Изменить стиль страницы

Ясна річ, що всі ампутовані пристрасно прагнуть поновити повноцінний стан подвійності. Звичайні люди, не двійнята, шукають собі вірного друга, заводять собі коханок і коханців, одружуються, врешті-решт. Болісно переживаючи свою незавершеність, вони дуже хочуть стати половинкою пари. І Хазяйка в цьому нічим не відрізнялася від інших. Вона теж мала свою половину. І звали цю половину Джон Діг, тобто Джон-копач.

Вони не були парою в традиційному розумінні цього слова. Вони не були одружені; вони навіть не були коханцями. На кільканадцять років старша, місіс Дюн була замолодою для названої матері Діґа, але застарою для дружини. Коли вони зустріли одне одного, Хазяйка була вже в тому віці, коли про заміжжя думати не заведено. Він, мужчина у повному розквіті сил, мав наміри оженитися, та якось так вийшло, що ці наміри так і залишилися намірами. Крім того, призвичаївшись працювати разом із Хазяйкою, пити з нею вранці чай і щодня разом вечеряти в кухні, Джон-копач мало-помалу втратив бажання шукати товариства молодих жінок. Якби Хазяйка й садівник мислили ширше, вони б, може, й могли переступити через стереотипи й відверто визнати свої почуття. А почуття їхні були нічим іншим, як справжньою, великою любов'ю, такою, що ґрунтується на великій повазі одне до одного. В інші часи, в інших суспільних умовах він міг би попросити її руки, і вона б відповіла «так». Уявімо собі: у п'ятницю, після традиційної вечері вдвох — смаженої риби та яблучного пирога із солодким кремом — він бере її за руку (або вона — його), і вони йдуть разом, сором'язливо й мовчки, до одного ліжка… Ні, ця ідея ніколи не спадала їм на думку. Пітні подружні пари часто насолоджуються ніжною дружбою, яка чекає на щасливців на зворотному боці палкої пристрасті; таку дружбу плекали між собою і Хазяйка із садівником, хоча самої пристрасті їм так ніколи й не довелося пізнати.

Його звали Джон Діґ, хоча для незнайомців він був Джон Діґенс. Ніколи не відзначаючись великою любов'ю до писанини (його шкільні роки давно проминули і проминули досить швидко, бо вчився він недовго), Джон призвичаївся обходитися без трьох останніх літер свого прізвища — задля економії часу. А перші три видалися йому вельми підхожими: вони значно промовистіше, ніж повне прізвище, свідчили про його фах.[3] Тож він почав підписуватися Джон Діґ, а для дітлахів став просто Джоном-копачем.

Садівник був колоритною особистістю: блакитні очі, схожі на підсвічену сонцем блакитну смальту, сиве волосся, яке росло на маківці сторчма, наче порість, що тягнеться до сонця, і щоки, які яскраво рожевіли від натуги, коли він копав. Ніхто не вмів скопати землі так, як Джон. Він мав свою особливу методику садівництва й городництва, що ґрунтувалася на фазах місяця: рослини він висаджував тоді, коли місяць прибував, і увесь час вимірював місячними циклами. Вечорами Джон сидів, схилившись над числовими таблицями, вираховуючи найкращий час для всякої городини. Так садівникували його прадід, його дід і його батько. У родині зберігали й примножували знання та досвід.

Предки Джона-копача завжди були в Енджелфілді садівниками. У старі добрі часи, коли в маєтку був старший садівник і семеро помічників, прадід Джона викорчував під вікном самшитовий живопліт і для економії нарізав з нього сотні пагінців кілька дюймів завдовжки кожен. Спочатку він підростив їх у розсаднику, а коли вони досягли заввишки десятьох дюймів, посадив у парку. Деякі він потім обрізав, надаючи їм форми низьких, гостроверхих парканів, іншим дозволяв буйно розростатися, а коли вони ставали достатньо широкими, своїми ножицями підстригав ці зарості так, що вони ставали схожими на кулі. Прадід бачив, що деякі рослини буквально просилися, щоби з них вистригли піраміди, конуси і циліндри. Щоб мати змогу працювати з цим зеленим матеріалом та, наче скульптор, надавати йому форми, цей чоловік із великими грубими руками навчився терплячості і витонченої скрупульозності мереживниці. Фігур людей та тварин він не вистригав. Велосипедисти у натуральну величину, павичі, леви, що їх можна було побачити в інших парках, — усе це було не для нього. До вподоби йому були форми або чітко геометричні, або абстрактно-гротескні.

