Джон пішов нагору. Біля замкнених дверей вишикувався довгий шерег тарілок і чашок. Їжею, якої не торкнувся Чарлі, залюбки ласували мухи. Вони дзижчали над пишним обідом, від якого вже йшов сильний сморід. Скільки ж днів Хазяйка залишала отак під дверима їжу, не помічаючи, що та, яку вона принесла попереднього дня, так і лишилася неспожитою?

Джон підрахував кількість тарілок та чашок і стривожено насупився. Він здогадувався: сталося лихо.

Він не став грюкати у двері — який сенс? Натомість садівник зійшов до сараю і знайшов там шматок деревини достатньо міцний, щоб його можна було застосувати як таран. На звук, із яким цей таран гамселив у дубові двері, на скрегіт металевих засувів, що їх Джон потужними ударами збивав з дерев'яного одвірка, збіглися всі ми — і навіть Хазяйка.

Коли розбиті двері впали, з кімнати вирвався такий жахливий сморід, що Еммеліна і бабця ледь не попадали. Джон — і той прикрив рукою рота і помітно зблід.

— Не заходьте, — наказав він нам, а сам увійшов до кімнати.

Та я все одно пішла за ним, тримаючись на відстані кількох кроків.

Ми обережно переступали через залишки гнилої їжі на підлозі, здіймаючи у повітря рої мух. Чарлі жив як тварина. Брудні запліснявілі тарілки валялися скрізь: на підлозі, на кам'яній полиці, на кріслах і на столі. Двері до спальні були прочинені. Кінцем поліняки, яку він використовував як таран, Джон обережно штовхнув двері.

Зі спальні вискочив настрашений кіт; проскочивши між наших ніг, він хутко зник.

Перед нами постала жахлива картина. Килим на підлозі вкривала засохла, засиджена мухами скоринка блювотиння. На столі біля ліжка лежали зім'яті й закривавлені носові хустки та бабусина штопальна голка.

Ліжко було порожнє. Чарлі там не було. Були тільки до огиди брудні простирадла та ковдри, заляпані кров'ю й нечистотами.

Ми стояли мовчки, намагаючись не дихати, але дихати все ж доводилося, тож ми вдихали через рот, і важкий, відразливий сморід застрягав у наших горлянках, збуджуючи нудоту. Джон хутенько проскочив до ванної кімнати, щоб відчинити кватирку. Не встигла я прослизнути за ним, як усе моє тіло вкрилося холодним потом. Унітаз був у жахливому стані. Нечистоти переливалися через край. Джон різко відсахнувся і наскочив би на мене, якби я сама не зробила двох кроків назад: він побачив ванну. Її переповнювало темне місиво з екскрементів та сечі. Неописанно мерзенний запах погнав нас із Джоном до дверей, через рої мух і засохле щуряче лайно, вниз сходами — і вигнав аж надвір.

Мене знудило. На зеленій траві галявини моя жовта блювотина здавалася свіжою, чистою і зовсім не огидною в порівнянні з тим, що я щойно бачила.

— Нічого, все минулося, — сказав Джон і заспокійливо поплескав мене по спині, однак я відчула: рука його й досі тремтить.

Хазяйка хутенько причовгала до нас через галявину. На її обличчі читалося запитання. Але що ми могли їй відповісти?

Так, ми бачили кров Чарлі. Ми бачили його екскременти, сечу й блювотиння. Але самого Чарлі ми не бачили.

— Його там немає, — сказали ми бабці. — Він зник.

Я повернулася до своєї кімнати й замислилася. Звісно, зникнення Чарлі було непередбачуваним поворотом подій. Воно змусило мене згадати про альманахи і про химерну абревіатуру ОСС.

Але з'явився ще один аспект.

Чи здогадалася міс Вінтер, що я щось помітила? Зовні я ніяк не відреагувала. Але я відзначила: сьогодні міс Вінтер уперше мовила «я».

…у своїй кімнаті на таці поряд із бутербродами я знайшла великий брунатний конверт.

