Я не проти. Намагаюся об’єктивно оцінювати і його, і себе. Він терпіти на може людей, які «не доходять до суті», — а він доходить. Аж занадто. Та він має принципи (але не щодо жінок). Поряд із ним люди з так званими принципами стають схожі на порожні бляшанки.
(Пам’ятаю, він колись сказав про Мондріана: «Річ не в тому, чи він тобі подобається, а в тому, чи має він тобі подобатись», — отже, йому не подобається сам принцип абстрактного мистецтва. Він не звертає уваги на свої відчуття.)
І найгірше я залишала насамкінець. Жінки.
Мабуть, це був четвертий чи п’ятий мій прихід до нього.
Там була ця Нільсен. Гадаю (зараз), що він спав з нею. Я була така наївна. Але, здається, вони не заперечували проти мого візиту. У них не було потреби відповідати на дзвоник. І вона зі мною поводилася доволі приємно в такій собі блискучій хазяйській манері. Їй, певно, років із сорок — що він у ній знайшов? Потім, минуло доволі багато часу, якось у травні я зайшла до нього ввечері, але його не було (чи він був у ліжку з кимось?), а наступного вечора він був удома і сам, ми якийсь час розмовляли (він розповідав мені про Джона Мільтона), а потім він поставив індійську платівку, і ми помовчали. Але цього разу він не заплющував очі, а дивився на мене, і я почувалася ніяково. Коли закінчилася раґа,[22] знову запала тиша. Я спитала: «Мені її ввімкнути?», але він відповів: «Не треба». Він був у тіні, мені було погано його видно.
Раптом він запитав:
— А в ліжко хочеш?
— Ні, не хочу.
Він цим запитанням захопив мене зненацька, і сказала я це якось дурнувато. Перелякано.
Він сказав, не зводячи з мене очей:
— Десять років тому я б із тобою одружився. То був би мій другий катастрофічний шлюб.
Сюрпризом це для мене не було. Ця ситуація назрівала протягом тижнів.
Він підійшов і став біля мене.
— Ти певна?
Я сказала:
— Я не за цим прийшла. Зовсім не за цим.
Мені здалося, це так на нього не схоже. Грубо, примітивно. А тепер я розумію, що він поводився по-доброму. Він навмисно був такий прямолінійний і грубий. Десь так він інколи давав мені виграти в нього в шахи.
Він пішов на кухню варити каву по-турецьки і сказав через двері:
— А ти оманлива.
Я підійшла й зупинилась біля дверей кухні, а він стояв над туркою. Озирнувся до мене:
— Але ж поклястися можу, іноді ти цього хочеш.
— Скільки вам років? — спитала я.
— Міг би бути твоїм батьком. Ти це маєш на увазі?
— Я терпіти не можу розпусти. Я про таке не думала.
Він стояв до мене спиною. Я на нього сердилася, він здавався таким безвідповідальним. Я додала:
— І хай там що, ви мене зовсім у цьому розумінні не приваблюєте.
Він спитав не розвертаючись:
— А що для тебе розпуста?
— Стрибати в ліжко заради задоволення. Секс і все. Без кохання.
— Ну тоді я страшенний розпусник. Я ніколи не лягаю в ліжко з тими, кого люблю. Колись спробував.
Я нагадала:
— Ви мене попереджали щодо Барбера Крукшенка.
— Ну а тепер попереджаю щодо себе. — Він стояв і стежив за туркою. — Бачила Уччелло[23] в галереї Ешмола? «Полювання»? Ні? Задум вражає одразу, як побачиш. Без огляду на всі інші технічні штучки. Розумієш, що він бездоганний. Професори з центральноєвропейськими прізвищами все життя б’ються над тим, щоб розгадати цю велику загадку, те, що відчувається з першого погляду. А зараз я бачу, що в тобі теж є така внутрішня загадка. Бог знає, яка вона. Я не центральноєвропейський професор, мені не так уже важливо, як це. Але в тобі вона є. Ти як шератонівські меблі — тебе неможливо поділити на частини.
Це все він теж промовив спокійно, наче констатуючи факт.
— Звичайно, є ризик, — додав він. — Гени.
Він підняв турку над конфоркою в останню мить.
— Єдине, — сказав він, — у тебе в оці є червона цятка. Що це? Пристрасть? Стриманість?
Він сухо придивився до мене.
— У ліжко я не піду.
— Але ж із кимось?…
— Та ні з ким.
Я сіла на диван, а він — на високий табурет коло столу.
— Я тебе шокував, — промовив він.
