Відрізавши шматочок того сонячного дива, Ярка мружиться від гурманської втіхи — пиріг начинений не просто фруктами, але айвою, підсмаженою в меду. В’язка гіркота зникла, поступившись свіжій, духмяній терпкості.

— Чарівниця! — хвалить Ярка.

— Та де! — шаріється та.

— Мій шеф казав: чародій — то фахівець у неймовірному… А це — неймовірно, повір мені!

Галя кумедно схиляє голову набік, уважно придивляючись.

— А де, ти казала, працюєш?

Ярка гмукає.

— Уже не працюю.

— Так? — далі уважно дивиться Галя. — А я гадала, звідти так просто не йдуть!

— Це ж звідки? — дивується дівчина.

Галя ніяково мружиться.

— Ну… як-то зветься? Спеціальні служби?

Ярка завмирає на мить, а тоді, обережно відставивши щербате блюдце з пирогом, згинається від реготу. Сміх душить її, наче злодій, що наскочив з темного кутка; вона не годна спинитися, аж накочуються сльози і починається гикавка. І, певна річ, у тому немає нічого смішного.

— Ну ти даєш… — зрештою, схлипнувши, мовить Ярка. — Звідки такі ідеї?

Галя дещо губиться від такої бурхливої реакції.

— Та Юхим сказав…

— О, боже, — стогне Ярка. — Ну, люди! Як даєш кому телефон служби безпеки, так уже, значить, там і працюєш?! Це ж кожен може, в довідці…

— Ну, не кожен! — обурюється Галя. — Це ж розумітися треба! І взагалі, чому не міліція?

Ярка зітхає.

— Все пропустила, еге ж? За сімейними справами?

Галя блимає скорботно. А тоді показує язичка. Отак мені соромно, мовляв.

— Розкажеш?

Ярка пирхає.

— Звісно. Це ж ти, можна сказати, усе те почала! — Галя пхає її ліктем, і та швидко виправляється. — Ну гаразд, не ти. Приймаки — старший здебільшого, і молодший, згодом. Це Саня розповів, як Юхим його веслом перейняв, пригадуєш? Ну, тобто, як очуняв, так і розповів. Ти ж, мабуть, знаєш — Приймаки возили зілля для миколаївських. І тамтешня міліція їх прикривала. Отож, до міліції звертатися, Галю, у тих справах — те саме, що скаржитися грабіжникам на поганий клієнт-сервіс.

Галя пирхає у велику чашку із бджілкою. Тоді відпиває гіркущого Вістівчанського чаю і піднімає погляд.

— А чому Саня не пішов до своїх злодійських шефів?

— Та я ж тобі казала! — дратливо супиться Ярка. — Він же їхнє злодійське майно трохи, як би це… освоїв. Коли брат його передчасно зник з горизонтів.

— І, він, значить, знав про його смерть?

— Ну звісно! Не любив його, видно, чи не дбав… А вирішив — ось непоганий шанс підзаробити. Поки всі гадатимуть, що Ігор утік, забравши майно, заховати травичку тихцем та й продати на сторону. Ровера Саня позбувся, аби думали, — на ньому Ігор і здимів, хіба дзвоника лишив — дзвоник йому, вар’яту завжди подобався… З Толіком він також домовився, навіть грошей відсипав, щоб той не надумав зненацька покаятись.

— Ага… — киває Галя. — Ясно. Ти і правда пояснювала про траву — це вже мені трохи вивітрилось. Ти ніби казала, Приймаки і Вадима підставили? А як саме — говорила?

Ярка позирає на вікно: здалося чи ні? Мовби повіяло прохолодою?

— Ні, Галю, оцього я тобі не казала. Я і сама не знала, доки Юхим не взяв Саню за петельки. Тому вже байдужки було — усе готовий був розказати, аби лишень не віддавали його обкраденим шефам… І от, виявляється, звитяжні міліціянти не лише сприяли вільній торгівлі, але й мусили перед керівництвом звітувати — на предмет розкриття відповідних злочинів. Своїх підопічних вони, звісно, не чіпали, вимагаючи натомість інших переконливих жертв. Отож, аби далеко не ходити, Приймаки і підкинули Вадимові до машини брикетик-другий, та й задзвонили, кому слід. Є там один такий майор із відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків — знаний звитяжець тої борні, то він якраз усім і керував… Тим-то внутрішня безпека так і забігала, разом зі згаданими, не проти ночі кажучи, службами.

Галя роздумує якусь мить.

— То Вадима відпустять?

