Ця думка минула — усі химерні думки, які приходили йому в голову в лікарні, рано чи пізно минали, — але осад від неї лишився. З’явилась обережність. Він не пам’ятав, як Генрі телефонував йому і просив бути надзвичайно обережним деякий час (а сам Генрі про це не нагадував), але відтоді Джонсі став берегтися. Він був обережний. Адже смерть могла причаїтися десь поруч, і хто знає, коли вона назве твоє ім’я.

Але минуле залишилося в минулому. Він вижив після близького знайомства зі смертю, і сьогодні вранці тут ніхто не повинен був померти, крім оленя (самця, сподівався він), який пішов не в той бік.

Шелест гілок і хрускіт хмизу наближалися з південного заходу, і це означало, що йому не доведеться стріляти з-за стовбура клена — добре, — до того ж він виявився з навітряного боку. Мало того, майже все листя клена опало, і крізь переплетення гілок йому відкривався чудовий, якщо не сказати ідеальний, вид у потрібному напрямку. Джонсі підняв «ґаранд», умостив торець приклада в заглибину плеча і приготувався вполювати собі тему для майбутніх розмов.

Що врятувало Маккарті — принаймні тимчасово, — то це розчарування Джонсі в полюванні. А ось мало не згубило явище, яке Джордж Кілрой, друг його батька, називав очною гарячкою. Очна гарячка, заявляв Кілрой, є формою мисливської гарячки і, можливо, другою за частотою причиною нещасних випадків на полюванні. «Перша — це пияцтво, — додавав Джордж Кілрой, який, подібно до батька Джонсі, в цьому питанні тямив. — Перша — це завжди пияцтво».

Кілрой казав, що жертви очної гарячки бувають вражені, коли, отямившись, дізнаються, що підстрелили стовп огорожі, проїжджу машину, стіну клуні або власного супутника (у багатьох випадках супутником виявляється дружина, брат або дитина). «Але я ж бачив звіра», — заперечують вони, і майже всі вони, якщо вірити Кілрою, могли б успішно пройти перевірку на детекторі брехні. Вони бачили оленя, ведмедя, вовка чи просто дикого гусака, який лопотить крилами у високій осінній траві. Вони дійсно бачили його.

А насправді, за словами Кілроя, відбувається ось що. Мисливця охоплює пристрасне бажання пострілу, бажання зробити це так чи інакше. Бажання стає таким сильним, що мозок, аби зняти напруження, дає команду очам побачити те, чого немає. Це і є очна гарячка. І хоча Джонсі не відчував якогось особливого збудження — пальці його рухалися зовсім спокійно, коли він загвинчував червону кришку на термосі, — пізніше він зізнався собі, що так, він міг стати жертвою розладу свідомості.

На одну мить він абсолютно чітко побачив оленя в кінці тунелю, утвореного переплетінням гілок, так само чітко, як бачив попередніх шістнадцятьох оленів (шість самців, десять самок), яких убив за роки в «Дірі в стіні». Він побачив коричневу голову, одне око, темне, як оксамит футляра для ювелірних прикрас, навіть шматочок рогів.

«Стріляй!» — закричала частина його. Це був Джонсі по той бік нещасного випадку, цілісний. Цей Джонсі почав дедалі частіше подавати голос в останній місяць, у час наближення до містичного стану, що його люди, яких ніколи не збивало машиною, радісно йменують повним одужанням; але ще ніколи він не говорив так гучно, як зараз. Це була команда, майже вигук.

І його палець дійсно напружився на спусковому гачку. Але так і не зробив того останнього тиску у фунт (хоча, можливо, вистачило б і півфунта, якихось незначних восьми унцій[16]), хоч і напружився . Зупинив його голос, що був отим другим Джонсі, який тяжко відходив від наркозу в Массачусетській лікарні, дезорієнтований, і не розумів нічого, окрім того, що хтось хотів щось зупинити, хтось чогось не міг витримати — принаймні без уколу — і хтось хотів до Марсі.

«Ні, ще зарано… чекай, дивися», — виголосив новий, обережний Джонсі, і до цього голосу він прислухався. Джонсі завмер, перенісши майже всю свою вагу на виставлену вперед здорову ногу, з піднятою рушницею в руках, націленою в просвіт між гіллям під кутом у тридцять п’ять градусів.

Перші лапаті сніжини посипалися з білястого неба, і тієї ж секунди Джонсі побачив отруйно-жовту вертикальну смугу під оленячою головою, наче сніг якимось чином начаклував її. На мить здатність до сприйняття просто перестала працювати, і те, що він бачив над дулом рушниці, перетворилося на безладну мішанину, як вихори фарб на палітрі художника. Не було ні оленя, ні людини, не було навіть дерев, лише неохайна плутанина чорних, коричневих і помаранчевих відблисків, що збивали з пантелику.

