходила з ним нагору. Уперше, нарешті зовнішнє повітря, простір, більший за три на шість метрів (я виміряла), зірки, дихала чудовим-пречудовим, хоча й сирим, туманним, дивовижним повітрям.

Я подумала, що можу втекти. Але він учепився в мою руку, і я була зв’язана і з заткнутим ротом. Було так темно. Так відлюдно. Жодного вогника. Просто темрява. Я навіть не знала, куди бігти.

Будинок — це старий котедж. Мабуть, у нього зовні чорні дерев’яні балки: усередині багато балок, підлога всюди просіла, стелі дуже низько. Насправді чудовий старий будиночок, оформлений за всіма найдикішими правилами «хорошого смаку» з жіночих журналів. Найстрашніші поєднання кольорів, суміш меблевих стилів, трохи провінційних фінтіфлюшок, речі «під старовину», жахливі мідні оздоби. А картини! Ти мені не повіриш, якщо я опишу тобі, що то були за картини. Він сказав, що добирала меблі й оздоблювала якась фірма. Видно, весь свій мотлох йому скинули.

Ванна — це було розкішно! Я розуміла, що він може ввірватися (двері не замикалися, навіть зачинити їх було неможливо, там деревинку до них прикручено). Але звідкілясь я знала, що він цього не зробить. І так приємно було побачити повну ванну гарячої води, хороше місце, тож я майже нічим не переймалася. Мабуть, він мене кілька годин чекав. Просто в коридорі. Здається, його це не засмутило. Він був «чемний».

Він, схоже, ні проти чого не заперечує.

Але, здається, я придумала, як передати назовні лист. Треба викинути його з вікна в пляшечці. Можна обв’язати її блакитною стрічкою. Може, хтось колись його побачить. Наступного разу спробую.

Прислухалася до дороги. Ніякого руху. Почула сову. І літак.

Коли б люди знали, над чим вони пролітають.

Ми всі в таких літаках.

Вікно ванної затулене дошками. Прикручені на здоровенні болти. Я всюди шукала якоїсь зброї. Під ванною, за трубами. Нічогісінько. Навіть коли б і знайшла, то не знаю, як би до неї вдалася. Я стежу за ним, а він — за мною. Ми очей одне з одного не зводимо. На вигляд він не дуже сильний, але сильніший за мене. Його можна хіба захопити зненацька.

На всьому по замку, а то й по два. Навіть є сигналізація на дверях підвалу.

Він усе продумав. Хотіла вкинути лист у прання. Але він нічого не відправляє до пральні. Коли я спитала його щодо простирадл, він сказав: «Нові купую — скажеш, коли буде треба».