Прадідові Джона подобався класичний стиль створеного його руками парку, і, якомога швидше покінчивши із щоденною роботою, садівник поспішав до своєї зеленої оази, гладив руками поверхні чудернацьких фігур і уявляв їх через п'ятдесят, через сто років, коли вони, на його думку, мали набути цілковитої довершеності.

По його смерті садові ножиці перейшли до рук його сина, а кілька десятків років по тому — до онука. А коли помер його онук, естафету перебрав Джон-копач. На той час він саме скінчив своє навчання як помічник в одному великому парку за тридцять миль від Енджелфілду. І хоча починати йому довелося теж помічником, його відразу ж призначили відповідальним за увесь парк — а хіба могло бути інакше?.. Джон узяв ножиці, дерев'яні ручки яких за довгі роки набули форми батькових долонь, і відчув, як пальці потрапили точно у виїмки: це було його покликання, тут він був на своєму місці.

Після смерті Матильди Енджелфілд челядь почала тікати з маєтку; усі інші садівники пішли, а нових так і не найняли. Отак Джон-копач, тоді ще досить молодий чоловік, став старшим — і єдиним — садівником. Роботи було хоч греблю гати, але господар взагалі не цікавився парком і тому не міг гідно оцінити нелегку працю Джона. Були й інші робочі місця, інші парки. Йому б із радістю дали роботу будь-де, варто було лише запропонувати свої послуги: самим лише своїм виглядом садівник вселяв довіру. Але він так ніколи й не покинув Енджелфілду. Хіба ж він міг?.. Коли на схилі дня, після роботи Джон ховав ножиці у шкіряні піхви, йому не треба було зайвий раз нагадувати; що дерева, які він доглядав, — це ті самі дерева, що їх посадив його прадід. Пов'язані з Джоновою роботою прийоми і рухи залишалися тими самими прийомами і рухами, що їх виконували до Джона три покоління його роду. Усе це вкорінилося в серці Джона надто глибоко, щоб він міг піддавати це сумніву. І він сприймав це як щось цілком природне. Як і дерева, Джон приріс своїм корінням до Енджелфілду.

Отже, можна уявити почуття садівника, коли одного злощасного дня він пішов у свій сад і… застав його скаліченим і спустошеним. У тисових насадженнях зяяли величезні випили, відкриваючи коричневу деревину осердя. «Патлаті голови» хтось відрізав, і їхні сферичні маківки було розкидано по землі. Бездоганний баланс пірамід було безнадійно порушено, конуси тут і там порубано, циліндри понівечено. Затуманеними від горя очима дивився Джон на розкидані по галявині довгі віти — і досі зелені, і досі не зів'ялі. Невдовзі вони скоцюрбляться, зів'януть і помруть.

Як громом уражений, з дрожем, що йшов, здавалося, від серця, пронизував усе тіло і через тремтячі ноги передавався землі, намагався Джон збагнути, що ж сталося. Може, це кара небесна? Та чому вона впала саме на його парк? І хіба бувають бурі без шуму?

Ні. Це справа людських рук.

За поворотом він знайшов докази: на росяній траві блищали великі ножиці з роззявленими лезами, а поряд із ними — пилка.

…Коли Джон не прийшов на обід, Хазяйка занепокоїлася й подалася його шукати. Дійшовши до класичного парку, вона, вжахнувшись, піднесла до рота руку, а потім, задерши фартух, поспішила далі, очікуючи найгіршого.

Джон безсило лежав на землі; вона обережно допомогла йому підвестися. Він важко сперся на неї, і вона — ніжно та дбайливо — повела його до кухні й посадовила у крісло. Поки Хазяйка робила чай, садівник сидів непорушно, втупивши невидющі очі у простір перед собою. Не кажучи ні слова, місіс Дюн піднесла чашку до його вуст і почала потроху вливати гарячу рідину Джонові до рота: Нарешті очі його поворухнулися, зустрілися з її очима, і вона побачила в них такий біль утрати, що й сама не втрималася — заплакала.

вернуться

3

То dig — копати (англ.).