Коли Енді Далтон заплющив очі й активував апарат, головна панель з чорної стала багряною. Зображення плавно, рівномірно пульсувало. У різних місцях то з’являлися, то зникали мерехтливі світло-сині хробаки.

— Якесь мерехтіння, — сказав я, — все темно-червоне.

Багрянець тим часом посвітлішав, і на пурпуровому тлі проступили темніші елементи. Несподівано я розрізнив обрис стільця, на якому сидів за хвилину до того, а також стіл, монітор і світлі, майже рожеві, прямокутники вікон. А потім побачив себе у кріслі доктора Далтона з лівою рукою на клавіатурі. Я відсмикнув руку й тут-таки змазаний, густо-червоний силует на екрані прибрав руку зі стола. Я збагнув, що дивлюся сам на себе — з того місця, де стояв Далтон, — тільки немовби крізь просякнуту кров’ю плівку. Щойно розтулив рота, щоб описати це, американець знову озвався.

— А тепер? — і він широко розплющив очі.

Багряні й пурпурові тони миттю щезли. На панелі з’явилося зображення лабораторії — ті самі стіл, монітор, крісла, вікна. Картинка все ще подригувала, де-не-де пробивалися синьо-сріблясті артефакти, ледь згорблена перед монітором фігура здавалася намальованою акварельними фарбами, та всі деталі — картатий візерунок на моїй сорочці, темно-русява кучма скуйовдженого волосся й навіть риси обличчя — проступали чітко. Я повів головою до Далтона, не припиняючи краєм ока спостерігати за зображенням на екрані. На мить голова мене-фігури розплилася, проте за секунду зображення сфокусувалося, і тепер я бачив на екрані обернене до камери обличчя.

Далтон обвів поглядом лабораторію: почав із дальнього кутка, зупинився на вхідних дверях, перескочив на робочий стіл, ковзнув по вікнах і зрештою прикипів до кута за спиною. Картинка на екрані зазнавала відповідних змін.

— Думаєте, в шоломі заховано камеру?

Ні, я так не думав. Чорт забирай, я вже давно так не думав.

— Я зараз знову заплющу очі.

І він склепив повіки. Ви коли-небудь бачили дорослого чоловіка, доктора наук, із міцно заплющеними очима, придуркуватим гумовим шоломом на голові та невитравною посмішкою на вустах? Ще те видовище. Зображення у BrAD Pro Scanner застигло й знову стало багряним.

— А тепер розплющу.

Чимось він нагадував Тео, який демонструє можливості щойно подарованої іграшки.

— Бачите?

— Так.

«Бачу, бачу. Достатньо! Я все зрозумів».

Далтон стягнув шолом. Я звільнив його місце, й ми знову всілися за столом.

— Ну і я не сказав найважливішого, — він клацнув мишею, закривши діалогове вікно, — хоча ви, напевно, вже самі здогадалися. За допомогою цієї установки ми зазирнемо в голову вашого хлопця під час сну та спробуємо визначити, що його так турбує. Я кажу «спробую», бо зі снами не все так просто. По-перше, до цього часу ні я, ні Ґеллент, ні Камітані не впевнені, що нейрофізіологічний механізм реалізації сновидінь такий самий, як і в усвідомленого бачення. А по-друге, сни самі по собі нечіткі. Втім, якщо вони все ж виявляться чіткими, я вірю, що і ви, і пані Торнтон отримаєте відповіді на всі запитання.

Мабуть, не менше ніж півхвилини я сидів насупившись і обмірковував почуте й побачене. Зрештою звів погляд на американця:

— Яка мета ваших розробок? Тобто навряд чи ви працювали три роки в очікуванні прибуття з-за океану чувака з п’ятирічним хлопчаком, якого мучать кошмари. Для чого ви використовуєте чи плануєте використовувати ці системи?

Я хотів знати, що такого Далтон пообіцяв своїм роботодавцям, що йому дали грошей більше, ніж Ґелленту. І скидалося на те, що він зрозумів, бо несподівано зам’явся:

— Тут така справа… методику зчитування візуальних образів з кори ще не остаточно відпрацьовано. Ми змінюємо систему, вдосконалюємо її, тож, ем-м, вона поки що не готова до застосування в реальному проекті.

Спершу в голові проскочило: якого біса, невже ці телепні сподіваються, що я дозволю тестувати систему на моєму синові? Проте відразу збагнув, що це дурня, американець брехав мені.

