Коли зайшов до спостережної комірки, Меллорі Хардисон сиділа навпроти меншого монітора, а Енді Далтон, заклавши руки за голову й ногу на коліно, розвалився у шкіряному кріслі зліва від неї та знудьгованим поглядом тупився у великий екран. Я зупинився за їхніми спинами. На меншому моніторі плинули хвилі ЕЕГ. Більшу частину основного екрана займало вікно BrAD Pro Scanner’а. Панель, призначена для відображення Теодорових снів, залишалася чорною.

— Щось є? — озвався я.

— Почалася фаза повільного сну, — сказала Меллорі.

Я глянув на Далтона й тицьнув пальцем у основний монітор.

— А тут? Чому він чорний? Він неактивний? Чи це щось означає?

Чоловік ліниво знизав плечима. Замість нього відповіла Меллорі:

— Це означає, що ваш син не бачить сновидінь.

— Поки що не бачить, — поправив її Далтон.

— Так, — кивнула білявка, — поки що не бачить.

Мене розбудило Далтонове цокання язиком. За годину до того я переставив вільний стільчик у куток біля входу та непомітно закуняв на ньому. Виринувши зі сну, сів рівно та роззирнувся. Далтон ще раз, дивлячись на мене, цокнув язиком, а потім, переконавшись, що я звернув на нього увагу, поманив рукою. Я скочив на ноги й підступив до основного монітора.

— Що?

— Почався швидкий сон, малому щось сниться.

Меллорі відсунулась і тепер одночасно стежила за екранами обох моніторів. Біля неї на столі стояла напівпорожня чашка з кавою. Я розташувався за доктором Далтоном, сперся на спинку його крісла та нахилився до екрана. Сформоване програмою зображення нагадувало щось середнє між наповненим бульбашками синім гелем і зрізом стеблинки під мікроскопом: тисячі біло-блакитних бульбашок і темно-зелених вакуоль[64] штовхалися, то розпадаючись на декілька менших цяток, то зливаючись у невиразні плями. Я напружився, марно намагаючись вирізнити з того мерехтіння що-небудь осмислене.

— Нічого не розрізняю.

Енді Далтон витягнув із миски жовтувате драже, поклав на язик і почав жувати.

— Знаю. Почекаємо.

Я глянув на електронний годинник у спальні — 00:53 — і саме завдяки цьому зафіксував момент, коли Теодор несподівано сів у ліжку. Серце важко скинулось у грудях.

— Він сів у ліжку! — в герметичній тиші тісної кімнати мій, у принципі, не дуже голосний вигук прозвучав неначе постріл. Ні Меллорі, ні доктор Далтон не промовили ні слова, та я відчув їхнє раптове напруження.

— Спить? — не поворухнувшись, зронив Далтон.

Його асистентка кинула погляд на менший монітор.

— Так.

На головному моніторі все ще клубочилась мішанина синіх бульбашок і пульсуючих зелених вакуоль. Зо дві хвилини Тео сидів, а потім тихенько запхинькав.

— Він спить? — повторив запитання Енді Далтон.

— Так, дельта-ритм[65] як під час сну.

— Він плаче вві сні.

Зненацька плач урвався. Я витягнув голову, вгризаючись очима у півтемряву спальні. Теодор стих, але назад у ліжко не ліг. Протягом хвилини він продовжував сидіти, а тоді рвучко повернув голову до вхідних дверей. Кілька секунд тримав її в такому положенні — дивився? — після чого повільно повів нею вздовж шафи, телевізора, дзеркала до вікна справа від ліжка. Мою спину обсипало мурахами. Малюк поводився, достоту як тієї ночі, коли прийшов до спальні. Він ніби реагував на нечутні для мене звуки або ж на присутність чогось, для мене невидимого.

Спливло ще трохи часу, й Тео спритно сповз на підлогу. Став зліва від ліжка.

— Що там? — Енді Далтон не зводив погляду з монітора. Миготіння вгамувалось, із синьо-зеленого хаосу почали вихоплюватися обриси облич і якихось дивних місць, усе ще залишаючись надто розпливчастими для їхньої ідентифікації.

Тео розвів руки й завмер, наче людина, що балансує над прірвою.

— Він устав із ліжка, — сказав я.

Далтон недовірливо звів брови:

— Він усе ще спить?

— Підтверджую, докторе Далтон.

— Дивно.

