— Ти помітила? Тут урвище — а ти просто на крайці. Тобі завжди бракувало обачності.

Ярка нарешті зводить погляд і позирає йому в очі — блакитні, прозорі… в таких безслідно тонуть крижинки. Холодні-холодні прозорі крижинки. Не можна сказати, що цей погляд байдужий, зовсім ні. У ньому якраз плескає втіха… Така втіха, на яку неспроможний навіть хижий звір.

Вона розуміє, що таки плаче. Плаче беззвучно, лише боляче судомить горло і струменіють щоками сльози. Вона справді його любила, цього… цього вбивцю. Цілих п’ять літ… і схоже, любить його і досі.

— Ну годі… — промовляє він. Очевидячки, Ярчина істерика йому неприємна. Вона знає — навряд чи вона зможе втекти. Бо ноги їй, схоже, віднялися. Як віднялася, власне, і воля. І, схоже, він знає про це також.

На щастя, цієї миті з-поза дерев трохи далі, ближче до бескидів, лунає чийсь завзятий голос. І мовець той підходить усе ближче до вежі.

«Як відомо, — гарно, як по писаному, промовляє голос, — на цій території, за свідченням Геродота, було розташовано храм Деметри, чий вогонь було видно навіть з Ольвії… Є також відомості, що саме сюди під час готських війн було перенесено оракул Апполона… Отож, історія пророкування у нашій місцині має дуже глибокі корені…».

Ярка всміхається крізь сльози — якби Нестор подався в археологи, то вже завтра заново відшукав би Трою, а післязавтра, ймовірно, Атлантиду.

«В наших водах, — далі провадить учений-самоук, — можна навіть побачити дельфінів! А вони ж, як відомо, — Апполонові вісники! Прошу, проходьте, може й ми зараз зможемо…».

І от, врешті, Нестор та його супутники підходять до вежі. Нестор виглядає, як і належить, на справжнього божевільного вченого, хіба сорочка випрана та причесані сиві вихри. Чи не тій завдячувати красуні з газети «Юг», що он-он, дріботить якраз у кільватері? Та і нагода є для параду, правду кажучи… Поряд з Нестором, що нервово бгає в руках шпаргалку, — маленька чорночуба журналістка з мікрофоном, а позаду — дебелий чолов’яга з потужною, мов гармата, телекамерою.

Володимир Франк позирає на з’яву, насупившись. Долоні, напружені мовби для захвату, він стискує в кулаки та ховає за спиною. Він, схоже, готовий чекати, поки ця божевільна кавалькада вирушить далі. Нестор же оглядає Ярку та її гостя лукавим, гордовитим поглядом, явно красуючись перед зайдами.

— Ви знаєте, — довірчо говорить він журналістці, — щойно розійшлася новина, як до нас почали приїжджати з усіх усюд, сподіваючись почути правду. Лap… Ярославо, — обертається він до дівчини, — ваш гість — він також по пророцтво?

— Не знаю, — витираючи сльози, тихо відказує та. — Але думаю, правда йому б не завадила.

Франк позирає з цікавістю.

— Твій балаган, Немирович?

Ярка шморгає носом.

— Ні, не мій. Він — сам по собі.

— От і чудово! — радіє Нестор. — Ми можемо спробувати! Вам було би цікаво?

— Аякже ж! — хихикнувши, погоджується журналістка. — Гарно було би зафіксувати вашу метафізику на плівку.

Слово «плівка», схоже, Франка непокоїть, тож люто вищирившись, він намагається пройти повз журналістів, туди, де стоїть його машина. Проте це йому не вдається, бо єдиною стежиною йому назустріч піднімаються люди, невелика, але юрба: Галя з Нікою, її чоловік, очевидячки, Ганичка, Юхим, Микола, навіть і баба Федора десь там поміж ними. Прийшли, все ж таки…

— Дайте пройти! — велить Франк, але його мовби й не чують. Він рушає в обхід, але тут-таки його рух перервано: скерована легким маминим поштовхом наперед, йому навперейми виходить Ніка.

І Франк зупиняється, нажаханий: дітей він не любить, а вже таких дітей… Ярка знала: не тому її шеф розлучився зі своєю дружиною, що та йому зраджувала, а тому, що не міг більше терпіти це горласте створіннячко поряд. Утім, дружина його, схоже, не дуже й побивалася.

Зараз же Франк насилу стримує бажання сахнутись від моторошного усміху пророчиці. Утім, опановує себе, кривиться бридливо.

— Котик! — раптом дзвінко вигукує Ніка. — Чорний ко-тик!

Заклякають усі присутні. Лише журналістка штовхає колегу ліктем: фокус, мовляв!

— Чорний котик! — наполягає Ніка. — Загриз чоловічка! Раз — і нема!