— Оце вже не знаю, — зітхає Ярка. — Але в Юхима з Ганичкою є надія. Якщо подадуть апеляцію, звісно, якщо не відступляться…

— Вони не відступляться! — затято мовить гостя. — То такі люди! Все закладуть, а сина виручать!

— Ну, дай-то боже… — стомлено мовить Ярка.

А все ж таки віє холодом! Підвівшись, вона підходить до вікна, аби засвідчити — нарешті! Блимає вдалині — і не примарними вогнями, але справжніми зірницями!

— Це ж треба… — стиха мовить Галя якимось мовби придушеним голосом. — І злочин розкрити, і дати старим надію… І я… І мені… А ти кажеш…

Ярка рвучко обертається, і справді: Галя мружиться, стримуючи розчулені сльози.

— Ти знаєш, — опанувавши себе, промовляє вона, — ми з Максимом домовились: місяць тут, місяць — в місті. Я буду фіалки вирощувати. Колекційні, на продаж…

— Молодець, — лагідно каже Ярка, присідаючи поруч. — А що Ніка?

— Він… він трохи побув з нею, і каже — розумна! — гордо, попри глянець сліз усміхається Галя. — Ти ж знала, правда? Знала, що так і буде?

— Та де вже, — мимрить Ярка, опускаючи очі. — Може, мала надію…

Серце її зненацька починає калатати в грудях. І пекучий жар, червінь сорому заливає щоки. От-от, лише трохи…

— Я вдячна тобі, — врешті тихо каже Галя. — Сподіваюся, зможу колись відплатити…

Ярка підкидається, наче попечена. Підхоплюється на ноги. Тоді сідає знову. Так не можна, так не можна, так не можна, господи…

— 3-зможеш… — затинаючись, мовить вона.

Відвернувшись, вона опановує подих.

— Але перше, я хотіла би, — безживно каже вона, — я хотіла би, щоб ти знала правду.

— Правду? — дивується Галя. — Про що, Ларо?

Ярка сміється — коротко і гірко.

— Про мене, Галю. Я — не Лара. Не цілком — Лара. Мене звати Ярослава Немирович.

Галя позирає здивовано — звичайно, звідки їй знати, пощо заброда мусила перебрехати власне ім’я… І тоді Ярка розказує їй усе — усе відтоді, як її шлях перетнувся з Володимиром Франком, а Франкова хода по тому — з останньою доріжкою Артура Потебні. Розказує про правду і кривду, про любов і про владу, і врешті — про криваву пляму на вичовганому хіднику… Розказує про власний страх і про рішення, прийняті відтоді… про плани і сподівання, про те, чого хотіла би досягти… А коли врешті закінчує свою розповідь — за вікном уже щодуху ллє омріяна злива, а проте ані Ярка, ані гостя, здається, не відзначили її початку.

І очі Галі не сяють більше ані гордістю, ані добротою.

— Значить, он воно що… Значить, ти від самого початку нас дурила?

— Ну, я… так, можна сказати, що і так…

— Використовувала, еге ж? Мене, Ніку… нас усіх?

Ярка не відказує. Та і справді, що вже тут скажеш…

— Не знаю, Ярослава, — її ім’я — немов плювок. — Не знаю, як ти можеш після цього сподіватися…

Ярка зводить очі.

— Сподіватися на нашу допомогу.

Галя підводиться, відсуває ослінчик.

— Мені треба йти.

— Але дощ!

— Нічого.

Галя відвертається, горда, немов цариця. Не обернувшись, рушає до дверей і лише на сходах затинається на мить, одразу ж, утім, вирівнюючи ходу.

Ярка ошелешено блимає, притискає руки до обличчя.

І зненацька її розбирає сміх.

Але, серденько, ти й начудила! Не знаю, чи чуєш мене, чи вже цілком оглухла? Не знаю, чим керувалася, сказавши — совістю? Підступом? Навіть і я вже не відаю — дідько тебе розбере! Але якщо раптом совістю — о, диво дивнеє! — не знаю, бігме, не знаю, наскільки це диво на часі!

Так, я не знаю багато чого, і не варто цьому дивуватись. Ти, певно, звикла, що я маю відповідь на кожне питання, але буває так, що ані питання, ані відповідь не мають жодного сенсу. Я — всього лише твій етичний барометр, а у згаданих випадках етики недосить.

Бо що таке етика? Штучна перепона між стимулом та реакцією, коротка мить на роздуми, що дозволяє іноді зневажити покликом природної потреби. У цьому наша сила, сестро, у цьому — наша слабкість. Каюся, може і я невільно підказала тобі кілька хибних рішень… Часто думаю, а чи не варто було мені змовчати, давши тобі можливість прислухатись до того, що було раніше від мене?