— Я переглянув вашу курсову, Девіде. Я ще раз вивчив вашу роботу з феодалізму в середньовічній Франції та погортав ваші характеристики. Зірок з неба ви, звичайно, не хапаєте, але справляєтеся цілком непогано. Однак я знаю, що тут ви лише робите те, що від вас вимагають. Насправді ж ваші інтереси не лежать у моїй галузі знань, чи не так?

Дефаньяк мовчки хитає головою. В оманливому березневому світлі на його щоках поблискують сльози.

У кутку на столі Джонсі лежить пачка паперових носовичків «Клінекс». Він кидає її хлопцю, і той, незважаючи на розгублені почуття, з легкістю ловить пачку на льоту. Гарні рефлекси. Коли тобі дев’ятнадцять, усі твої внутрішні проводи натягнуті міцно й туго, контакти начищені і надійні.

«Нічого, зачекайте кілька років, містере Дефаньяк, — думає Джонсі. — Мені лише тридцять сім, а вже дроти починають відходити».

— Можливо, вам варто дати можливість виправитися, — продовжує він.

Повільно, демонстративно Джонсі жмакає підозріло досконалу, на А з плюсом, семестрову роботу Дефаньяка.

— Напевне, сталося ось що: у день написання роботи ви захворіли і тому взагалі її не писали.

— Я захворів, — палко підхоплює Девід Дефаньяк. — Гадаю, у мене був грип.

— У такому разі, мабуть, я задам вам написати вдома есе замість тесту, який складали ваші однокурсники. Якщо хочете. Вам же потрібно скласти іспит, який ви пропустили. Ви не проти?

— Ні-ні! — вигукує хлопець, відчайдушно витираючи очі оберемком паперових хусточок. Дякувати Богу, хоч не став занурюватись у жалюгідне лайно про те, що Джонсі нічого не доведе, що він не може нічого довести, що хлопець поскаржиться на нього до студентської ради, протестуватиме і таке інше. Ні, він плаче, видовище не з приємних, але, ймовірно, це можна вважати добрим знаком. Дев’ятнадцять іще не вік, але надто багато хто з них втрачає совість іще до того, як з’являється тут. Дефаньяк виявився доволі відкритим, і це означає, що десь там усередині в нього лишилося щось людське, що чекає на мить, аби вийти назовні.

— Ви ж розумієте, коли щось подібне повториться…

— Не повториться, — з великою переконаністю вимовляє хлопець. — Не повториться, професоре Джонс.

Джонсі всього лише доцент, але виправляти він не поспішає. Зрештою, колись він таки буде професором Джонсом. Не стати професором він просто не має права. У них із дружиною повна хата дітлахів, і, якщо в його зарплатні не трапиться хоча б декількох стрибків, їхнє життя перетвориться на непросте випробування. Кілька таких випробувань вони вже пережили.

— Сподіваюся, що не повториться, — говорить він. — Напишіть есе на три тисячі слів про наслідки норманського завоювання, домовились? Цитуйте джерела, але виноски можна не робити. Стиль викладу вільний, та висновки повинні бути переконливими. Здасте роботу наступного понеділка. Все зрозуміло?

— Так. Так, сер.

— Тоді йдіть і беріться до роботи. — Він вказує на брудні кросівки Дефаньяка. — І наступного разу, коли надумаєте купувати пиво, купіть краще нове взуття. Не хочу, щоб ви знову захворіли.

Дефаньяк іде до дверей, але зупиняється. Йому кортить хутчіше вшитися, поки містер Джонс не передумав, але йому всього тільки дев’ятнадцять. І він допитливий.

— Як ви дізналися? Вас навіть там не було того дня. Іспит проводили старшокурсники.

— Дізнався, і цього достатньо, — надавши голосу суворості, відповідає Джонсі. — Іди, синку. Напиши гарну роботу і збережи стипендію. Я сам із Мейну — Деррі — і знаю Піттсфілд. Краще бути родом із того місця, ніж туди повертатися.

— Це точно, — гаряче вимовляє Дефаньяк. — Дякую. Спасибі, що дали мені шанс.

— Будете виходити, зачиніть за собою двері.