Потім стало більше помаранчевого, який набув осмислених обрисів: це була шапка з вухами, які можна опускати. Гості штату купують такі в магазинах «Л. Л. Бін» за сорок п’ять доларів, і в кожній усередині є ярличок із написом: «З ГОРДІСТЮ ВИРОБЛЕНО В США СПІЛКОЮ РОБІТНИКІВ». Такі самі можна купити в «Ґосселіні» за сім доларів. У ґосселінівських на ярличку написано: «ВИРОБЛЕНО В БАНҐЛАДЕШІ».

Шапка надала всьому страшного — о Господи! — порядку: коричнева пляма, яку він помилково сприйняв за голову оленя, була передньою частиною вовняної куртки, чорний ювелірний оксамит оленячого ока — ґудзиком, а роги — всього лише гілками дерева, на якому стояв сам Джонсі. Носити коричневу куртку в лісі було нерозумно (Джонсі не міг себе змусити вжити слово «божевіллям»), але розум відмовлявся збагнути, як можна було припуститися помилки, що мало не призвела до жахливих наслідків. Адже на людині була помаранчева шапка. І ще помаранчевий сигнальний жилет на додачу — поверх нерозумної коричневої куртки. Ця людина опинилася…

…опинилася за фунт тиску пальця від смерті. Можливо, й ближче.

Усвідомлення цього прийшло інтуїтивно, приголомшивши і начебто відокремивши Джонсі від власного тіла. Якусь страшну, сліпучу мить, яка запам’яталася йому назавжди, він не був ні Джонсі Номер Один, упевненим у собі до нещасного випадку, ні Джонсі Номер Два, тим обережнішим, який залишився живим і тепер проводив більшість свого часу в осоружному стані фізичного дискомфорту і розумових борсань. На цю мить він перетворився на якогось нового Джонсі, невидиму сутність, що дивилася на стрільця, який стояв на настилі посеред крони дерева. У стрільця коротке волосся, що вже взялося сивиною, складки навколо рота, плями щетини на щоках і змарніле обличчя. Він готується до пострілу. Сніжинки танцюють навколо його голови й опускаються на незаправлену коричневу фланелеву сорочку, і вистрілити він повинен у людину в помаранчевих шапці й жилеті, десь таких самих, які він сам надягнув би, якби вирішив піти в ліс із Бобром, а не лізти на дерево.

Отямився він із глухим стуком — так падаєш у сидіння, коли на великій швидкості переїздиш на машині через глибоку вибоїну на дорозі. Сповнившись жаху, він усвідомив, що все ще цілиться «ґарандом» у людину внизу, ніби якийсь упертий алігатор у глибинах його розуму намертво вчепився в думку, що людина в коричневій куртці — то здобич. Мало того, палець на спусковому гачку відмовляється розслабитись. Дві-три моторошні секунди він навіть думав, що палець продовжує тиснути, невблаганно скорочуючи останні кілька унцій між ним і найбільшою помилкою в його житті. Згодом він мусив визнати, що то була, найпевніше, ілюзія, щось подібне до відчуття, ніби ти котишся назад у нерухомій автівці, — такого, яке виникає, коли помічаєш краєм ока іншу машину, яка повільно проїжджає повз тебе.

Ні, насправді він просто завмер, але й це було погано, це було жахливо. «Джонсі, ти забагато думаєш», — полюбляв говорити Піт, коли помічав, що Джонсі дивиться в нікуди відсутнім поглядом і вже не стежить за розмовою. Насправді він, імовірно, мав на увазі: «Джонсі, в тебе занадто розвинена уява», і це дуже схоже на правду. Адже дійсно, він забагато уявляє собі, поки стоїть тут, серед гілля, в оточенні перших лапатих сніжин. Поки волосся пасмами липне до чола, а палець на спусковому гачку «ґаранда» не стискається, як він на секунду злякався, але й не розтискається; людина вже перебуває майже під ним; приціл «ґаранда» спрямований на помаранчеву шапку, і життя цієї людини балансує на невидимій нитці, що з’єднує дуло рушниці і цю шапку; чолов’яга, можливо, думає про те, як продати машину, або як зраджував дружині, або де купити поні для старшої дочки (пізніше у Джонсі з’являться підстави вважати, що ні про що подібне Маккарті не думав, але тоді, на помості, із замерзлим пальцем на спусковому гачку, він цього, звісно, знати не міг), і не знає того самого, чого не знав і Джонсі, коли стояв на бордюрі в Кембриджі з портфелем в одній руці й бостонським «Феніксом» під пахвою другої, а саме: смерть уже поруч. Або навіть так: Смерть, метушлива фігура, що ніби вийшла з одного з ранніх фільмів Інґмара Берґмана, приховує в чорних складках грубого плаща своє знаряддя. Можливо, ножиці. Або скальпель.