— Мені можна приєднатись?

— А чому ні? Після того як Теодор засне.

Він обійшов мене, зупинився з лівого боку лицем до вікна спостереження:

— Меллорі, ти мене чуєш?

Над правим верхнім кутом темної панелі спалахнула й одразу згасла крихітна червона лампочка. Я б і не помітив її, якби в ту мить не стежив за поглядом Далтона.

— Зайди сюди.

Через кілька секунд у хіднику постала Меллорі Хардисон. Доктор Далтон устромив течку під пахву та забрав миску з тумбочки.

— Ви не проти, якщо Меллорі залишиться з Теодором? Ми будемо поряд, та й крізь скло ви все бачитимете, — він раптом трохи стишив голос. — Просто, гадаю, не варто, щоб ваш малий знав про кімнату для спостережень.

Я легенько стиснув долоню Тео.

— Побудеш тут із Меллорі?

Малюк задер голівку — очі стали круглими, безмовно промовляючи «ні», — та вголос не заперечив. Я спробував його підкупити:

— У шафі знайдуться конструктори «Ніндзяґо».

В очах зблиснула цікавість.

— Відкривай, не соромся, починайте складати, а я за кілька хвилин приєднаюсь, — а тоді звернувся англійською до Меллорі: — Допоможіть йому з конструктором.

Посмішка ледь видимими зморшками розтеклася по вилицюватому обличчю білявки.

— Не переймайтеся, ми не будемо нудьгувати.

Енді Далтон вийшов у коридор, після чого, прочинивши переді мною двері, пропустив до кімнати для спостережень. Приміщення виявилося чи не втричі меншим за спальню. У правому, дальньому від входу куті громадилися кілька сталево-чорних, схожих на системні блоки ящиків із перемикачами та безліччю світлових індикаторів. Від ящиків відходили різнокольорові дроти, частина з яких зникала в стіні між коміркою та спальнею, а частина підіймалася до двох моніторів і ноутбука на столі. Монітор, той що ближче до входу, був велетенським — із діагоналлю не менше ніж 35 дюймів[61]. Справа від стола стояли два крісла — глибоке шкіряне та просте без билець. Ще один простий стільчик тулився в лівому дальньому куті. Коли я звик до півтемряви — під стелею висіли довгі лампи, проте їх було вимкнуто, працювали лише два настільні світильники, припасовані поміж дротами й моніторами на столі, — то зауважив, що стіни комірки вкрито дірчастим звукоізоляційним матеріалом, від чого сама кімната нагадувала ефірну студію якої-небудь радіостанції.

Я перевів погляд на однобічне вікно. З нашого боку скло було цілковито прозорим. Меллорі й Тео, залізши з ногами на ліжко, розпаковували коробку з конструктором. Теодор із захватом крутив у руках крихітну чорну фігурку Коула, одного з чотирьох мультяшних ніндзя. Хлопчак щось проказав — я не розібрав, — але розчув відповідь Меллорі:

— Так, це Коул. Зараз я дістану ще Зейна. Дістати тобі Зейна?

Якось вони розуміли один одного, спілкуючись різними мовами.

— Торшери обабіч ліжка, а також той, що за диваном, мають по три позиції на вмикачах: вимкнено — звичайне освітлення — нічний режим. Бажано, щоб перед тим, як ляжете спати, хоча би два з них ви ввімкнули на нічне освітлення, — Енді Далтон поставив мисочку з Mentos під великим монітором. — Щоб ми бачили не лише сон, але й те, що відбувається у спальні.

— Без проблем, — погодився я.

— Присядьте, — він показав на високе шкіряне крісло, розкрив течку, витягнув із неї два аркуші з дрібно надрукованим текстом і поклав переді мною. — Мусите підписати перед тим, як почнемо, — підтягнув до мене одну з ламп. — Звичайна формальність, але ви краще прочитайте самі.

Я схилився й став уважно, речення за реченням, продиратися крізь текст. Утім, доктор Далтон говорив правду: нічого особливого там не знайшлося. Лише підтвердження, що мені пояснили та я розумію суть технологій, які буде використано під час спостереження за моїм сином, а також зобов’язання не розповідати ні про записаний сон (якщо, звісно, нам щось удасться записати), ні загалом про те, що відбуватиметься під час сеансу моніторингу в стінах лабораторії.

