Маккарті, схоже, мусив замислитися. Це, разом із невпевненою ходою, зміцнило підозру Джонсі в тому, що в цієї людини шок. «Невже одна ніч у лісі може довести до такого стану? — подумки здивувався він. — Цікаво, а що було б зі мною?»
— Четверо, — сказав Маккарті після хвилини роздумів. — Як і вас, хлопці. Ми полювали парами. Я був із другом, Стівом Отісом. Він адвокат, як і я, зі Скоухіґана. Ми всі зі Скоухіґана, і цей тиждень для нас… багато значить.
Джонсі всміхнувся і кивнув.
— Так, у нас те саме.
- І от я якимось чином заблукав. — Він похитав головою. — Ніяк не збагну, як це вийшло. Я весь час чув Стіва праворуч, іноді помічав його жилет між дерев, а потім я… Не знаю. Напевно, про щось задумався — у лісі чудово думається, — тоді дивлюсь: я вже сам. Здається, я намагався повернутися своїми слідами, але стемніло… — Він знову похитав головою. — У мене в голові все так переплуталось, але так, нас було четверо, здається, це єдине, що я можу сказати точно. Я зі Стівом і Нет Роупер із сестрою Беккі.
— Вони, напевне, зараз місця собі не знаходять, хвилюються.
На обличчі Маккарті спочатку з’явився подив, потім розуміння. Для нього це явно була нова думка.
— Так, напевне. Авжеж, вони хвилюються. О Господи, о-хо-хо.
Джонсі ледь стримав посмішку. У такому стані Маккарті трохи нагадував одного персонажа з фільму «Фарґо».
— Отже, нам краще відвезти вас до них. Якщо це…
— Не хочу бути тягарем…
— Ми вас відвеземо. Якщо вийде. Погода так швидко змінилася.
— Еге ж, — із гіркотою протяг Маккарті. — Ці синоптики могли б бути й точнішими зі своїми бісовими супутниками, допплерівськими радарами і що в них там іще є. Ось тобі і «ясно, помірно холодно», чи не так?
Джонсі з деяким подивом подивився на людину під ковдрою, точніше, на розчервонілу голову з ріденьким каштановим волоссям. Прогнози, які вони чули — він, Піт, Генрі та Бобер, — в останні два дні обіцяли сніг. Деякі з прогнозистів перестраховувалися, заявляючи, що сніг може змінитися дощем, але диктор на радіостанції «Castle Rock» (єдиній, яка тут ловилась, і то не завжди й з перешкодами) говорив про наближення зниженого тиску і замети по шість-вісім дюймів[21], на зміну яким міг прийти північно-східний вітер, якщо збережеться низька температура, а циклон не піде в бік моря. Джонсі не знав, де почув прогноз Маккарті, але точно не по радіо. Просто чувак трохи не при собі, що зовсім не дивно.
— А давайте я поставлю суп, га? Що скажете, містере Маккарті?
Маккарті вдячно всміхнувся.
— Ой, це було б чудово. Учора ввечері в мене жахливо розболівся шлунок, а сьогодні вранці з ним узагалі щось жахливе коїлось. Але зараз мені краще.
— Це стрес, — заспокоїв Джонсі. — Я б уже виблював усі кишки. І, мабуть, у штани б наклав.
— Мене не нудило, — сказав Маккарті. — Я майже впевнений, що не нудило. Але… — знову похитав головою. Цей рух був схожим на нервовий тик. — Не знаю. Усе так переплуталося, немов у страшному сні.
— Страшний сон закінчився, — сказав Джонсі. Він відчув себе трохи ніяково від того, що говорить такі речі — достоту як добра тітонька, — але чоловіка явно було потрібно заспокоїти.
— Так, — промовив Маккарті. — Дякую. І я б не відмовився від супу.
— У мене є томатний, курячий і, здається, банка яловичого. Який бажаєте?
— Курячий, — відповів Маккарті. — Мати завжди казала мені, що немає нічого кращого за курячий суп, коли погано почуваєшся.
Сказавши це, він усміхнувся, і Джонсі мало не роззявив рота від подиву. Зуби в Маккарті були білі й рівні, навіть занадто рівні для справжніх зубів, з огляду на його вік — років сорок п’ять, — але щонайменше чотирьох зубів бракувало: верхніх іклів (батько Джонсі називав їх «вампірські зуби») і центральних зубів унизу — як називалися ці, Джонсі не знав. Зате знав точно: Маккарті не підозрював, що в нього бракує зубів. Жодна людина, знаючи про такі вади у себе в роті, не стала б виставляти їх напоказ, навіть за таких обставин. Принаймні так вважав Джонсі. Із живота піднявся неприємний холодок, мов телефонний дзвінок нізвідки. Джонсі повернувся до кухні, щоб Маккарті не побачив, як скривилося його обличчя, і щоб не замислився. Або навіть не запитав.