Дефаньяк — який витратить пивні гроші не на кросівки, а на букет із побажанням одужання для Джонсі — йде, слухняно причинивши двері. Джонсі розвертається і знову дивиться у вікно. Сонячне світло й далі мінливе, але зачаровує. І через те, що з Дефаньяком усе пройшло краще, ніж він очікував, у нього виникає бажання вийти на це світло, перш ніж наповзе ще більше березневих хмар або навіть, хай йому грець, піде сніг. Поїсти він збирався в кабінеті, але в нього виникає новий план. Це, без сумніву, найгірший план у його житті, але Джонсі, зрозуміло, цього ще не знає. А план такий: узяти портфель, газету (бостонський «Фенікс») і сходити через річку в Кембридж. Там можна буде посидіти на лавочці і з’їсти сендвіч із яєчним салатом на сонечку.

Він підводиться й ховає особову справу Дефаньяка в шухлядку, позначену «Д-Ж». «Як ви дізналися?» — питав хлопець. Гарне запитання. Запитання на відмінно . І відповідь на нього: він дізнався, тому що… іноді він просто знає . Це істина, й іншої відповіді немає. Якби йому до голови приставили пістолет, він би розповів, що побачив це під час першого заняття після іспиту, що це було написано просто в мозку Дефаньяка величезними яскравими літерами, миготливими, як червона неонова реклама: ШПАРГАЛОЧНИК, ШПАРГАЛОЧНИК, ШПАРГАЛОЧНИК.

Але все це нісенітниця — він не вміє читати думки. Ніколи не вмів. Ніколи-ніколи, ніколи-ніколи, ніколи-ніколи не вмів. Іноді в нього бувають осяяння — так він дізнався про проблеми дружини з таблетками, і, напевне, так само він дізнався, що в Генрі було неспокійно на душі, коли той телефонував («ні, дурню, це було чути в його голосі, тільки й того»), — але останнім часом подібне з ним майже не трапляється. Нічого справді дивного не відбувалося з часів тієї історії з Джозі Рінкенгауер. Ну гаразд, може, одного разу й було щось; може, воно тяглося за ними все дитинство і юність, але все це залишилося в минулому. Або майже все.

Майже.

Він обводить у кружечок слова «Їду до Деррі» на настільному календарі, потім бере портфель. І тільки-но він це робить, у голові в нього виникає нова думка, несподівана й безглузда, але надзвичайно потужна: «Стережися Сірого».

Він зупиняється, взявшись за ручку дверей. Це був його власний голос, безсумнівно.

— Що? — питає він у порожнього кабінету.

Нічого.

Джонсі виходить, замикає двері й перевіряє замок. У кутку дошки оголошень на дверях висить чиста біла картка. Джонсі відколює її, перевертає. На зворотному боці надруковано: «ПОВЕРНУСЬ О ПЕРШІЙ — ДО ТОГО ЧАСУ Я В ІСТОРІЇ».

Він приколює записку назад на дошку, щоб було видно напис, абсолютно спокійно; але мине майже два місяці, перш ніж Джонсі знову ввійде до свого кабінету й побачить настільний календар, досі розкритий на дні Святого Патрика.

«Бережи себе», — казав Генрі, але Джонсі не думає про безпеку. Він думає про березневе світло. Він думає про те, як їстиме сендвіч. Він думає про те, що можна буде подивитися на дівчат з боку Кембриджа — спіднички короткі, а березневий вітер такий грайливий. Він думає про різні речі, але тільки не про те, що потрібно стерегтися Сірого або берегти себе.

Це помилка. І ось так назавжди змінюються життя.

Джонсі мало не пристрелив мужика, коли той вийшов із заростей. Як саме «мало не»? Один фунт тиску на спусковий гачок «ґаранда»[14]. Можливо, лише півфунта. Згодом, розбурханий ясністю, яка іноді вшановує своєю присутністю охоплений жахом розум, він пошкодував, що не вистрілив до того, як побачив помаранчеву шапку і помаранчевий сигнальний жилет. Вбивство Річарда Маккарті нікому б не зашкодило, але могло допомогти. Вбивство Маккарті могло врятувати їх усіх.