— Такий лист ми підписуватимемо щоразу, коли ви ночуватимете в лабораторії. На цьому наполягла Ліза Торнтон.

— Давайте ручку.

Далтон видобув з-за монітора ручку та простягнув мені. Передаючи її, ненароком зсунув відкриту течку. Тепер тека частково лежала в кружальці світла від настільної лампи. Я взяв ручку й нахилився, нібито видивляючись місце для підпису, та при цьому кинув погляд на вміст течки. Мені вдалося прочитати заголовок на одному з документів:

CIA

THE DIRECTORATE OF SCIENCE AND TECHNOLOGY (DS&T)

BALTIMORE BRANCH[62]

Підписавши папери, я віддав Далтонові ручку. Він зиркнув на годинник:

— Не зосереджуйте увагу сина на тому, що відбувається. Навіть якщо розпитуватиме, уникайте прямих відповідей і вдавайте, що це звичайна ніч. Не варто його лякати. Ми ж не хочемо всю ніч розглядати мультяшних монстрів, правда?

— Мені вже йти? — я кивнув у напрямку однобічного вікна.

— Так, — доктор Далтон відступив, звільняючи дорогу. — Меллорі допоможе із шапочкою.

Тео не опирався, дозволивши Меллорі Хардисон одягти собі на голову гумову шапочку з мікроелектродами. Я стояв і спостерігав. У самих лише трусах і в світло-синьому гумовому ковпачку хлопчак скидався на маленького плавця, що наготувався пірнути в басейн. Меллорі старанно розрівняла складки та поцікавилася, чи йому не тисне. Я переклав, Теодор заперечно мотнув головою. Шапочка під гумою мала лише два потовщення завбільшки з фалангу вказівного пальця, та їх було розміщено під потилицею, тож вони не заважали. Наостанок асистентка додала, що виставила кондиціонер на 65 градусів[63], щоби шапочка не парила під час сну, та пішла. Після того малий ще цілу годину грався з конструктором — не хотів влягатися. Мені вдалося затягти його під ковдру лише за двадцять до одинадцятої.

Я вимкнув світло й ліг поруч із сином.

— Ми більше не поїдемо до озера? — запитав хлопчак.

— Поїдемо. Ми тут лише на одну ніч. Чи тобі не подобається?

— Подобається, — особливої впевненості в його голосі не вчувалося. Я подумав, що якби не LEGO, йому зовсім не сподобалося б. — А це нащо? — Тео торкнувся долоньками шапочки.

«Почалося».

— Е-е… це щоб ти краще спав, — викрутився я.

— А де твоя?

Я хмикнув.

— Я вже дорослий, мені не допомагає.

— А-а…

Раптом згадав про прохання Енді Далтона — вистромив із-під ковдри руку й увімкнув один із нічників. Лампа затопила спальню ледве вловним зеленкуватим світлом.

— Тату, дивися, — Тео показав рукою на стелю. — Зірки!

Задерши голову, я вгледів, що стелю обклеєно флуоресцентними зірками, з яких склалося кілька химерних сузір’їв. У млявому світлі нічника зірки палали, наче справжні.

— Ага, бачу.

— Клас!

Ми не пролежали мовчки й хвилини, коли Тео смикнув мене за руку.

— Тату…

— Що?

— Хочу туди, де дивляться на зірки.

— До обсерваторії? — я вражено спостерігав сина.

— Так! В ос… ос… — він не зміг повторити слово, тож знайшовся: — Там, де зірки.

— Ми зараз поспимо, а завтра я поговорю з Лізою та Меллорі, щоб вони нас відвели до обсерваторії, домовились?

Малюк діловито кивнув:

— Домовились.

Через хвилину знову:

— А ще хочу до Діснейленду.

Я подумав про те, чи він коли-небудь припинить мене дивувати.

— Звідки ти знаєш про Діснейленд?

— З телевізора.

— Ну, Діснейленд в іншому місті, дуже далеко звідси, туди довго їхати.

Тео насупився й благально зиркнув на мене:

— Але ж ми поїдемо?

Я відчув, що краще не сперечатися:

— Так.

— Клас!

— А тепер спи.

Тео пересунув Юаня Михайловича ближче до подушки й пригорнувся до мене. О пів на дванадцяту хлопчак нарешті спокійно засопів. Я обережно встав із ліжка, ввімкнув іще один нічник і вислизнув із кімнати.