— Смачно пахне, — сказав Маккарті.
Пахло справді смачно, тільки в Джонсі зник апетит.
Він саме ніс до дивана їжу, коли за дверима на кам’яному порозі пролунав тупіт ніг. Наступної секунди двері відчинились і ввійшов Бобер. Сніжинки хмарками кружляли навколо його ніг.
— Святі банани! — вигукнув він. Піт колись склав список «бобризмів», і «святі банани» посіли в ньому одне з перших місць, поряд із такими перлами, як «хоч стій, хоч трахай» і «поцілуй мене в корму». Ці вигуки були повні одночасно дзен-буддистської мудрості і непристойності. — Я вже гадав, застрягну там на всю ніч, але потім побачив світло. — Бобер витяг перед собою руки з розчепіреними пальцями. — Я побачив світло, Господи, хвала Іс…
Тут його окуляри почали прояснюватись, і він побачив сторонню людину на дивані. Він опустив руки, повільно, потім усміхнувся. Це була одна з причин, чому Джонсі любив його з початкової школи. Бобер міг бути набридливим, і його ніяк не можна було назвати найяскравішою лампочкою в люстрі, але його першою реакцією на незаплановане й несподіване були не насуплені брови, а усмішка.
— Привіт, — сказав він. — Я Джо Кларендон. А ви хто?
— Рік Маккарті, — відповів чоловік і підвівся з дивана. Ковдра зісковзнула, і Джонсі побачив, що светр розпирає значного розміру черево. «Що ж, — подумав він. — Нічого дивного. Це хвороба чоловіків середнього віку, і за двадцять найближчих років вона викосить мільйони».
Маккарті простяг руку, ступив уперед і мало не спіткнувся об ковдру. Якби Джонсі не спіймав його за плечі, Маккарті, ймовірно, полетів би вперед і, швидше за все, завалив би кавовий столик, на якому стояла їжа. І знову Джонсі здивувала дивна недолугість. Це трохи нагадало його самого минулої весни, коли він заново вчився ходити. Він придивився до плями в чоловіка на обличчі і, можна сказати, пошкодував. Це було не обмороження, радше якийсь шкірний наріст або винна пляма зі щетиною, що росте з неї.
— Тихо, тихо! Тільки нічого не ламати! — вигукнув Бобер, стрибаючи вперед. Він схопив Маккарті за руку й енергійно затрусив її, аж Джонсі подумав, що Маккарті зараз усе-таки полетить ластівкою на кавовий столик. У нього навіть відлягло від серця, коли Бобер — усі його п’ять футів шість дюймів[23] разом зі снігом, який іще танув на довгому ґіпівському волоссі, — відступив. Усмішка Бобра зробилася ще ширшою. Волосся до плечей і окуляри з товстими лінзами робили його схожим або на геніального математика, або на серійного вбивцю. Насправді він був звичайним теслею.
— Рік тут добряче погуляв, — повідомив Джонсі. — Заблукав учора і провів ніч у лісі.
Усмішка Бобра не зникла, але зробилася стурбованою. Джонсі здогадувався, що за цим буде, і волів би, щоб Бобер цього не казав, — у нього склалося враження, що Маккарті був людиною доволі побожною і йому б не сподобались улюблені Боброві непристойності. Але, звичайно ж, просити Бобра стежити за мовою — це все одно що просити вітер не дути.
— Сучка-в-циркулярці! — вигукнув він. — Та це триндець! Сідайте! Їжте! Ти теж, Джонсі.
— Та ну, — відмахнувся той. — Краще сам поїж. Це ж ти в нас тільки-но з морозу.
— Точно?
— Точно. А я підсмажу собі яєць. Заразом Рік розповість тобі свою історію. — «Може, хоч ти зрозумієш, що там насправді сталося», — подумки додав він.
— Ну гаразд. — Бобер зняв куртку (червону) і жилет (помаранчевий, зрозуміло) і вже хотів був кинути їх на оберемок дров, але передумав. — Стривай, у мене є дещо для тебе. — Він запхнув руку в кишеню куртки, покопався там і дістав книжку в м’якій обкладинці, доволі пом’яту, але цілком придатну для читання. Крізь обкладинку крокували чорти з вилами в руках. «Маленькі пороки» Роберта Паркера. Цю книжку Джонсі читав на помості.
Бобер з усмішкою простягнув її Джонсі.
— Спальний мішок я брати не став, але вирішив, що ти сьогодні хрін заснеш, якщо не дізнаєшся, хто це зробив.
