Занадто часто, проте, ми хибно оцінюємо власні схильності, а відтак зазнаємо невдач. Невміння ж змінити себе веде до прагнення контролювати інших. Ти знаєш, про що мова, чи не так? Ти знаєш також, як важко буває це пробачити.

Перший раз в житті Ярка готувала для когось романтичну вечерю. Готувати в принципі вона почала досить давно, та в неї й вибору особливого не було: мама, заклопотана торгівлею, прилаштувалася купувати готові страви у бабці-рознощиці, тож Ярка рано звідала романтику підпалених пирогів та гречаних котлет. Зараз же хотілося потішити Михайла чимось особливим; та й нагода випала непересічна — хлопцеві родичі поїхали на дачу, лишивши до їхніх послуг цілу двокімнатну квартиру зі зручною тахтою. Отож, Ярці бажалося звершень.

От, правда, для кулінарних вивертів бракувало єдиного — бюджету. Тож романтика виявилася класу економ: спагеті з сирним соусом та салат, що заповідався на грецький, проте, з поправкою на географію, скидався радше на «Дністер». Однак, на тлі щоденних сардельок вечеря мусила би викликати шок і зачудування.

І от, витерши трудовий піт та причепурившись, наче справжня домогосподарка, Ярка чекає на повернення свого мужчини додому. Заради більшого ефекту вона вбрала фартух з мальвами; якусь хвильку приміряла навіть тітчині бігуді, проте зі сміхом розсудила, що Михайло може й не оцінити усю ту красу. Втім, бігуді вона могла й лишити — занурений у якісь невеселі думи, Михайло навряд чи помітив би оригінальну зачіску. Він, здається, навіть саму Ярку не помітив, зосереджено розвішуючи шкірянку на «плечиках» в передпокої.

— Міську, як гадаєш, може мені піти банки грабувати? — трохи ображено питає дівчина.

— Що? — кліпнувши, дивується хлопець.

— Здається, мене ніхто не помічає, — копилить губу Ярка.

Михайлів погляд фокусується миттєво, і зразу ж набуває провинного виразу.

— Давай разом підемо. Я відволікатиму охорону хамськими витівками. Я ж це вмію, ага?

Ярка не може встояти проти цих зведених дашком русявих брів, підступає поривно, обіймає його за талію та цілує в плече.

— Я там… вечерю зготувала. Спагеті.

— Вечеря мафіозі, — сміється Михайло. — Січеш тему!

За тим бандитським наїдком хлопець трошечки відмерзає та починає усміхатися, звично випромінюючи свою веселу певність. Яке ж це серце не розтане, гадає до себе Ярка, коли він дивиться так тепло та глузливо, і коли грають на щоках шалапутні ямочки… І що, коли він дивиться так не тільки на неї?

— Як там школа? — цікавиться вона, аби відволіктися і тут-таки розуміє, що припустилася помилки — Михайло відразу припиняє усміхатись.

За хвильку, втім, відповідає на питання.

— Познайомився з класом, з керівничкою їхньою, — замислено каже він.

— І — як вони?

— Діти як діти, — похмурніє хлопець. — Стадо орангутангів. А керівничка труситься над ними, наче вони кришталеві. Бридко дивитись. Слухай, а… — мнеться Михайло. — А сардельки є?

Ярка блимає розгублено, а тоді починає сміятись.

— А я… — витираючи сльози, мовить вона. — Я хотіла — романтичну вечерю…

— О боже, навіщо? — сміється хлопець. — У нас і так — не життя, а суцільна романтика!

Він має рацію, звичайно. Він завжди має рацію. Ярка майже не ображається, підігріваючи йому сардельки. Які дрібниці, справді. А салат однаково вийшов не дуже вдалий.

Після вечері вони пересуваються до вітальні і, загрівши чаю у великих хазяйських чашках, ховаються під картатий плед. За вікном лютує холодний вітер, кидаючи просто в шиби пригорщі палого листя; під пледом тепло і затишно, і хилить в сон, незважаючи навіть на веселі вихиляси телевізійних ефемерид. Михайло, втім, і далі сидить похнюплений та нашорошений, наче блудний котисько в будинку з примарами. Ярку тривожить його настрій, проте вона не поспішає розпитувати, знаючи, що хлопець від того одразу ховається в мушельку; така вразливість накупу з юнацьким гонором зворушувала, але часом вже і дратувала.

— А знаєш… — раптом каже він. — Я тут навчився однієї гри. Хочеш спробувати?

Ярка підбирається і визирає з-під пледу.

— Еротичної? — єхидно мовить вона.