— Мене попереджали.
— Тітка?
— Так.
Він розвернувся і дуже повільно, обережно розлив каву в горнятка.
Сказав:
— Усе життя мені були потрібні жінки. Здебільшого вони робили мене нещасним. Більшість їх приходили зі стосунками, які мали б бути чистими й шляхетними. Оце, — він показав на фото двох своїх синів, — чудовий плід шляхетних стосунків.
Я підійшла, взяла свою каву і сперлася на стіл на відстані від нього.
— Роберт лише на п’ять років молодший від тебе, — продовжив він. — Ще не пий, не поспішай. Хай гуща осяде.
Зараз у його голосі бракувало невимушеності. Немовби його хтось змушував говорити. Захищатися. Розвіяти мої ілюзії і водночас викликати в мене співчуття.
Він продовжив:
— Тілесне бажання — це просто. Люди одразу порозуміваються. Чи то обоє хочуть у ліжко, чи хтось один не хоче. А от кохання… Жінки, яких я кохав, завжди говорили, що я егоїст. Саме тому вони в мене закохувались. А тоді я їм ставав огидний. Знаєш, що таке, на їхню думку, егоїзм? — Він відчищав клей від побитої китайської порцелянової чаші, яку придбав на Портобелло-роуд і склеїв: там двоє вершників у мисливському запалі гналися за лякливою ланню. Руки впевнені, з короткими пальцями. — Те, що я малюю, як хочу, живу, як хочу, розмовляю, як хочу, — їм це нормально. Це їх навіть хвилює. А не можуть вони стерпіти, коли мені не подобається, що вони поводяться не по-своєму.
Він говорив зі мною, як із чоловіком.
— Такі люди, як твоя ненормальна тітонька, вважають мене циніком, руйнівником сімей. Розпусником. Але я в житті своєму не спокусив жодної жінки. Мені подобається в ліжку, я люблю жіноче тіло, люблю те, що навіть найпустіші з жінок стають прекрасними, коли одяг скинуто і вони роблять значний і грішний крок. Уперше це завжди робить саме жінка. Знаєш, що у вас, жінок, майже зникає?
Він скоса поглянув на мене, тож я заперечно похитала головою.
— Цнотливість. Той єдиний момент, коли жінка роздяглась, але не може подивитися тобі в очі (як і я колись не міг). Оцей, власне, перший боттичеллівський момент, коли вона вперше роздягається. Невдовзі це зникає. Перемагає стара Єва. Повія. Анадіомена[24] залишає сцену.
— Хто це? — спитала я.
Він пояснив. Я думала, що мені не слід давати йому говорити отак, він плете сіті навколо мене. Я навіть не так це думала, як відчувала.
Він продовжував:
— Я зустрічав десятки таких жінок і дівчат, як ти. Когось із них я добре знав, когось спокусив, попри їхнє і своє кращі «я», із двома навіть був одружений. Когось із них я практично не знав, просто стояв поряд на виставці чи там у метро.
Невдовзі він спитав:
— Ти Юнга читала?
— Ні.
— Він дав назву твоїй породі. Не те що це допомогло б. Хвороба все одно погана.
— Яка ж назва? — спитала я.
Він відказав:
— Не називай хворобі її ім’я.
Запала дивна тиша, ніби ми дійшли до крапки, чи то він очікував, що я зреагую якось інакше. Можливо, більше розсерджуся чи буду шокована. Пізніше я справді була сердита і вражена (на певний лад). Але я була рада, що не втекла. Це був вечір із тих, коли людина виростає. Я раптово зрозуміла, що мені випадає повестися або як враженій учорашній школярці, або як дорослій людині.
— Ти — химерне дитя, — нарешті промовив він.
— Старомодне, — уточнила я.
— Ти була б страшенною занудою, коли б не була така красива.
— Дякую.
— А я, власне, й не очікував, що ти підеш зі мною в ліжко, — сказав він.
— Я зрозуміла, — відказала я.
Він подивився на мене довгим поглядом. Тоді перейшов до іншого: витяг шахівницю, ми стали грати в шахи, і він дав мені виграти. Він про це не казав, але я переконана, що саме так. Ми майже не розмовляли: здається, нашим засобом спілкування стали шахові фігури, і в моїй перемозі було щось дуже символічне. Щось таке, що він хотів, щоб я відчула. Не знаю, що він мав на увазі: чи то показати, що моя «чеснота» торжествувала над його «гріховністю», чи щось тонше, на зразок того, що інколи програш — це перемога.