— Не треба було туди підніматися, — сказав Джонсі, але він був зворушений, так торкнутися його серця міг лише Бобер. Бобер, повертаючись крізь заметіль, не зрозумів, чи сидить Джонсі на дереві. Звичайно, він міг би гукнути, тільки для Бобра цього було замало. Він вірив лише тому, що бачив на власні очі.
— А, дурниця, — зронив Бобер і сів поруч із Маккарті, який дивився на нього так, як людина може дивитися на маленьку і доволі незвичайну тваринку.
— Гаразд, дякую, — сказав Джонсі. — Пригощайся бутербродом, а я йду робити яєчню. — Він рушив був на кухню, але зупинився. — А Піт і Генрі? Як гадаєш, вони нормально доберуться?
Бобер відкрив рота, але, перш ніж він устиг відповісти, вітер знову накинувся на хатину, заскрипівши стінами, і зловісно загув у кроквах.
— Подумаєш, сніжком припорошило, — сказав Бобер, коли порив вітру вщух. — Повернуться, нікуди не дінуться. Але якщо налетить справжній північний вітер, вийти звідси буде вже не так легко. — І він почав поглинати бутерброд зі смаженим сиром, а Джонсі пішов на кухню підсмажити яєць і розігріти ще одну банку супу. Тепер, коли поруч був Бобер, Маккарті вже не викликав у нього такої тривоги. Правду кажучи, йому завжди ставало спокійніше на душі, коли Бобер був поруч. Дурня, звичайно, але це правда.
Коли яйця підсмажились, а суп нагрівся, Маккарті вже балакав із Бобром так, ніби вони знайомі років з десять. Якщо Маккарті й бувало прикро чути з вуст Бобра потік непристойностей, хай навіть і смішних, то все це переважувала невимушена чарівність славного друзяки. «Це неможливо пояснити, — якось сказав Генрі. — Просто він як трибл[24]. Його неможливо не любити. Саме тому в його ліжку ніколи не буває порожньо. Жінки, напевне, клюють не на його зовнішність».
Джонсі з яєчнею та супом повернувся до вітальні, намагаючись не кульгати, — просто вражає, до чого сильно стегно реагує на погану погоду (він завжди вважав, що це казки, але виявилося, що помилявся), — і сів в одне з крісел біля торця дивана. Маккарті, здавалося, більше говорив, ніж їв. Супу він майже не торкнувся і з’їв тільки половину бутерброда.
— Як справи, хлопці? — запитав Джонсі. Він поперчив яєчню й одразу ж накинувся на неї — апетит повернувся з новою силою.
— У нас тут зустріч старих розпусників, — повідомив Бобер, але, хоч голос його звучав, як завжди, бадьоро, Джонсі вчулися в ньому нотки занепокоєння, навіть тривоги. — Рік розповідав про свої пригоди. Не гірше за будь-яку історію в тих чоловічих журналах, що можна було почитати в перукарні в часи мого дитинства.
Він знову, всміхаючись, повернувся до Маккарті — старий добрий Бобер, завжди усмішка на обличчі, — і провів рукою по копиці чорного волосся.
— Коли я був пацаном, — продовжив Бобер, — на нашому боці Деррі перукарню тримав старий Кастонґвей, і він до того мене лякав своїми ножицями, що я досі їх боюся.
Маккарті зобразив слабку напівусмішку, але не відповів. Він узяв недоїдений бутерброд, подивився на нього і поклав назад. Червона мітка в нього на щоці палала, як свіжовипалене тавро. Бобер тим часом продовжував базікати, ніби боявся, що Маккарті вставить слово. За вікном уже мело по-справжньому і вирував вітер. Джонсі подумав про Генрі й Піта. Де вони зараз? Напевне, вже пробираються на старенькому «скауті» Генрі по Просіці.
— Цієї ночі Ріка не тільки хтось мало не загриз — він гадає, це був ведмідь, — він іще й рушницю загубив. Новенький «ремінгтон», бля, 30-30А. Ти його більше не побачиш, жодного шансу на сто тисяч.
— Знаю, — сказав Маккарті. Щоки його знову почали бліднути, до шкіри почав повертатися свинцевий відтінок. — Я навіть не пам’ятаю, коли його зняв, або…
Несподівано пролунав гучний уривчастий звук, схожий на тріск, від якого в Джонсі волосся піднялося сторч. Спочатку він подумав, що щось потрапило в димохід каміна, але потім зрозумів, що це Маккарті. У своєму житті Джонсі чув гучне пердіння, чув і довге, але таке… Здавалося, воно тривало цілу вічність, хоча насправді навряд чи лунало довше ніж декілька секунд. Потім у ніс ударив запах.