— ТЕ-Е-О-О-О!

«Я не вберіг його! Як же я після всього, що сталося, його не вберіг?!»

Я весь тремтів. Дивився на чорний ліс і примушував себе зрушити з місця. А що як Тео не там, а у підвалі будинку? А що як я відшукаю його, та вже мертвого? А що як знайду його, але то вже буде не Тео? Зрештою скрипнув зубами: «Треба йти». Вибору не залишалося. Я не міг більше стовбичити на місці та витріщатися на те, як вітер мотлошить стіну з дерев переді мною.

Я віддалився від басейну не більше ніж на двадцять кроків, коли щось підштовхнуло мене озирнутися. Прямуючи до заростів, я відхилився ліворуч (пам’ятав, що десь у тому боці має починатися стежка до водойми), і тепер з того місця, де став, вдавалося побачити білу поштову скриньку на під’їзній алеї. Котедж більше не затуляв її. Місяць був великим і, висячи достатньо високо, заливав перламутровим сяйвом галявину перед будинком. Тож я озирнувся — й серце пропустило удар: біля скриньки виднілася невисока постать в самих лише трусиках. Тьмяна, як привид. Шкіру обсипало холодними колючими мурахами. Я змигнув, щоб упевнитися, що мені не привиділося, а тоді стрімголов метнувся до скриньки.

За п’ять секунд упав навколішки перед сином.

— Тео! — обійняв малюка. — Що ти тут робиш?

Ледь нахиливши голову, він тупився в табличку з написом 171 °Content Ln.

— Чому ти не озивався?

Він не поворухнувся та не повернув голови, тому спершу мені здалося, мовби відповідь долинула не від нього, мовби слова вимовляв хтось невидимий, хто сховався, присівши навпочіпки за Теодором:

— Не знаю…

Я буквально захлинався від страху:

— Це Аймонт? Він знову приходив, так?

Малюк мовчав.

— Скажи мені! Ти бачив поганий сон?!

— Не знаю…

Я міцніше притиснув сина до себе й здивувався тому, як спокійно, заледве не ледачо, б’ється його серце.

— Ти ж не спиш? Ти… — схопивши пальцями за підборіддя, повернув його обличчя до себе, — Тео, ти чуєш мене?

Хлопчак глипнув на мене, зазирнув просто у вічі — ні, він не спав і цього разу не плакав — і нічого не відповів.

— Господи, як же ти мене налякав!

Я взяв його на руки, підвівся й поніс до будинку.

Наступного ранку, 12 липня 2015-го, я зателефонував Лізі Торнтон і сказав, що згоден. Вона перенабрала за півгодини. Повідомила, що завтра ввечері доктор Далтон та його асистентка чекатимуть на мене й Теодора в неврологічній лабораторії на півночі Балтимора.

— Ви вже тут? — Далтон, затримавшись на порозі кабінету, окинув нас поглядом і лише потім ступив досередини, на ходу знімаючи світло-сірий лляний жакет. Під жакетом мав тонку білу футболку. — Меллорі вже показала вам спальню?

Сонце сіло півгодини тому, й надворі повільно сутеніло.

— Ні, ще не показувала.

— Пробачте, що затримався. На дорогах чортзна-що. Це наче прокляття якесь: коли б не вирушиш, однаково прибудеш на двадцять хвилин пізніше.

— Усе о’кей.

Він пройшов до стола й знову завагався, скоса глипнув спершу на мене, потім на Тео, що сидів, сховавши підборіддя в хутрі Юаня Михайловича. Зрештою повісив жакет на спинку свого крісла, дістав із кишені п’ять упаковок із жувальним драже Mentos — дві фруктові, дві полуничні й одну м’ятну, — а тоді, зосереджено насупившись, узявся вилущувати драже в невисоку скляну миску.

— Хочете?

— Ні, дякую.

— А малий?

— Будеш «Ментос»? — я запитав українською. Малюк підняв голівку та сторожко глянув на мене. Я пояснив: — Це така жувальна цукерка.

Хлопчак ледь помітно похитав головою. Далтон знизав плечима, вкинув до рота з півдесятка драже, ледь скривився, розжовуючи, й сказав:

— Ходімо, — та перед виходом із кабінету відсунув шухляду робочого стола, видобув непрозору пластикову теку та затиснув її під пахвою.

