І от цієї неприємної миті до неї долинають голоси. Звісно, вбиральня і «хоторнська кімната» з’єднані спільною вентиляцією, і все чудово чути — мовби так і було задумано при плануванні.

— Ти бачив ту жінку? — обурено мовить її помічниця Ліля. — Пішла від нас вся в сльозах!

— Угу, — відказує Ромчик. — А що ти хочеш?

— Ну звісно, — пирхає мала. — Як нашу гарпію нацькувати — то хто-будь заплаче!

«Гарпія»! — здригається Ярка, — то он вона значить хто!

— Дарма ти так, — провинно мовби бурмоче Ромчик. — Вона класна! Скільки разів уже наш відділ виручала! Та і на загал, якби не вона, була б уже наша контора, ну, знаєш, де сонце не світить.

— А може там їй і місце… — тихо мимрить Ліля. — Коли так…

— Ага, давай! — кидає Ромчик. — От піди до неї і скажи, що думаєш!

— Вже! — сміється Ліля. — Підміни мене, добре! Я вибіжу на обід.

М’яко стукають двері курильні, і Ліля йде, лишивши колегу на самоті. Ярка криво всміхається до свого розтріпаного, безкровного відображення. Ну гарпія, гарпія і є…

Очевидячки, хвора, вона відпрошується додому. Там вона проводить три дні, розмазана, наче кисіль, по своїй бузковій канапі. Попри всі відомі їй ліки, Ярці довго не стає краще; годинами вона лежить нерухомо, байдужа до всього у світі. Ніхто не розраджує її у самотині, лишень раз подзвонила Катруся, порадила покликати лікаря, поспівчувала, як годиться, та все ж не втрималась від глузливого коментаря — знудило, мовляв, нарешті, від роботи? Ярка роблено посміялася, насправді ледь не плачучи від образи. Яке вони, збіса, мають право її судити? Либонь же самі не кращі! Он Ліля — лишень і здатна, що ганити за спиною! А Ромко? Тільки й того, що вміє пристосуватись! Та й Катруся, коли вже на те… Хворого бити — чи й не звитяга!

І все ж таки, її мучить не тільки образа. І не лише недуга.

На четвертий день, усе іще сіра з лиця, вона проситься на розмову до генерального.

Франк зустрічає її спочутливим:

— Жахливо виглядаєш! — проте, усміхається, дивиться уважно. — Що ж це тебе так?

— Зіткнення цивілізацій, — в тому ж тоні скаржиться Ярка. — Китайський харч із європейським шлунком.

— Дипломатичний інцидент! — щиро хихоче Франк, і Ярка губиться, не бажаючи руйнувати цю раптову приязну згоду. Але він сам кидає місточок до шуканої нею розмови.

— Гарно ти виступила зі здирницею! Валік був шокований твоїм юридичним хистом.

— Ага… — і от, ковтнувши холодну слину, вона нарешті зважується. — Він сказав — не приймаємо скарги. Начебто боїмося перевірки. То… маємо підстави боятись?

І звісно ж, Франк одразу облишає жарти.

— Жодних, — сухо мовить він. — Окрім піднятої твоїм Артурчиком хвилі.

— Я ж… знайшла вам його помічницю, Ліду Каплиш…

— Так… — генеральний випростовує пальці, наче ситий кіт — пазурі. — Вона, на щастя, швидко збагнула, в чім полягає її інтерес. А от Артурчик…

— Ви говорили з ним? — чудується Ярка.

— Ні. Каплиш розказала. Артурчик лютий на нас. Ми так ретельно його обіклали червоними прапорцями, що нині жодне видання не бере його на роботу. Отож, Артурчик планує священну війну.

Ярка завмирає, настрахана не так цим повідомленням, як неймовірно лагідним тоном генерального.

— І що ж ми будемо робити?

— Нехай, — усміхається той, — нехай цього разу це тебе не обходить. Я розберуся.

Ярка дивиться, не в силі збагнути.

— Ви вважаєте, я не зможу?..

Франк раптом ляскає долонею по стільниці.

— Припини. Я знаю, що ти можеш. І ти потрібна мені. Потрібна «Делекті». От тільки не така, як зараз — хвора й нетямуща. Тобі треба відпочити.

Ярці відома ця інтонація. Керівниче розпорядження, безапеляційний наказ. І ще трохи, на межі чуття — холодна погроза.

Вона киває, погоджуючись. Так, наче має якісь альтернативи.

