Якимось шостим почуттям вона осягнула, що зараз відбудеться: дочекавшись пропозиції ставити запитання, жінка підведеться і виголосить щось абсолютно руйнівне — просто перед камери та мікрофони. Ярка відчула, як в неї запалали щоки; вона не знала що робити — адже коли зараз вивести жінку без жодних пояснень, вона неодмінно зчинить галас. Заборонити їй говорити теж ніяк не можна. Лишалося одне… Ярка швидко настукала повідомлення Насті, і за мить побачила, як її погляд спинився на телефоні. Насупившись, керівниця «маркетингу», зиркнула на Ярку, впіймала її наполоханий погляд, кивнула і передала телефон ведучій, яка от-от мусила почати спілкування з аудиторією.

— А зараз… — професійно швидко зреагувала та, — ми маємо час для… для перерви на каву, після чого ми запросимо всіх на святковий концерт.

Ярка зітхнула з полегшенням. Жінка з течкою невдоволено цикнула і склала папери. Шеф, проте, поглянув грізно, не розуміючи, що спричинило зміну в програмі.

Ярка знала, що мусить пересвідчитись у власному здогаді. Трохи пізніше, коли гості зібралися коло столика з наїдками, вона знайшла свою підозрілу гостю, і, необережно розвернувшись, добряче її штурхонула — канапка і течка з паперами полетіли на підлогу. Ярка тут-таки заходилася вибачатися та запопадливо підбирати розсипані аркуші. І от, лише одного погляду було досить, аби переконатися — серед паперів була добре знайома стаття Андрія Паладіна, цифри й висновки споживчих експертиз.

«Артурчик», отже, знайшов собі помічницю. І, схоже, відступати не планував.

Ярці знову було страшно. Дивна якась властивість характеру — вчинити щось, варте відрази чи страху та не відчути нічого особливого; лише згодом належна емоція наздоганяла її, наче припливна хвиля, і підступно била в спину. «Синдром гальма» сміялася колись язиката Катруся; ну що ж, може й так. Але це ж треба! Іще вчора так гарно сиділося над лиманом при пиві, і, здавалося, сил та відваги стане, хоч би скільки знадобилося; власне і те, що вчинила трохи згодом, теж занадто ризиковим не здавалося. А тепер-от вона не може примусити себе вийти з дому.

Коли пригадати, то нічого незвичайного вчора й не сталося — лише погляд, а можна подумати, вона досі похмурих поглядів не стрічала! Вони верталися з Галею до села, і от, на Тупіковій — цей хлоп на ровері. Неприємний, що аж ну; очі невеличкі, зрощені брови, а губи — незвично яскраві як для чоловіка. Глянув злісно якось, з-під лоба, Галя аж сахнулася.

— Саня, Ігоря Приймака молодший брат, — похмуро пояснила вона. — Ігор — той падлючий був, а цей — просто злий. Він мені раз дитину стусонув, аж вона упала і лоба собі розбила.

— А ровер? — озирнувшись, поцікавилась Ярка. — Братів?

— Ні, в того новий був, модний якийсь. А цей, бач, дідівська «Україна».

Ярка гмукнула. Ровер, може й не той, проте погляд… та і напрям руху — надвечір, до пагорбів, де не було вже житла, де з’являвся натомість примарний вогник…

Попрощавшись із Галею, Ярка навпростець побігла до берега. Як лишень зважилась? Чи то просто напідпитку страху не мала? Втім, дійшовши до вежі, пригальмувала розважливо, дочекавшись, поки ровер сховається за деревами, а тоді спустилася до води. Їй чутно було, як стежиною за пагорбами шарудять розхитані колеса, згодом десь за дальнім рудим гребенем звук пропав. Якраз тоді вже запали сутінки, і Ярка не ризикнула потикатися до сипкої ущелини. Вона знайшла собі сховок за глинистим виріжком і зготувалася чекати; втім, довго ждати їй не довелось — за кілька хвилин у хащах над нею блимнув вогник.

Ярка переможно усміхнулася до себе; отакі-то, значить, примари! Чи то здибанка в Сані там, чи то сховок… Хоча, Нестор мав таки рацію — для фольклорних потреб примари були значно придатніші.

Зараз же видиратися нагору було безглуздо та і просто небезпечно. Слід було дослідити ярочок пізніше, наодинці. Проте, як знайти потрібне місце? Ярка озирнулася… Цих ярочків уздовж берега — десятки, як не більше; зітхнувши, вона відірвала смужку від маєчки — у цілком тверезому стані такий фокус їй навряд чи вдався би — і зав’язала бантик на верболозі.