Ми спустилися на другий поверх. Енді Далтон, скориставшись електронним ключем, відімкнув широкі скляні двері та впустив мене й Тео до просторого коридора. Праворуч тягнулася низка вікон, що виходили на автомобільну стоянку та розкреслене вузькими газонами подвір’я. Ліворуч, рівномірно вздовж сліпучо-білої стіни розташувалися четверо дверей. На відміну від першого поверху двері були непрозорими, темнішого за стіни кольору, а замість магнітних замків мали звичайні ручки. У дальньому кінці, перед пожежним виходом, стояли темно-сірий кавовий автомат і кілька стільців. На лівій стіні я нарахував п’ять акуратних тьмяних півсферичних світильників.

— Ви не голодні? — обернувшись, запитав доктор Далтон.

— Повечеряли перед приїздом.

— Добре, — він підступив до других від входу дверей і, натиснувши на ручку, штовхнув їх від себе. — Тоді ласкаво прошу!

Переді мною постала невелика, проте затишна кімната. Холодні сіро-сині кольори коридора поступилися приємним пастельним тонам і м’якому, ніби відчутному на дотик освітленню.

— Трохи нагадує готельний номер, — немовби перепрошуючи, промовив Далтон, — але це краще, ніж якби вона скидалася на лікарняну палату, хіба ні? — чоловік награно розсміявся. — Ось тут, — він відсунув рухому стулку зліва від себе, — душ і туалет.

Ми з Тео пройшли хідник і спинилися перед поставленим перпендикулярно до правої стіни двоспальним ліжком. Воно перегороджувало кімнату навпіл. Майже всю стіну над ним займала блискуча темно-коричнева панель не менше ніж два з половиною метри завдовжки та півтора метри заввишки, що на три сантиметри виступала над обклеєною димчасто-жовтими шпалерами стіною. Справа й позаду височіла шафа коралового відтінку, з іншого боку від ліжка, попід лівою стіною, знаходився стіл на ніжках із нержавіючої сталі, під ним — пуфик, а під ногами м’яко стелився ворсистий килим ніжно-зеленого, неначе весняна трава, відтінку. Над столом висів LCD-телевізор, праворуч від нього — видовжене вертикальне дзеркало, а понад дзеркалом — плаский електронний годинник. Під затягнутим зеленкуватими шторами вікном притулився диван, а праворуч від нього в куток втискалася ще одна вузька шафа такого ж, як і диван, сніжно-білого кольору. Я зауважив витончену вазу із гладіолусами, поставлену між диваном і шафою, а також кілька елегантних торшерів. Утім, перше враження швидко минуло. Я тримав Теодора за руку й думав, що кімната лише здається затишною. Ні, на фото вона виглядала б найкращою спальнею у світі, а наживо враження псував непривітний запах нових меблів, свіжої фарби та незайманих, ще ні разу не праних тканин.

— У шафі, — Енді Далтон постукав пальцями лівої руки по шафі за моєю спиною, — іграшки та постільна білизна. Меллорі сказала, що ваш син фанатіє від «Ніндзяґо». Там є кілька конструкторів. Якщо знадобиться, ми дістанемо окреме ліжко для Теодора.

— У цьому немає потреби.

Біля узголів’я стояла тумбочка. Далтон поставив на неї миску із Mentos, відкрив течку, витягнув звідти невелику пластикову картку й простягнув мені.

— Це вам.

— Що це?

— Магнітний ключ. На першому поверсі, якраз під цією спальнею, розташовано кімнату для відпочинку. Там завжди є кава, чай, печиво, пластівці. Можете брати все, що бачите. На завтра на ранок я замовив вам сніданок. Яєчня з сосисками. Добре?

— Звісно.

— О’кей. Наступного разу замовите самі. Якщо раптом захочете залишитися, вам принесуть обід і вечерю. За бажанням вільні побути тут кілька днів. Лише попередьте, щоб не голодувати, — він передав магнітну картку. — Картку запрограмовано так, щоб не пускати вас туди, де перебувати не варто. Ви можете піднятися до мого кабінету, спуститися на перший поверх до лабораторій і кімнати відпочинку, а також вийти та зайти через основні двері. Маєте право заходити й виходити, коли заманеться, мені потрібно лише, щоб ви і ваш син тут заночували.

— А це що? — я показав рукою на темно-коричневу панель, у якій віддзеркалювалася моя постать.

— Однобічне вікно, — пояснив Енді Далтон.

— Як у кімнатах для допитів?

Далтон укинув до рота світло-блакитне драже:

— Якщо вам так подобається. За вікном — кімната для спостережень, де ми проведемо сьогоднішню ніч.