Містер Ломакс надіслав відповідь на мого листа з першою ж поштою. До його стислої, але люб'язної записки додавалися копії контракту Естер (я переглянула їх і відклала) і лист-рекомендація від якоїсь леді Блейк з Неаполя, яка схвально відгукувалася про здібності міс Барроу. Та найцікавішим був лист, написаний рукою самої чудодійниці Естер.

У чіткому почеркові Естер відчувалася рішучість, нахил букв був однаковим, а заокруглення — плавними і м'якими. Самі ж літери були середнього розміру: достатньо великими для розбірливості і достатньо маленькими для економії паперу та чорнила. Не було жодних завитків, кружалець та інших прикрас. Кожна літера «випромінювала» відчуття порядку, врівноваженості і пропорційності. Це був хороший, вправний і чистий почерк. Це була сама Естер, втілена у літери і слова.

А у верхньому правому кутку зазначалася її лондонська адреса.

«От і добре, — подумала я. — Тепер я тебе неодмінно знайду».

Я простягла руку по папір і перш ніж записати черговий фрагмент розповіді міс Вінтер, написала листа до знавця генеалогії, якого порекомендував мені батько. Лист вийшов досить довгим: мені довелося спочатку пояснити, хто я, бо навряд чи цей фахівець знав, що в містера Лі є донька; довелося також побіжно торкнутися теми альманахів, щоб виправдати свою претензію на його робочий час; а ще довелося перелічити все, що я знала про Естер: Неаполь, Лондон, Енджелфілд. Попри великий обсяг, зміст мого листа був простий: знайдіть її!

Після Чарлі

Міс Вінтер ніяк не відреагувала на моє спілкування з її правозаступником, хоча я була певна, що її про це поінформували. А ще я була певна, що цих документів ніколи не надіслали б мені без її згоди. Не знаю, чи здалися їй мої дії хитрістю, проти якої вона мене застерігала і до якої так несхвально ставилася, але мені міс Вінтер ані словом щодо цього не прохопилася. Увечері того самого дня, коли я написала листа до фахівця з генеалогії, письменниця просто поновила свою розповідь з того місця, де її перервала, наче про жоден поштовий обмін інформацією їй відомо не було.

Чарлі став другою втратою, а якщо рахувати Ізабель, то третьою. Але Ізабель ми фактично втратили ще два роки тому, тож на те можна було не зважати.

На Джона зникнення Чарлі вплинуло сильніше, ніж раптовий від'їзд Ізабель. Так, Чарлі був ексцентричним і дивакуватим відлюдником, але ж він був господарем маєтку. Чотири рази на рік, після шостого чи сьомого нагадування, Чарлі нашкрябував свій підпис у належних паперах, і банк надавав гроші, необхідні для продовження розміреного життя Енджелфілду. І ось тепер Чарлі зник. Що ж з ними всіма буде? Де вони тепер братимуть гроші на життя і плекання хазяйства?

Джонові довелося пережити кілька жахливих днів. Він наполіг на тому, щоб прибрати у дитячих кімнатах.

— Інакше всі ми похворіємо.

І він сумлінно прибирав, а коли несила вже було терпіти сморід, вискакував надвір і сідав на східцях ганку, хапаючи ротом свіже повітря так судомно, наче щойно мало не потонув.

Вечорами Джон подовгу купався, стираючи при цьому цілий брусок мила. Він відшкрябував шкіру так, що вона аж рожевіла. Ніздрі — і ті Джон вимивав з милом.

А ще він куховарив. Ми вже помітили, що бабця, готуючи їжу, стала часто забуватися. Овочі розварювалися до кваші, а потім пригоряли до каструлі. З деяких пір запах підгорілої їжі оселився в нашому будинку.

І ось одного дня ми застали в кухні Джона. Його руки, зазвичай чорні від землі, тепер мили у раковині жовтошкірі овочі, чистили їх, пересували накривки каструль на плиті. Уперше за довгий час ми наминали справді смачне м'ясо та рибу з овочами, пили міцний гарячий чай. Бабця ж сиділа в кутку на кріслі і, здавалося, не зовсім добре розуміла, що куховарити — загалом її обов'язок.