— Ні-ні, — махає рукою Михайло. — Психологічної. Називається «Інтерв’ю». Давай, уяви, що ти — зірка, а я — журналіст і хочу розкрутити тебе на сенсацію.

— Яка ж із мене зірка? — сміється дівчина. — Ноги закороткі.

— Класні ноги, — лагідно каже Михайло, цілуючи її в вушко. — Давай пограємо. Мені практика потрібна.

— Ну… ну гаразд, — зітхає Ярка. — То що?

Михайло виструнчується на канапі і набирає серйозного виразу.

— Значить так, шановна панно. Ану повідайте, яким був ваш найперший спогад?

Ярка блимає, не чекавши такого підступу від репортера.

— Гм… ну… Ліс, темний ліс. Вітер такий, як оце зараз.

— Більше нічого? — уточнює хлопець. — Щось там сталося? Бачила там когось?

— Ні… не пам’ятаю. А до чого це?

— Так треба, — таємниче мовить Михайло. — Далі. Чого ти найбільше боїшся?

Ярка здригається від холоду — здається, протяг; дарма, що квартира в центрі — рами старі, тож вітер так і гуляє.

— Боюся… — вона пригадує, радше ніж фантазує. — Боюся, що через мене станеться щось погане, і я не зможу завадити. А ти? Ти чого боїшся?

Михайло заперечно хитає головою.

— Так не можна, це не за правилами. Я задаю питання, ти — відповідаєш.

— Як ти сказав, називається ця гра? — пирхає Ярка. — «Допит в гестапо»?

Хлопець гнівно супиться.

— Ну добре, добре! — махає руками Ярка. — Я не буду. То що там далі?

Михайло зиркає несхвально, проте видно, що продовжити йому хочеться більше, ніж ображатись.

— Слухай, що тобі кажуть! Добре. Наступне питання… Яка твоя найбільша таємниця?

Дівчина ніяково напинає на себе плед. Погана гра, вирішує вона. Таке, наче він збирає на неї досьє. Начебто, дурненький, не знає, що вона готова зробити для нього все на світі — без усяких там погроз чи шантажу.

— Ти, — посміхнувшись, відповідає Ярка.

— Що? — губиться інтерв’юер.

— Ти — моя найбільша таємниця. Ніхто не знає, як сильно я тебе люблю.

Погляд Михайлів теплішає, глибшає подих. Якусь хвильку він вагається, продовжувати гру, чи ні.

— Якого свого вчинку ти найбільше соромишся? — усе ж таки запитує він.

Ярка підбирається ближче, запускає долоню йому за пояс.

— Ось цього… цього вчинку… — шепоче вона.

Він поривно зітхає, і Ярка чує, як починає калатати його серце.

— Про що… ти мрієш? — ледь чутно запитує він.

— Про… тебе… просто зараз…

Інтерв’ю, очевидячки, не може продовжуватись, оскільки жоден із задіяних не може вимовити ні слова. Їхній поцілунок довгий, гарячий, спраглий, її руки зариваються в його м’яке волосся, ковзають під комір, розщіпають гудзики.

— Ні… — відірвавшись на мить, говорить він, тоді бере її за плечі і штовхає на подушки перед собою. — Не ворушися.

Ярка уривисто зітхає. Їй відома ця гра. Йому потрібен цілковитий послух, тільки тоді його жага найбільша. Він повільно роздягне її, буде притискати її руки до подушки, дивитися зверху вниз, і закрилки його носа тріпотітимуть, наче у звіра на полюванні. Він зробить усе, як слід, і вона швидко забуде свою початкову досаду. Вона знає — варто їй наполягти на іншій ролі, як Михайло втрачає значну міру свого запалу. Нині ж у її крові шумують феєрверки щастя, і вона готова — заради нього! — грати визначену для неї партію.

Хоч і неправдою було би сказати, що це не дратуватиме її пізніше і не підштовхне, нехай несвідомо, шукати альтернатив.

Того вечора, коли вже вимкнено світло і стихає шум машин за вікном, вона не витримує і задає йому, півсонному, останнє запитання.

— А ти? Про що ти мрієш?

Розніжений і вдоволений, він дозволяє собі відповісти.

— Мрію всього досягти сам і ні від кого не приймати наказів.

Ярка гмукає. Гарна мрія, чого ж. А от вона… вона мріє про багато різних речей — зрозуміти своє призначення, приміром. Навчитись мотивувати, а не наказувати. Допомагати тим, хто не може знайти своє місце… Вона хоче поділитися, порадитися з ним. Але Михайло вже спить, і тихо б’ється блакитна жилка на його спітнілій скроні. І все це неважливо, зрештою. Поки він буде поряд.