За кілька хвилин Ярка похапцем виходить з кафедри; папки на полиці складені точно так, як були до того, але рукописний аркушик лежить, згорнений учетверо, в кишені курточки, своїм труйним вмістом холодячи Ярчин бік.

Того вечора, заледве потрапляючи на потрібні клавіші від хвилювання, Ярка відправляє Михайлові прохання про зустріч; на її подив, він відразу ж погоджується.

На побачення з колишнім хлопцем Ярка збирається особливо ретельно, позичає навіть босоніжки, нехай трохи обшарпані, зате зі стразами та на підборі — якраз гарно пасуватимуть до тої сукні, що так подобалася Михайлові: дитяча немовби, з білими воланами, вона була майже прозора на просвіт. Ярка не дуже дбає, що нині трохи захолодно для такого вбрання; насправді, вона майже й не мерзне, скачучи по калюжах якраз по недавній зливі — любовна гарячка гріє, наче ламповий калорифер. Все довкола — і лайка подільських п’яничок, і заклики до гарячих пиріжків, і навіть скрегіт трамвайних коліс — усе для неї нині складається у пісню надії.

І відтак, незмірно прикрішою виявляється дійсність: Михайло таки приходить на спіткання, проте приходить не сам.

Дівчина, що виникає поряд з ним, прекрасна, як морська царівна: білява грива нижче талії, пухкі губки сердечком та блакитні очі — наче двійко блискучих риб. А ще ясніє в ній та примітна певність, що властива завсідницям салонів краси та модних крамниць. І звісно ж, супутня до тої певності погорда. Під її пильним оком Ярка зразу ж пригадує, що сукня на ній позаминулорічна, а від біганини калюжами — брудні бризки на панчішках. І, звісно — о, смертний жах! — облущений лак на великому пальці.

— Ілона, — представляє красуню Михайло. — Ми… тепер ми — разом.

Пещена пава усміхається, затримуючи сяйний погляд на хлопцеві.

— Ярослава, — мимрить той, киваючи на Ярку, — ми познайомилися ще на першому курсі.

— А, так… — єхидно блимає краля. — То були скрутні часи.

Ярка розуміє нарешті, що мав на меті Михайло, даючи згоду зустрітись — це була показна помста, відплата за те, що так і не зміг їй пробачити. А ще — хизування, звичайно: дивися, мовляв, знайшов кращу за тебе. Руса коса до пояса, ну і все решта як належить.

Встати і відразу ж піти з кав’ярні Ярці заважає несхибна певність — саме цього від неї й чекають. А ще — дощ, який якраз припустився за вікном. Тому вона замовляє чай (на щось інше не стало б, однаково) і береться з фальшивою, аж до корчів, приязню розпитувати щасливу пару про спільний побут і плани. Виявляється, Михайло встиг уже прилаштуватись працювати на фірму, що належить батькові Ілони — охоронцем, чи щось таке. І певно, скоро дістане підвищення, з невидющою гордістю говорить краля. Михайло ховає очі, однак не припиняє погладжувати долоню дівчини, відпрацьовуючи, ймовірно, свої рекомендації.

Так боляче і так невимовно бридко Ярці не було вже дуже давно.

— Вітаю, — безживно промовляє вона. — Охоронець — то справді чоловіча професія, так, Міську? Не те, що вчителювання! Як доводить практика, це явно — не твоє.

Михайло блимає збентежено, на мить відриваючись від кралі.

— Практика? — перепитує він.

Ярка знизує плечима.

— Кажуть. Але, бачу, це вже несуттєво.

Вона підводиться попри те, що дощ і досі сипле; терпіти далі бракне сил. Крадений аркушик здається їй свинцевим, ледь не обриваючи сумочку з плеча.

— То що ж… — усміхається кволо. — Страшно приємно було познайомитись. Але треба іти — знаєте, сесія… Усяких гараздів.

Вона виходить, неначе сновида, заледве втрапивши у пройму дверей. Спиняється на приступці, звівши обличчя до неба; з неба, з покрівель, з лапатих каштанів юшить холодна моква.

— Ярка! — гукає позаду.

Михайло полишив-таки свою золоту рибку, сполоханий Ярчиним натяком. Вона обертається, не годна відмовити собі в останній розмові.

— Що ти мала на увазі? Що — кажуть?

Ярка дивиться на нього, милуючись. Чужий, лихий, осоружний, він однаково сяє для неї янгольським світлом. Якусь хвилю вона мовчить, а тоді поволі хитає головою.

— Бувай, Міську… — говорить вона стиха і врешті виходить під дощ.