— Один курячий суп. Замовлення прийнято, зараз буде. Як щодо підсмаженого сиру?
— Якщо ваша ласка. І звіть мене Річард, добре? Або Рік, так навіть краще. Коли хтось рятує мені життя, я намагаюсь якомога швидше переходити з ним на «ти».
— Добре, Ріку, хай буде на «ти».
«Краще встав собі зуби, перед тим як наступного разу йти до суду, Ріку».
Недобре відчуття зробилося надзвичайно сильним. У свідомості щось клацнуло, десь як тієї секунди, коли він майже вгадав прізвище Маккарті. Не те щоб він пошкодував, що не застрелив цю людину, коли була можливість, — ні, але він уже починав шкодувати, що чорти не відвели Маккарті якнайдалі від його дерева і його життя.
Він уже поставив на плиту суп і робив бутерброди з сиром, коли налетів перший порив вітру — гучне завивання змусило хатину рипнути, і люто закрутилися хмари снігу. На мить стерлися навіть чорні силуети дерев на Ущелині, і за великим вікном не залишилося нічого, крім білості, немов хтось підняв гігантський кіноекран. Тут Джонсі вперше відчув неспокій, і не тільки щодо Піта й Генрі, які зараз мали повертатися з крамниці Ґосселіна в «скауті» Генрі, а й щодо Бобра. Можна було б сказати: якщо хтось і орієнтується в цьому лісі, то це Бобер, — але коли тебе зусібіч оточує біла запона, тут ніхто не зорієнтується. «Усі ставки скасовуються» — ще одна приказка його недолугого татуся, може, не така вдала, як «не можна змусити себе бути щасливчиком», але теж непогана. Гудіння генератора могло б допомогти Боброві знайти дорогу, але, як слушно вказав Маккарті, звуки можуть, навпаки, заплутати, особливо коли здіймається вітер, а зараз, схоже, до того і йшлося.
Мати навчила його готувати з десяток простих страв, у тому числі створювати бутерброди зі смаженим сиром. «Спочатку поклади трохи гіркавок, — повчала вона, гіркавками Джанет Джонсі називала гірчицю, — а тоді маж маслом хліб, не пательню, чорт забирай, інакше в тебе вийде просто підсмажений хліб із сиром зверху». Він так і не зрозумів, як може впливати на остаточний результат те, що ти будеш мазати маслом пательню чи хліб, але завжди дотримувався материнської поради, хоча намазувати масло на один бік хліба, поки другий підсмажується, було страх важким заняттям. Так само він завжди знімав гумові чоботи, коли заходив до будинку, тому що мати багато разів повторювала: «Вони тягнуть ноги». Він уявлення не мав, що це означає, але навіть зараз, наближаючись до сорокарічного віку, незмінно знімав гумові чоботи, ледь переступивши поріг, щоб вони не тягли ноги.
— Мабуть, зроблю і собі один, — промовив Джонсі й поклав на пательню шматок хліба маслом донизу.
Закипів суп, і по кухні поширився приємний запах домашнього затишку.
— Гарна думка. Сподіваюся, з вашими друзями все добре.
— Так, — сказав Джонсі, починаючи помішувати суп. — А ви де полюєте?
— Раніше їздили в Марс-хілл, там місце належало Нету й дядькові Беккі, але два роки тому, влітку, якийсь ідіот, щоб йому добре жилося, влаштував там пожежу. П’яний кинув необережно недопалок, принаймні начальник пожежної охорони так сказав.
Джонсі кивнув.
— Звичайна історія.
— Страховка покрила вартість того місця, але нам ніде було полювати. Мені здавалося, на цьому все й скінчиться, але Стів знайшов місце в Кінео. Я гадав, це якесь окреме селище, ще одна частина Джефферсон-тракту, але його нечисленні мешканці вважають, що живуть у Кінео. Знаєте його?
— Знаю, — вимовив Джонсі крізь губи, що дивним чином оніміли. У його свідомості пролунав черговий телефонний дзвінок нізвідки. «Діра в стіні» перебувала за двадцять миль на схід від «Ґосселіна». Кінео — миль за тридцять на захід від магазину. Всього виходило п’ятдесят миль[22]. Він повинен був повірити, що людина, яка сиділа перед ним на дивані, закутавшись у ковдру аж до носа, пройшла п’ятдесят миль після того, як заблукала вчора вдень? Маячня. Неможливо.