Того ж дня я знову прийшла до міс Вінтер, і вона продовжила свою розповідь про родину Енджелфілдів.

Хазяйку звали місіс Дюн, хоча для всіх дітей вона завжди була просто Хазяйкою. Ніхто точно не міг сказати, скільки вона прожила разом із родиною. Здавалося, що цілу вічність. Це було рідкістю: служники в Енджелфілдів швидко з'являлися і так само швидко зникали, а оскільки кількість зникнень переважала над кількістю появ, то настав день, коли місіс Дюн лишилася єдиною хатньою робітницею.

Формально вона вважалася економкою, неформально ж їй доводилося займатися геть усім. Вона шкребла горщики й розтоплювала піч, як найнижча за рангом служниця; коли приходив час куховарити, вона ставала кухаркою, а коли треба було подавати на стіл — старшим лакеєм. На той час, коли з'явилися двійнята, вона була вже старенька: недочувала, недобачала, тож робітниця з неї була вже слабенька, хоча сама вона визнавала це неохоче.

Натомість Хазяйка зналася на вихованні дітей: регулярне харчування, регулярний сон, регулярне купання. Ізабель та Чарлі зростали водночас і розпещеними, і занехаяними, тому в місіс Дюн серце краялося: що ж із них вийде?.. Ізабель нехтувала дітлахами, і це давало місіс Дюн шанси сподіватися, що вона самотужки змінить усталений в Енджелфілді стан речей. У неї визрів план. Під самісіньким носом Чарлі та Ізабель, у самісінькому центрі створеного ними хаосу сподівалася вона зростити двох нормальних, здорових дівчаток. Триразове повноцінне харчування, о шостій — до ліжка, у неділю — до церкви.

Але не так сталося, як гадалося.

Почалося з бійок. Аделіна налітала на свою сестру, лупцювала її кулаками й ногами, смикала за волосся, гамселила по чому прийдеться. Вона ганялася за нею з розпеченими вуглинами в обценьках, а коли ловила, то обсмалювала бідолашній волосся. Хазяйка не могла второпати, що ж її засмучує дужче: безперестанна й немилосердна войовничість Аделіни чи безперестанна й покірлива терплячість Еммеліни? Еммеліна благала сестру не мучити її, але жодного разу не дала їй відсічі — тільки ховала голову й чекала, доки скінчиться цей град ударів, що сипався на її плечі й спину. Ніколи не бачила Хазяйка, щоб Еммеліна здійняла на Аделіну руку. Місіс Дюн вирішила, що Еммеліну Господь наділив подвійним запасом доброти, а Аделіну — подвійним запасом злості.

Із харчуванням теж виникла несподівана проблема. У належний для їжі час дітей неможливо було знайти — вони пропадали в саду або невідь-де. Еммеліна дуже любила чимось поласувати, і її апетит ніяк не вдавалося вмістити у триразовий раціон. Це було капризне і ненажерливе створіння: їй давай їсти десять, двадцять, п'ятдесят разів на день! Коли ж її настирливі домагання задовольнялися, вона хутко набивала пельку кількома жменями якоїсь страви і на певний час угамовувалася. Кишені Еммеліни завжди були напхані хлібом і ласощами — такий собі пересувний бенкет, який завжди з тобою. Еммеліна й до столу підходила тільки для того, щоб поповнити запаси в кишенях, а потім знову йшла собі ніжитися біля каміна чи десь на галявинці.

Аделіна ж скидалася на шматок дроту з вузлами замість колін та ліктів. Живилася вона, либонь, не тим, чим живляться звичайні смертні, принаймні їжа її анітрохи не цікавила. Ніхто не бачив, як вона їсть: подібно до колеса вічного двигуна, ця дівчинка являла собою подобу замкненої схеми, що працює від енергії, видобутої з якогось чарівного джерела. Але колесо вічного двигуна — міф; тож коли вранці Хазяйка виявляла порожнечу на тарілці, де ще вчора увечері лежав добрячий шмат м'яса або хліба, вона таки здогадувалася, куди поділися харчі, й тільки мовчки зітхала. І чому її дівчатка не їдять як нормальні діти?..

Може, старенька б так запросто не здалася, якби була молодшою чи якби замість двох дівчаток була одна. Утім, енджелфілдівської крові неможливо було змінити ані регулярним харчуванням, ані суворим розкладом. Місіс Дюн не хотіла цього визнавати, але врешті-решт таки визнала: як не крути, а двійнята якісь дивні, не такі, як усі. Вони інші — цілковито і наскрізь, аж до кінчиків волосся.

