Коли ми звикли до нових умов життя, в нас з'явилося відчуття певного спокою і навіть комфорту. Винний льох виявився незамінним джерелом фінансування хатнього господарства. Наше життя знов набуло стабільності й надійності. Заходила гадка: краще б Чарлі тут більше не з'являвся. Не-знайдений і неповернутий, ні живий ні мертвий, він нікому не міг заподіяти зла.

Про те, що мені довелося згодом побачити, я не розповіла нікому.

У лісі була халупка. У ній уже сто років ніхто не жив, і вона заросла бур'янами. Саме сюди колись приходили Чарлі та Ізабель. Коли Ізабель забрали до психлікарні, Чарлі й далі туди приходив; я знала це, бо підглядала, як він там пхикав, вишкрябуючи на своєму тілі старою голкою любовні послання.

Тож я не могла не згадати про цю хижку, коли зник Чарлі. І знову туди пішла. Протиснувшись крізь зарості й мох, що маскували вхід, я потрапила всередину, де приємно пахло цвіллю, і там, у напівтемряві, побачила Чарлі. Він сидів, прихилившись до стіни у кутку, а поруч валявся пістоль. Половину голови геть знесло пострілом. Попри рій хробаків, я впізнала другу половину — вона, безсумнівно, належала Чарлі.

Я позадкувала з хижки, забувши і про мох, і про бур'яни з будяками, бажаючи якомога швидше втекти звідси. Але хоч як швидко я не бігла, образ Чарлі переслідував мене, і, здавалося, нікуди було подітися від його невидющого одноокого погляду.

Де ж знайти втіху і спокій?..

Я знала про ще один будиночок. Така собі невеличка хатка у лісі. Я там кілька разів цупила їжу. Тож саме туди я й побігла. Біля вікна я сховалася, намагаючись віддихатися, думаючи, що ось тут, поруч — нормальне просте життя.

Переставши хапати ротом повітря, я зазирнула у вікно. Мені не хотілося зводити очей з жінки, яка сиділа у кріслі й в'язала, і гадки не маючи, що хтось за нею спостерігає. Її присутність заспокоїла мене, наче ця жінка була доброю бабусею з казки. Я дивилася на неї і терла очі, аж доки образ скаліченого Чарлі не зник з моєї свідомості і серце не перестало несамовито калатати.

Не поспішаючи, я пішла назад до Енджелфілду. Я нікому нічого не сказала. Бо краще було так, як було. А Чарлі було вже однаково, еге ж?

Отак він і став моїм першим привидом.

Мені вже почало здаватися, що авто лікаря залишиться на під'їзній алеї будинку міс Вінтер назавжди. Коли я вперше тут з'явилася, містер Кліфтон приїздив сюди що три дні, потім став приїздити що два дні, згодом — щодня, а тепер уже навідувався двічі на день. Під час інтерв'ю я уважно приглядалася до Віди Вінтер. Я знала правду. Міс Вінтер була смертельно хвора. Вона повільно вмирала. І тим не менш, коли письменниця розповідала мені історію, створювалося враження, що вона черпає сили з якогось невидимого джерела, на яке не мають впливу ні її вік, ні хвороба. Я пояснювала цей парадокс тією безперервною увагою, яку їй приділяв лікар. Напевне, саме ця увага й підтримувала її.

Однак не підлягало сумніву, що міс Вінтер швидко занепадала на силах. Якось уранці Джудіт сказала мені, що міс Вінтер почувається погано і впродовж двох-трьох днів не зможе давати мені інтерв'ю. І я навіть можу на цей час відлучитися.

Відлучитися?!. І це після того галасу, який здійняла міс Вінтер, коли я зібралася їхати минулого разу! Чого-чого, а відпустки від міс Вінтер я не чекала. І це при тому, що за кілька тижнів Різдво!..

Джудіт почервоніла, зробивши цю заяву, але додаткової інформації мені не надала. Щось було не так — це однозначно. Моя присутність комусь стала на заваді.

— Якщо хочете, я можу допомогти вам пакувати ваші речі, — запропонувала економка. І винувато посміхнулася, відчуваючи мій здогад, що від мене щось приховують.

— Дякую, я вже якось сама, — дещо роздратовано, навіть грубо відказала я.

— Моріс сьогодні вихідний, тому до станції вас відвезе лікар Кліфтон.

Бідолашна Джудіт. Вона терпіти не могла брехати, і конспіратор з неї був нікудишній.

— А міс Вінтер? Я хотіла б трохи поговорити з нею. Перш ніж поїхати.