Ніщо більше не гріє її в дорозі, тож додому Ярка вертається мокра й холодна. І зранку прокидається цілковито хворою.

На кафедру вона потрапляє тільки за тиждень по тому. Вона вирішує повернути аркушика, тож вибирає вечірній час, коли всі вже повинні би розійтись по домівках. Справді, в приміщенні порожньо, лиш з кабінету завідувача нишком бубонять комп’ютерні колонки. Ярка обережно підбирається до полички з папками, проте помічає, що хтось уже перетасував ту грубу колоду — Михасева течка захована десь попід іншими. Дівчині доводиться посунути важенький стос, і все би нічого, однак вона й досі не цілком одужала від застуди, отож, вдихнувши кафедральний пил, вона невільно засапується і чхає, випустивши кілька папок на підлогу.

З кабінету директора тут-таки вискакує пелехата Юлька, аспірантка, що відбуває тут методичну практику, а нині забарилася — либонь подивитись кіно на дурняк.

— Немирович? — дивується вона. — Ану, що це в тебе таке?

Та вагається, але, зважившись, простягає Юльці аркушик. Аспірантка швиденько пробігає його очима, а тоді аж сичить, гидуючи.

— То ось чого він тут усе перетрусив! — виголошує вражено. — Шукав оце!

Ярка киває.

— Навіщо ж ти його витягла? — дивується Юлька.

— Хотіла… — бурмоче Ярка. — Хотіла, щоб він прочитав… Не знаю…

Юлька і далі вражена.

— «Не може втримати увагу аудиторії, від чого лютиться, дозволяє собі різкі вирази і навіть фізичні засоби впливу…», — цитує вона. — Господи, він що, їх бив? Дітей?

Ярка шморгає.

— Я думала — наклеп… Він же не такий…

— О, ясно! — здогадується аспірантка. — Ви ж із ним — теє? То, думала, зацінить? Ха, подруго, іноді найкраще, що можеш зробити — це припинити метушитися.

Ярка піднімає очі на мудру аспірантку.

— Так? Це те, що я роблю? Метушуся?

І тут нарешті вона не витримує. Сівши просто на стіл, вона заходиться ридати — судомно, гірко і безнадійно.

Юлька ховає аркушик до течки, а тоді, повагавшись, дістає з-під столу почату пляшку «закарпатського».

— Я простежу, аби тому засранцю вліпили по повній, — обіцяє вона, пропонуючи пляшку. — Будеш?

Ярка не відмовляється. Коньяк впереміж зі сльозами — терпкий та солоний, неначе морська хвиля.

— Дивись, не зловживай, — поблажливо радить аспірантка. — Назавтра буде погано.

— Погано мені буде в будь-якому разі, — похмуро відказує Ярка.

Однак назавтра усе повертає на краще. Принаймні, цілих п’ять років вона гадатиме саме так.

Того дня до Вістового прибуває маршрутка. Тобто, цілком імовірно, таке траплялося й раніше, проте цей запилюжений «богданчик», що з виглядом учасника шоу «вижити за будь-яку ціну», звитяжно долав тутешні баюри, був першим з тих, що Ярка бачила на власні очі. Заскреготівши та конвульсивно кахикнувши, звитяжний транспортний засіб спиняється якраз навпроти «Телефону» та навскіс від «Кафе». Тамтешні завсідники обертаються за ним, неначе соняхи — за денним світилом, сподіваючись на інформаційну поживу.

З машини, похитуючись від задухи, вибирається щось із десятеро пасажирів. Більшість із них — явно родичі з міста, балакучі, з клунками, гостинцями чи, принаймні, відрами під сподівану городину; троє, однак, виглядають трохи інакше: вовкуватого вигляду молодий чоловік, жінка з брутально-червоною помадою та манерами бандитської отаманші, а також — білявий хлопець в модних джинсах і темних окулярах, котрий щосили намагається тримати фасон, попри навіть нелюдську спеку і відтоптані отаманшею ноги.

Хлопець спиняється неподалік від машини, явно не знаючи, куди йому подітися. Кілька хвилин Ярка зворушено спостерігає за його тупцюванням, а тоді виходить з «Кафе» і йде до нього, не спиняючись, але повільно проходячи повз.

Обличчя білявого яснішає, і, підхопивши свого акуратного наплічника, він рушає за Яркою, слухняно, утім, утримуючи запропоновану дистанцію. Зайшовши до свого подвір’я, дівчина залишає хвіртку прочиненою, і за хвилю гість, коротко роззирнувшись, завертає назирцем.