По тому вона тихенько обійшла ярок і рушила до хати. Вже вдома Ярка помітила, що її капці та шорти густо забрьохані рудою глиною, проте це її не засмутило. Ще б пак, розгадати місцеву страшну таємницю — чи не досягнення!

І лише зранку, на свіжу голову, вона усвідомлює, що таємниця може бути страшною без жодних тобі лапок та іронії. Якщо Саня і справді убив свого брата, то що тоді там заховано, в тому ярочку? І чи хоче вона це знати?

Предметні роздуми про душогубство явно не пішли Ярці на користь. Вона мала, на жаль, що згадати з цього приводу, і близькість розв’язки лише повернула їй уповні те, від чого тікала з міста — страх викриття, і то настільки сильний, що попри незмінну спеку її починають бити крижаки.

Аби бодай якось відволіктись, Ярка дістає нетбук та, лаючись від страху і нетерплячки, завантажує новини. Останні кілька днів вона не перевіряла Катрусин щоденник — боячись, можливо, такої звістки, що змусила би її відмовитися від задуманого. Зараз же, на порозі безоглядних дій, вона просто повинна дізнатися, що там і як. І от, звісно…

Здавалося, недавній дощ принесе полегшення — проте, спека і далі пекельна. Любчик сказав, що бере відпустку за власний рахунок. Я його розумію — сама би завіялася десь за північним сяйвом, та й не вертала вже до пекла, хай би скільки там платили. Надто ж літнім людям нині важко… Кажуть, одна прочанка навіть зомліла на порозі храму, а її дочку не могли видзвонити, бо у неї від спеки розладнався телефон. Та що казати — навіть в новинах почали з’являтися різні прогнози. Обговорюють погоду, мовби біржові ставки. Ну та нічого дивного, людям — аби поворожити.

Ярка замружилася чимдуж — аж в оці застрибали цятки. Як же це вона не подумала… Мама… Невдатна фея і вірна прочанка… Звісно, не видзвонивши дочку, вона могла підняти ґвалт. Вона не знає нічого-нічогісінько, Ярка їй ніц не казала. Проте самою своєю панікою вона здатна наробити біди. А «любчик»? Це ж, коли Ярка правильно розуміє, Ромко — Катруся довго сміялася з приводу його кмітливих залицянь… Ну так, напевне! Взяв відпустку, значить. Чи не для того, аби розшукати колегу? Що ж до прогнозів, то, значить, обговорення останніх подій таки уникнути не вдалося… І це, коли розважити, не так вже і погано.

Вимкнувши ноут, Ярка підводиться і визирає у вікно. Чи справді — за сусідським парканом рвучко блимнуло білим? Чи примарилось?

Все це, обсмикує себе втікачка, все це починає вислизати з-під контролю. Якщо вона і далі зволікатиме, то втратить будь-яку можливість для маневру, будь-яку свободу дій. І всі її моральні потерпання не важитимуть тоді ані шеляга. Як, імовірно, й саме її життя.

Дивна річ — але усвідомивши це, Ярка припиняє нарешті труситися. Вбравши вчорашні вимащені глиною шорти, вона вирушає шукати ярочок з примарами.

Добре, хвалить вона себе, що подбала позначити потрібне місце червоним бантиком. Бо насправді тутешні схили поламані, наче зронений на підлогу святковий пиріг, і між сипких виріжків та піщаних проріх легко можна заблукати. Сторожко роззирнувшись, Ярка вступає до розпадини, одразу ж занурившись у гарячий присмерк і задушливий запах степового полину. Далі — несподівано вологе заглиблення, поросле вербою та колючими кущами акації, а вже після того — встелений сухою травою схил.

Де ж це міг спускатися Приймак-молодший зі своїм ровером? Ага, трохи вище по схилу видно латку вирваної трави та просипаного піску. Тримаючись за колючі гілки, Ярка видирається метри на два вгору, туди, де відносно положистий бічний схил зустрічається із прямовисною стіною ущелини. Захекавшись, опускається навколішки — все ж таки спека добряче забиває памороки — і тут нарешті бачить те місце, куди, очевидячки, навідувався Саня. У прямовисній стіні — напівзасипана ніша, її видно тільки впритул; ані зверху, ані знизу ніхто би її ніколи не розгледів, якби не знав, чого шукати. Що ж… Вона не має більше сумніву, але серце калатає попри те. А що, страхається Ярка, коли Саня заховав тут свій corpus delicti? Тобто, простіше мовлячи, труп? Це ж рік минув, і навряд чи видовище буде приємним… Нервово хихикнувши, проте, вона відкидає таку можливість. Навряд чи хлопець вчащав би до трупа з такою регулярністю, що аж вістівчани запримітили вогонь за пустищем. Та і нащо взагалі до трупа ходити, коли вже на те?