Закалатавши пообідню каву, Ярка кидає хідничок під яблунею та всідається там, шукаючи за прохолодою та зміною перспективи. Їй погано спалося, тож витріщання на голі дошки мансарди, а по тому — на облізлі шпалери «під дерево», на дерево ж і наліплені, хоча й привертало своїм винятковим безглуздям, а вже намуляло очі мало не до мозолів. Всенький день вона тинялася хатою, прикидаючи так і сяк свої подальші дії, однак остаточне рішення не давалося до рук, наче кусень мила у банній піні. Те, що вона знала, те, свідком чого сама була — цього було водночас недостатньо і задосить. Як було гарно на роботі — гроші, зв’язки, підлеглі! Тут же вона — сама-самісінька, та ще й без можливості діяти відкрито. А до того ж іще Ярку не полишало відчуття, мовби у побудованому нею «будинку» бракує стіни, а чи й стелі — тільки і чекай, завалиться, поховавши під собою її єдиний шанс. Бракує визначального доказу, і цей доказ конче необхідно було здобути.

Ярка ставить порожній кухлик на курну траву і влягається горілиць. Крізь розлоге віття яблуньки проглядає блякло-синє небо, яким розміряно, наче секундна стрілка, кружляє рудий боривітер. Гарно пташці — мати такий обшир для оглядин; знизу — всяк перспектива не та, — звільна думає Ярка. — Цікаво, а чи не помилкова то для хижака стратегія — щораз виголошувати свій бойовий клич? Чи не полякається здобич?

Чи, може, саме в тому і сенс?

Різко сівши, Ярка охоплює руками коліна. Як би придався їй нині — та хоч би й Ромко! Все ж таки, довкіл — не миші, капцем не оборонишся! Проте, хоч як тяжко вона роздумує, знову заходившись кусати ніготь, — ніщо інше на гадку їй не спадає. Лишається ризикнути.

Увечері, нап’явши єдину сукенку, що знайшлася в її мізерній поклажі, Ярка вибирається на вістівчанський «бродвей». Вона раніше вже помітила, що вечорами за гарної погоди з тутешнього «Кафе» виставляють радіо з гуркотливими колонками, звідки, аби принадити пияків, очевидячки, лине страшенно мелодійний шансон. Такий зухвалий маркетинговий хід давно вже засвідчив свою дієвість: ринкові лави щовечора обсідали спраглі товариства — до чарки, до плітки, а чи й до бійки. Ярка переважно намагалася обходити «центр» якнайдалі, однак сьогодні сміливо прямує до кафе і купує пляшку пива; дебелий кельнер, повагавшись та озирнувши виріз її сукенки, галантно видає Ярці порохнявий пластиковий кухоль.

Надворі вже дозвільно висиджують коло пляшки кілька вовкуватого виду дядьків; трохи далі — лузає насіння гостроока жіноча артіль; є також дві чи три мовчазні пари, а ще — кілька самотніх пияків, що чекають, либонь, на компанію. Серед них — набрезклий від похмурих дум п’яниця Толік, а також — фатальна красуня Мата, нині не в червоній сукні, що так ефектно перетворилася була на халат, але в чомусь такому, попри все, обтислому і блискучому.

Ярка сідає з пивом у найдальшому кутку, вдаючи, ніби тішиться краєвидами та приємною музикою. В пароксизмі артистичної звитяги вона навіть починає похитувати ногою в ритмі «залатих купалов», однак надовго її не вистачає, бо абсурдність ситуації мало не викликає в неї істеричний регіт. Серйозність відтак вдається зберегти, лише зачаївши нездорову реакцію за рятівним кухликом. Невдовзі музичні думи про тяжку злодійську долю змінюються любовними баладами. Ярка з цікавістю стежить, як тяжко зітхає Маша, проводжаючи оком того чи того чоловіка. А ось, глипнувши в її бік, та не здобувши схвалення, проходить Саня; на Ярчин подив, брат Приймака сідає неподалік від Толіка, проте не поряд, а мовби окремо, за браком іншого місця.

Почекавши трохи, Ярка підсідає до знудженої Маші. Та позирає непривітно, сподіваючись, очевидячки, на яке ліпше товариство.

— Гарна блузка у вас, — хвалить Ярка. — Зі стразами — самий шик. Де ви брали, в місті?

Маша трохи відмерзає.

— Ну да. Ясно, шо не на базарі в Станіславі. То ж фірма! — гордо повідомляє вона.

Ярка вражено цикає.

— Оце б іще мужчини щось у тому розуміли. А їм — аби пляшка.

Маша зітхає.

— Даа…

— А от скажіть… — довірчо прихиляється до неї Ярка. — Ну, я думаю, ви тут всіх знаєте? Мужчин? Так отой такий молодий, в нього ще брови зрощені — він як, нормальний?