Аж тут Тео голосно скрикнув:

— Ні! — потім ще двічі, голосніше: — Ні! Ні! — і відскочив, ударившись спиною об невисоку шафку.

— Що він говорить? — Далтон у скаженому темпі працював щелепами.

— Каже «ні» українською, — я не міг відірвати погляду від однобічного вікна. Моя шкіра горіла: — Досить. Такого ще не траплялося. Його треба розбудити.

— Зачекайте, будь ласка. Я вас дуже прошу! — Далтон показав пальцем на екран. Я на мить опустив очі й побачив, що зображення поволі світлішало й одночасно зеленішало, а тоді перемкнувся на спальню. Тео відійшов від шафки та, притискаючись боком до ліжка, сторожко, неначе сліпець, крутив головою. Доводилося боротися з наростаючим бажанням ускочити до спальні та розбудити його.

— Що це?! — зойкнула Меллорі.

Від несподіванки я сіпнувся:

— Де?

— Що він бачить? — асистентка тицяла пальцем у головний екран.

— Це кімната, — промимрив Енді Далтон.

Тепер ми втрьох прикипіли до монітора. BrAD Pro Scanner відображала шафу, куток ліжка, частину стола, телевізор на стіні й… «От лайно! — я ледь не заверещав. Серце пораненою пташкою затріпотіло в грудях, шкіра від страху вкрилася такими пухирями, що стала схожою на шорстку та зморшкувату шию індика. — Курва! КУРВА!» Найдивніше, що першим я впізнав не шафу чи стіл, а димчасто-жовті шпалери з простим геометричним візерунком.

— Це ж спальня, — вимовила Меллорі Хардисон, — кімната, в якій він спить! Он стіл, телевізор, розкидані довкола стола деталі LEGO.

Я зазирнув до спальні крізь однобічне вікно. Тео рухався. Тримаючись рукою за матрац, повільно крокував уздовж ліжка. Я втупився поглядом у екран. Картинка змінювалася відповідно. Складалося враження, наче зображення транслювали із закріпленої на голові Теодора веб-камери.

— Що за?.. — доктор Далтон ще дужче вигнув брови. — Зміни зображення зумовлені його рухом, — він покрутив головою, ніби шукаючи підтримки в мене та Хардисон. — Це так? Це-е-е… — він торкнувся плеча асистентки: — Хей, йому це справді сниться?

— Дивіться, — не відводячи погляду від монітора, прошепотіла Меллорі, — кошик для сміття, пульт від телевізора, пуфик, — вона торкнулася пальцем екрана, показуючи на розмиті, та знайомі обриси елементів інтер’єру. — Пульт якраз у тому місці… на столі… саме там, де він лежить!

Вона мала рацію. Розташування меблів і предметів із Теодорового сну з дивовижною точністю відповідало розміщенню меблів і предметів у кімнаті.

— Що в нього з очима? Хтось бачить, що в нього з очима? — Енді Далтон совався, ледь не звиваючись у кріслі, та прихрипував від хвилювання. — Хей, ви! — він махнув рукою в мій бік. Хвиля збудження змила підкреслену чемність і добродушність. — У малого розплющені очі?

— Не видно.

Теодор стояв упівоберту до вікна між кімнатами.

— Чорт забирай, він спить чи ні? — роздратовано вигукнув Далтон.

— Він спить, докторе, — не дуже впевнено зронила Меллорі.

Поклавши руку на бильце ліжка, Теодор повернув голову. Зображення на моніторі попливло. Тепер обличчя було спрямоване до тонованого вікна, що відділяло нас від нього й у півтемряві здавалося матово-сірим. У ту саму мить на екрані проступив змазаний сірий прямокутник на тлі жовтуватої стіни.

— Очі? — Енді Далтон закинув до рота цілу пригорщу жувальних драже й узявся гризти олівець, який до того прокручував між пальцями.

Я підійшов до однобічної шибки, нахилився.

— Не знаю. — Два нічні світильники давали в кімнату надто слабке світло, тож я ледве розрізняв риси синового обличчя. — Здається, повіки напівопущені. Не можу сказати точно.

— Напівопущені, — луною вторив Далтон. Крутнув голову до асистентки. — Меллорі, що на ЕЕГ?

— Дельта-хвилі завбільшки з цунамі. ЕЕГ як у людини в глибокому природному сні.

— То це сон? — Енді Далтон тицьнув олівцем у екран. — Якого дідька все змінюється так, наче в хлопця розплющені очі? Занадто реалістично як для сну!