А він тут, сидить за робочим столом, не продавши за день жодної машини (люди не люблять купувати машини, коли йде дощ, а в тій частині світу, де мешкає Піт, мрячить зі світанку), крутячи ланцюжок із брелоком NASA і поглядаючи на годинник. Після полудня час тягнеться повільно, а ближче до п’ятої так і зовсім починає повзти, мов черепаха. О п’ятій настане час першого пива. Але не раніше. У жодному разі. Якщо п’єш зранку, напевне, доводиться підраховувати, скільки ти випив за день, а так поводяться алкоголіки. Але якщо ти в змозі почекати… смикай свій ланцюжок і чекай…

Так само як першого пива, Піт чекає листопада. Подорож до Вашингтона у квітні йому, звичайно, сподобалася, що й казати, і місячні камені були просто приголомшливими (вони досі вражають його, коли він їх згадує), та тільки він був сам. А бути самому йому не сподобалось. У листопаді другий тиждень відпустки він проведе з Генрі, Джонсі та Бобром. І ось тоді він, хай йому чорт, дозволить собі пити вдень. Коли ти в лісі на полюванні і з друзями, пити вдень — це нормально. Це навіть, можна сказати, майже традиція. Це…

Відчиняються двері, і входить ефектна брюнетка. Близько п’яти футів десяти дюймів[4] на зріст (а Пітові подобаються високі), на вигляд років тридцять. Вона дивиться вбік, на моделі у виставковому залі (новенький темно-бордовий «тандерберд» — найкраще, що є в наявності, хоча «експлорер» теж навіть дуже нічого), але не так, як коли б хотіла щось купити. Потім вона помічає Піта і прямує до нього.

Піт підводиться, кинувши ланцюжок із брелоком NASA на розгорнуту книгу записів, і зустрічає її біля дверей свого кабінету. На його обличчі вже сяє найкраща двохсотватна професійна усмішка — не сумнівайся, бейбі, — а рука витягнута для привітання. Рукостискання її спокійне й міцне, але вона явно чимось збентежена, засмучена.

— Мабуть, нічого не вийде, — вимовляє вона.

— О, з продавцем машин так розмову краще не починати, — каже Піт. — Ми любимо складні завдання. Я Піт Мур.

— Привіт, — відповідає вона, але імені свого (а звати її Тріш) не називає. — У мене зустріч у Фрайбурзі через якихось… — вона кидає погляд на годинник, на який цілий день витріщався Піт, — через сорок п’ять хвилин. Клієнт хоче купити будинок, і в мене, схоже, є те, що його влаштує. Тут світять серйозні комісійні, а я… — Її очі наповнюються слізьми, і їй доводиться зробити ковток, щоб позбутися хрипоти в голосі. — А я загубила кляті ключі ! Ключі від клятої машини !

Вона відкриває сумочку і риється в ній.

— Але в мене є права… та інші документи… все, що потрібно… і я подумала, раптом ви б змогли добути для мене нові ключі? І я поїду собі. Це було б моєю найкращою угодою в цьому році, містере…

Вона забула його прізвище, але він не ображається. Прізвище Мур майже так само поширене, як Сміт або Джонс. До того ж вона засмучена. Ще б пак, загубити ключі — будь-хто засмутиться. Він бачив таке сотні разів.

— Мур. Але на Піт я теж відгукуюсь.

— Ви допоможете мені, містере Мур? Може, хтось інший із салону зможе допомогти?

Старий Джонні Деймон на місці, і він би залюбки допоміг, але на зустріч у Фрайбурзі вона аж ніяк не встигне, це сто відсотків.

— Ми можемо зробити вам нові ключі, але на це піде щонайменше доба, навіть дві, — каже він.

Вона стрімко підводить на нього повні сліз оксамитово-коричневі очі і з жахом скрикує:

— Чорт! Чорт!

Тут у Піта виникає дивна думка: вона схожа на дівчину, яку він колись давно знав. Не близько, вони були знайомі не близько, але достатньо, щоб він урятував їй життя. Джозі Рінкенгауер її звали.

— Я так і знала! — каже Тріш, уже не намагаючись приховати хрипкість у голосі. — Господи, я так і знала !

Вона відвертається і голосно плаче.

Піт підходить до неї і співчутливо торкається її плеча.

— Зачекайте, Тріш. Зачекайте хвилину.

Це помилка — звертатися до неї на ім’я, коли вона його не називала, але вона надто засмучена і навряд чи пам’ятає, що офіційного знайомства так і не було, тому не страшно.