Узяти хоча б їхню манеру перемовлятися. Коли місіс Дюн помічала крізь кухонне вікно їхні силуети й починала дослухатися, було чути, що дівчата торохтіли без упину. Інколи серед їхнього бубоніння можна було розрізнити окремі фрази. Але ось вони заходять. Повна тиша. «Продовжуйте!» — щоразу наказувала їм Хазяйка. Але сестри зніяковіло мовчали. Їхнє базікання призначалося тільки для них двох — і ні для кого більше.

— Не мели дурниць, — відповіла Хазяйка Діґові, коли той сказав їй, що дівчата не вміють як слід говорити. — Коли вони почнуть, їх уже не зупинити!

Усвідомлення того, що Діґ таки мав рацію, прийшло взимку. Трапилося диво: дівчата залишилися вдома, бо Еммеліні вдалося переконати Аделіну не виходити під дощ, а посидіти біля каміна. Хазяйка через свою підсліпуватість і глухуватість уже жила як у тумані — але того дивного дня вона відчула щось на кшталт несподіваного прояснення зору й покращення слуху. Проходячи повз двері, що вели до вітальні, місіс Дюн раптом почула звідти голоси і зупинилася. Двійнята невпинно торохтіли, і звуки розмови скакали від сестри до сестри, як тенісні м'ячики. Це були звичайні звуки звичайної розмови, яка змушує людей сміятися і плакати, сваритися й кидати один на одного сердиті погляди. Голоси сестер то злітали до вереску, то спадали до шепоту. Здалеку здавалося, що їхня розмова — просто жвава, невимушена бесіда двох звичайних дітлахів. Але в Хазяйки аж серце защеміло: дівчата говорили мовою, яку їй ніколи не доводилося чути. Це не була англійська. Це не була й французька, до якої місіс Дюн призвичаїлася, коли ще була жива Матильда і якою Чарлі й досі інколи озивався до Ізабель. Так, Джон Діґ мав рацію. Дівчата справді говорили не так, як слід.

Шокована усвідомленням цього факту, Хазяйка аж заклякла у дверях. І, як це інколи трапляється, одне осяяння потягло за собою друге. Раптом на камінній полиці задзвонив годинник, і його засклений механізм випустив із клітки маленьку пташку, яка мала зробити коло й повернутися до клітки з іншого боку. Як тільки дівчата почули перший удар, вони відразу ж поглянули на годинник. Дві пари широко розкритих очей спостерігали, не кліпаючи, за пташкою, яка поволі рухалася всередині пристрою: крильцями вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз.

І не було нічого аж занадто холодного чи нелюдськи жорстокого в їхніх поглядах. Зазвичай саме так діти і спостерігають за неживими рухомими предметами. Але Хазяйку ці погляди пробрали аж до кісток. Їй стало лячно. Саме так двійнята дивилися й на неї, коли вона докоряла їм, умовляла їх або ж лаяла.

«Вони і близько не усвідомлюють, що я — жива істота, — подумалось їй. — Вони не розуміють, що є ще хтось живий, окрім них».

Треба віддати належне доброті місіс Дюн: вона не визнала дівчат огидними й жорстокими. Вона їх пожаліла. «Вони, мабуть, такі самотні! Дуже-дуже самотні».

А потім обернулася та почовгала собі геть від дверей.

Після болісних роздумів місіс Дюн нарешті — як їй здалося — збагнула причину такого ставлення дівчат до навколишнього світу. Адже вони двійнята! Завжди разом. Завжди удвох. Якщо в їхньому світі вважалося нормальним бути вдвох, то що ж тоді ці створіння могли думати про інших людей, які ходять не парами, а поодинці?.. «Напевне, вони дивляться на нас як на половинки», — міркувала Хазяйка. І тут їй пригадалося слово, яке спершу видалося дивним: воно позначало людей, що втратили якусь частину тіла. Ампутовані. «Ось хто ми для них — ампутовані».

«Це що, нормально? Ні, ненормально. Ці дівчата ніколи не були й не будуть нормальними. Але, — спробувала місіс Дюн переконати себе, — коли вже так сталося, що вони двійнята, то, напевне, їхня відмінність від інших є абсолютно природною».

Того дня Хазяйка переглянула свої сподівання і своє ставлення до дівчат. Регулярне харчування, регулярне купання, церква щонеділі — усе це пішло коту під хвіст. Тепер залишився один клопіт: уберегти двійнят від лиха.