Юрба шепотить, хвилюється.

— Що це ще за маячня?! — обурюється генеральний. — Та дайте ж нарешті пройти!

Ярка дивиться на Ніку, а та раптом сміється, показуючи рожеві ясна. Її очі, утім, лишаються серйозними. Такими… такими, що бачили усе на світі. А відтак, не мають чому дивуватись. Ярка відчуває дотик такого всеосяжного страху, якого не відчувала давно, уже дуже давно… І той дивовижно знайомий, цілющий страх несподівано розтискає її зведене риданнями горло.

— Це не маячня, — на повний голос промовляє вона. — Це пророцтво.

Юрба, рівно ж як і камера, обертаються до неї.

— Навіть і дельфійські піфії потребували тлумачень, так же ж, Нестор?

Той киває, трохи заскочений.

— Так от, Ніка сказала чисту правду. Цей чоловік, на ймення Володимир Франк, справді вчинив убивство. Він збив журналіста, Артура Потебню, на своєму автомобілі. Чорній машині марки «ягуар». Такий собі чорний котик, так же, Ніка?

— Раз — і нема! — підтверджує пророчиця.

Зачувши таке, генеральний починає реготати вголос.

— Оце таке твоє звинувачення? Невже ти серйозно?

— Серйозно, — киває Ярка. — Адже ж я не мала доказів, окрім розбитої фари. Яку ви, напевне, того ж вечора замінили. Ну і окрім іще одного.

— Якого? — усе ще підсміюючись, цікавиться Франк.

— Свідчення вашої дружини.

— Тобто?

— Ви просили її підтвердити за потреби, що вечеряли з нею з восьмої до десятої. Вона зізналася в цьому, рівно ж як і в тому, що насправді ви вийшли з ресторану «Липський особняк» рівно о пів на восьму.

Франкове обличчя стає абсолютно непроникним, непорушним наче алебастрова маска.

— Розумію… — з показним співчуттям промовляє Ярка, — розумію, як вам мусить бути прикро. Дружина була вашою спільницею у тій давній справі, коли ви фактично відібрали «Делекту» у її компаньйонки. Вона непогано заробила на тому, чи не так? Ви і зараз їй непогано відсипали… Вона повинна би бути вдячною! А тут таке! Побігти за більшим гаманцем, наче проста перекупка!

— Чиїм гаманцем? — ледь чутно питається він.

— Запитайте в неї самі, — пирхає Ярка.

— Ану говори! — люто наказує він, підходячи. — Зараз же!

— Або що? — смикає плечима Ярка. — Уб’єте? Як Артура? Просто тепер, на камеру?

Згадка про камеру вмить його протвережує. Обертається до принишклого натовпу, зневажливо вигинає губи.

— Гадаєш, цього запису досить для звинувачення? — несподівано спокійно мовить Франк. — Та його ніхто ніде й не покаже. Варто мені подзвонити, кому слід.

— Покаже, — зітхає Ярка. — В офісі ОДТРК уже сидять відповідні люди. Справа в тому, що у цієї плівки вже є покупець.

Якусь хвилю Володимир Франк мовчить, роздумуючи. Тоді його брови підскакують.

— Бауман?

Ярка насилу витримує його погляд. Хоча тим поглядом вільно можна було б забивати цвяхи. Витримує — мовчки, хоч і хочеться кричати криком від напруги.

Нарешті Франк усміхається і зітхає.

— Молодець, — поволі мовить він. — Та не гадай, що це так тобі минеться.

Цього разу люди розступаються, коли він рушає до машини. Ярка, приголомшена, наче вціліла у бомбуванні, споглядає його низхідну ходу.

Раптом чиясь тепла долонька хапає її за схололі пальці.

— Не плач, — довірчо каже мала. — В мами є яблучко.

Ярка присідає поряд, обнімаючи Ніку за плечі, ховає обличчя в її волоссі, тоненькому, наче пух.

— Усе буде добре? — питається Галя, підходячи ближче.

Ярка підводить до неї заплакані очі.

— Це залежить він нас, правда?

Галя усміхається, упевнено і трохи люто. Пирхає, проводжаючи поглядом чужинську машину.

— Звичайно. Лише від нас.

Епілог

Цього року осінь видалась напрочуд жовтою — суцільне тобі бароко, аж не проглядає за пишним золотом ніяких інших барв. Навіть солідні, пергаментно-брунатні о такій порі, дуби шикують канарковими шатами, перетворюючи гайочки на величезні ліхтарі, чиє палахке сяйво робить майже непомітним брак сонця на похмурому небосхилі. Попри свої кольорові принди, осінь нині хмарна на загал, сира й дощовита, немовби поклала собі за мету змити зливами всякий спогад про тривалу літню спеку.