— А ви звідки? — питає він. — Тобто ви ж не з Бриджтона?

— Ні, — відповідає вона. — У нас офіс у Вестбруці. «Агентство нерухомості Деннісона». Те, яке з маяком, знаєте?

Піт киває, ніби це йому про щось говорить.

— Я прямо звідти. У Бриджтоні зайшла тільки в аптеку купити аспірин — у мене перед великими презентаціями завжди голова болить… Це стрес. Господи, ніби молотом по голові б’ють…

Піт співчутливо киває. Він добре знайомий із головним болем. Ясна річ, його головні болі найчастіше спричинені споживанням пива, а не стресом, але ж це не заважає їх знати.

— Мені потрібно було десь згаяти час, і я пішла до маленької крамнички біля аптеки випити кави… Ну, знаєте, коли болить голова, кофеїн може допомогти…

Піт знову киває. У їхній компанії найкраще в головах розбирається Генрі, але, як Піт не раз йому казав, якщо хочеш успішно торгувати, потрібно добре знати, як працює людський розум. Нині ж він із задоволенням відзначає, що його нова знайома починає трохи заспокоюватися. Це добре. Йому здається, що він-таки зможе допомогти їй, якщо вона дозволить, зрозуміло. Йому аж свербить це зробити. Свербіння йому подобається. Справа, звичайно, нікчемна, статку не принесе, але сама ідея гарна.

- І ще я сходила через вулицю в «Ренні» й купила хустку… Зараз дощ іде, розумієте… — Вона торкається волосся. — А потім я повернулася до машини… і виявила, що мої ключі, бодай їм, пропали! Я повернулася ще раз, пройшла по всіх місцях… від «Ренні» до крамниці, а звідти до аптеки, — але їх ніде не було! І тепер я не потрапляю на зустріч!

Розпач знову затремтів у її голосі, очі кинулися до годинника, який для нього ледве повз, а для неї мчав із божевільною швидкістю. Ось у чому різниця між людьми, думається Піту. Принаймні одна з різниць.

— Заспокойтесь, — каже він. — Заспокойтесь на кілька секунд і послухайте мене. Ми з вами зараз повернемося до аптеки і пошукаємо там ваші ключі.

- Їх там нема! Я шукала по всіх рядах, я дивилася на полиці, з якої брала аспірин, я запитала дівчину на касі…

— Якщо перевіримо ще раз, гірше не буде.

Він уже лагідно підштовхує її до дверей, легенько торкаючись талії. Йому подобається запах її парфумів, а волосся — ще більше. Якщо воно таке розкішне, коли на вулиці дощ, яке ж воно при сонці?

— Моя зустріч…

— У вас іще сорок хвилин у запасі, — перебиває він. — Зараз не літо, туристи роз’їхалися, тому до Фрайбурґа можна запросто за двадцять хвилин доїхати. Десять хвилин витратимо на пошуки ключів, і, якщо не знайдемо, я сам вас повезу.

Вона з сумнівом вдивляється в нього. А він кидає погляд повз неї в один із сусідніх кабінетів і кричить:

— Діку! Агов, Дікі М.!

Дік Макдональд відривається від стосів із рахунками.

— Скажи цій леді, що, коли доведеться везти її до Фрайбурґа, мені можна довіряти.

— О, йому можна довіряти, мем, — каже Дік. — Він не сексуальний маніяк чи швидкий їздець. Лише спробує продати вам нову машину.

— Я міцний горішок, — злегка всміхається вона. — Але, гадаю, я поїду з вами.

— Діку, постеж за моїм телефоном, добре? — просить Піт.

— О, це буде непросто. У таку погоду клієнтів доведеться палицею відганяти.

Піт і брюнетка — Тріш — виходять, перетинають провулок і футів через сорок опиняються на Мейн-стрит. Аптека — друга будівля ліворуч. Мряка посилилась і вже майже перетворилася на справжній дощ. Жінка накидає на волосся нову хустку й дивиться на Піта, голова якого непокрита.

— Ви змокнете, — каже вона.

— Я з півночі, — відповідає він. — А ми там хлопці міцні.

— Гадаєте, ми їх знайдемо? — запитує вона.

Піт знизує плечима.

— Можливо. Я добре вмію знаходити речі. Завжди вмів.

— Ви знаєте щось, чого не знаю я?

«Не скакати, не грати, — думається йому. — От і все, що я знаю, мем».

— Ні, — відповідає він. — Поки що ні.