— Міс Вінтер? Боюсь, вона…

— Не хоче мене бачити?

— Вона не може вас бачити. — Обличчя Джудіт аж засяяло від полегшення, у голосі її почулася нотка щирості: нарешті вона змогла сказати мені бодай дещицю правди. — Повірте мені, міс Лі. Просто не може.

Те, що знала, але не сказала мені Джудіт, знав також і лікар Кліфтон.

— Ви живете в Кембриджі у крамниці вашого батька? — поцікавився він. — А чи він часом не займається книжками з історії медицини?

Я дала стислу відповідь, дужче переймаючись тими питаннями, що турбували мене, аніж тими, що ставив мені він, і невдовзі спроби лікаря продовжити нашу несуттєву розмову припинилися. Коли ми під'їхали до станції Гарроґейт, атмосфера між нами була важкою: нас обох гнітило вимушене мовчання про погіршення здоров'я міс Вінтер.

Знову в Енджелфілді

За день до приїзду в Енджелфілд я, їдучи поїздом, уявляла собі шумну картину бурхливої діяльності зі знесення руїн. Ось старші будівельники вигукують вказівки, вимахуючи руками, наче семафорами; повільно обертаються величезні крани; чути, як розбивають каміння… Натомість, підійшовши до брами і поглянувши на об'єкт, що був приречений на знесення, я пересвідчилася: наразі все лишилося без змін. Скрізь панувала тиша.

За туманом майже нічого не було видно, навіть стежину, якою я йшла, — я то знаходила, то знову губила її. Потім підвела голову й пішла наосліп, повторюючи маршрут, який запам'ятала з попереднього приїзду, і керуючись спогадами про опис, почутий раніше від міс Вінтер.

Мапа, що зберігалася в моїй голові, виявилася точною: я вийшла до парку саме в тому місці, де і розраховувала. Темні обриси тисових насаджень були схожі на невиразно намальовані декорації, сплощені до двовимірності порожнім заднім планом. Дві банеподібні форми, схожі на капелюхи-циліндри, наче плавали в тумані, бо їхні стовбури розчинилися в білій імлі. За шістдесят років вони розрослися і втратили форму, але все одно мені легко було уявити їхню колишню геометричну бездоганність; утім, і Енджелфілд уявлявся мені не призначеною до знесення руїною, а величним будинком, де мешкають люди. Здавалося, всі ці роки так само ефемерні, як і розпорошені в повітрі краплинки води, і вони так само випаруються з першими ж променями зимового сонця.

Я піднесла до очей годинника і подивилася, котра година. Я домовилася зустрітися з Аврелієм, але ж як знайти його в такому тумані? Тут можна блукати нескінченно й так і не зустрітися з іншою людиною, навіть якщо вона, людина ця, пройде повз на відстані простягнутої руки.

— Агов! — гукнула я.

— Агов! Здрастуйте! — відповів чоловічий голос.

Було неможливо визначити, далеко він чи десь поруч.

— Ви де?

Я уявила собі Аврелія, який вдивляється в туман, шукаючи хоч якийсь орієнтир.

— Я біля дерева, — донеслися до мене приглушені слова.

— Я теж біля дерева, — озвалася я. — Але, гадаю, міг біля різних дерев. Бо чути, що ви не поруч зі мною.

— А мені здається, що ви десь поруч.

— Правда? Тоді стійте на місці і щось кажіть, а я йтиму на ваш голос!

— Ви маєте рацію! Чудовий план! Тільки от не знаю, що казати. Просто так розмовляти дуже легко, а на замовлення — не так-то й просто! Погода просто жахлива. Ніколи раніше не доводилося бачити такого туману!

І поки Аврелій говорив, я заглибилася в білу хмару й пішла за ниткою його голосу, що тяглася крізь туман.

І раптом я побачила її: повз мене пропливла тінь, ледь помітна на тлі водянистого світла. Я була майже впевнена, що то не Аврелій. Несподівано відчувши, як несамовито закалатало моє серце, я простягла руку — боязко і водночас із надією. Але постать відхилилася й попливла геть.

— Аврелію? — я сама відчула, як тремтів мій голос.

— Що?

— Ви й досі там?

— Звичайно, а де ж іще?

Голос його пролунав не з того боку, де щойно була тінь. Що ж то було? Якийсь ефект, спричинений туманом?.. Настрашена тим, що могла б побачити, якби почекала трохи довше, я нерухомо стояла і вдивлялася у водянисте повітря, бажаючи, щоб поряд зі мною знову вигулькнула та постать.