— Півгодини тому ви змогли розгледіти в моїх думках блакитний Volkswagen Beetle. П’ятнадцять хвилин тому повідомили, що вокселі вашої системи на два порядки менші ніж вокселі системи Джека Ґеллента. Це, по-вашому, «остаточно не відпрацьовано»?

Обличчя Далтона ледь витяглося. Чи то нервовим, чи то злегка роздратованим жестом він поправив прим’яте після шолома волосся.

— Одна з можливих сфер застосування… — він насупився й опустив погляд, — ми плануємо «проганяти» через таку систему пілотів комерційних авіаліній, чий психічний стан викликає занепокоєння, — я звів брови. Далтон зиркнув на мене: — А чого ви дивуєтесь? Тільки впродовж перших п’яти місяців цього року сталися дві великі авіакатастрофи, причиною яких був психічно неврівноважений пілот. 12 січня сорокашестирічний Мігель Суеро, пілот рейсу XL516 компанії LAN Ecuador, під час заходу на посадку в Міжнародному аеропорту Маямі ввігнав свій Boeing 767 в один із терміналів. Загинуло двісті тридцять сім людей: сто сімдесят дев’ять пасажирів борту, двадцять одна людина в терміналі, ще тридцять сім згоріли в літаку American Airlines, що стояв перед терміналом і якого той 767-й фактично розрубав навпіл. 24 травня Андреас Любіц, другий пілот рейсу 9525 компанії Germanwings, дочекався, поки командир екіпажу вийде до туалету, зачинився в кабіні та скерував лайнер у піке. Літак на повній швидкості врізався в землю десь у французьких Альпах. Загинуло 150 людей. Пізніше виявилося, що Любіц страждав від затяжної депресії. Ми віримо, пане Белінськи, що людина нездатна вчинити самогубство, попередньо не «прокрутивши» його в голові. Відповідно, якщо авіакомпанії надсилатимуть нам неблагонадійних пілотів на перевірку, таких катастроф вдаватиметься уникнути.

Цього разу він не обманював, але я однаково відчував, що це не вся правда. І раптом я несподівано дещо осягнув. Пригадав, що на вході до будівлі не побачив жодної вивіски.

— Ви постійно згадуєте Джека Ґеллента та його дослідження. Але чи знає професор Ґеллент про існування цієї лабораторії?

Енді Далтон укотре посміхнувся — по-хлопчачому задерикувато та самовдоволено, так, наче під час забігу на стометрівці обігнав найкращого шкільного друга.

— Професор Джек Ґеллент дуже здивувався б, якби побачив, як далеко ми просунулися.

— Тобто ніхто з його команди не підозрює, що ви… — я не знайшовся, як завершити фразу. Займаєтеся подібними розробками? Рухаєтеся паралельним шляхом і вирвалися далеко вперед?

Доктор Далтон поклав руку на моє плече.

— Пане Белінськи, ви ставите багато непотрібних запитань. Річ не в тім, що я не маю права на них відповідати, річ у тім, що вам насправді не потрібно цікавитися. Так, ми розвиваємо ідеї Джека Ґеллента, і так, професорові Ґелленту нічого невідомо про це. Але в цьому немає нічого протизаконного чи неетичного. Ти не повинен бути Ейнштейном, щоб шукати розв’язок рівнянь Ейнштейна. Джек Ґеллент започаткував напрочуд привабливий напрям у нейробіології, та в нього немає монополії на дослідження в ньому.

— Ви з ФБР?

Енді Далтон зміряв мене невдоволеним поглядом, мовляв, я про що лишень говорив, але все ж відповів:

— Ми не з ФБР, пане. Я представляю дещо іншу організацію. Але іноді федерали роблять нам послуги, ну… — американець прикусив нижню губу, обдумуючи, що сказати, — наприклад, прикривають нас. Я маю на увазі, юридично. Формально діють разом із нами, коли ми… м-м-м… працюємо в межах цієї країни, а не за її межами, як мало би бути згідно із законом. Розумієте? — він примружився й трохи знущально подивився на мене. Схоже, я розумів. Починав розуміти. — Тож іноді ми вдаємося до послуг їм у відповідь. Як ось зараз, пане Белінськи, з вами та вашим сином, — Енді Далтон підвівся, показуючи, що розмову завершено. — Гадаю, нам уже час іти.

Я підвівся.

— Але я не дав дозволу на спостереження за снами свого сина.

Доктор ковзнув по мені поглядом, так, наче я став йому нецікавим.

— А я й не прошу вашого дозволу. Я лише розказав усе, що мав розказати. А тепер ви самі мусите вирішити, чи ми можемо вам допомогти.