— Увесь цей час, — сказав я, — чому ви залишалися птахом? Просто для того, щоб за нами стежити?

— Тривалі спостереження за вашою дитячою гризнею були, беззаперечно, захопливими, але я плекав надію, що ви допоможете мені завершити одну незакінчену справу. Коли ви вбили на полі моїх людей, мене це вразило. Ви показали себе доволі винахідливими. Звичайно, по тому мої люди могли коли завгодно здобути над вами перемогу й захопити в полон, але я вирішив, що краще буде дати вам знемагати у невіданні, а ще побачити, чи ваша винахідливість не приведе нас до єдиної імбрини, котрій досі незмінно вдавалося водити нас за носа. — Сказавши це, він повернувся до пані Королик і розплився в усмішці. — Привіт, Баленсіаґо. Як приємно знову тебе бачити.

Пані Королик застогнала й обмахнулася рукою, як віялом.

— Ідіоти, кретини, дебіли! — заверещав на нас клоун. — Ви привели їх просто до нас!

— А приємним доповненням для нас було навідатися у твій звіринець, — сказав Коул. — Мої люди з’явилися там невдовзі після того, як ми пішли. Напхані голови тієї емурафи й собаки-боксера стануть розкішною прикрасою для мого каміна.

— Ти чудовисько! — вереснула пані Королик і безсило сповзла по столу, бо відмовили ноги.

— О пташе мій! — із круглими очима вигукнула Бронвін. — Фіона і Клер!

Усе почало нарешті складатися в жахливу картинку. Коул знав, що в образі пані Сапсан його з дорогою душею приймуть у звіринці пані Королик. А коли виявилося, що викрасти її не вдасться, бо її нема вдома, він змусив нас вирушати по неї в Лондон. І так у багатьох випадках — нами маніпулювали від самого початку, з тієї самої миті, як ми вирішили покинути острів, а я приєднався до дітей. Навіть та казка, яку він вибрав, щоб Бронвін прочитала тієї першої ночі в лісі (про кам’яного велетня) була маніпуляцією. Він хотів, щоб ми знайшли контур пані Королик і думали, що це ми розгадали його таємницю.

Ті з нас, кого не хитало від страху, пінилися гнівом. Дехто виступав за те, щоб убити Коула, і гарячково шукав гострі предмети, а ті, хто зберіг тверезість мислення, намагався їх стримати. Увесь цей час Коул стояв спокійно і чекав, коли вляжеться фурор.

— Можна тепер я скажу? — спитав він. — Я б на вашому місці не надто захоплювався ідеєю мене вбити. Ви, звісно, можете це зробити, вас ніхто не зупинить. Але для вас же буде краще, якщо я залишатимуся цілим і неушкодженим, коли прибудуть мої люди. — Він вдав, ніби зиркає на наручний годинник. — Авжеж. Вони вже мають бути тут. Так, саме зараз оточують будівлю, перекривають усі можливі виходи, із дахом включно. А ще додам, що їх п’ятдесят шестеро і всі вони озброєні до зубів. І далі зубів. Ви коли-небудь бачили, що скорострільна міні-гармата робить із тілом дитячих розмірів? — Він подивився впритул на Оливку і сказав: — Дорогенька, вона перетворить тебе на котячий корм.

— Ви блефуєте! — вигукнув Єнох. — Там нікого нема!

— Є, запевняю тебе. Вони йшли за мною назирці, відколи ми покинули ваш занедбаний острівець, і я подав їм сигнал, щойно Баленсіаґа відкрилася нам. Це було понад дванадцять годин тому — предостатньо часу, щоб зібрати бойовий загін.

— Дозвольте, я перевірю, — сказала пані Королик і пішла в залу для зібрань, де вікна позаростали кригою переважно ззовні і в кількох із них були проталини у вигляді телескопічних тунельників з прикріпленими дзеркалами, щоб можна було подивитися на вулицю внизу.

Поки ми чекали на її повернення, клоун і заклиначка змій жваво обговорювали найліпший спосіб піддати Коула тортурам.

— А я кажу, спочатку вирвімо йому нігті, — запропонував клоун. — А потім розпеченою кочергою в очі.

— Там, звідки я родом, — озвалася заклиначка, — за зраду карають так: обмазують медом, прив’язують до відкритого човна і випускають у стоячий ставок. І мухи зжирають тебе живцем.

Коул тимчасом нахиляв голову то в один бік, то в інший, і знуджено потягувався.

— Перепрошую, — сказав він. — Від тривалого перебування в тілі птахи м’язи судомить.

— Думаєш, ми жартуємо? — погрозливо спитав клоун.

— Я думаю, ви аматори, — відказав Коул. — От якби ви могли знайти кілька молодих бамбукових пагонів, я показав би вам дещо насправді лихе. Та хоч як це було б приємно, я дуже вам раджу розтопити цей лід, бо це вбереже нас від величезних клопотів. Кажу це заради вашого ж добра, від щирої турботи про ваш добробут.

— Ага, аякже, — сказала Емма. — А де була ваша турбота, коли ви крали душі в тих дивних?

— А, так. Троє наших полонених. Ця жертва була необхідна — усе заради прогресу, мої любі. Розумієте, ми намагаємося розвинути вид дивних людей.

— Сміх, та й годі, — скривилася Емма. — Ви лише купка спраглих до влади садистів!

— Я знаю, що ви всі несамостійні й неосвічені, — сказав Коул. — Але невже ваші імбрини не викладали вам історії нашого народу? Ми, дивні, колись були богами, що ходили по землі! Велетні… королі… повноправні володарі світу! Та минали сотні, тисячі років, і ми зазнали жахливого занепаду. Ми настільки змішалися з нормальними, що наша дивна кров втратила чистоту й майже зникла. І подивіться на нас тепер — як ми деградували! Переховуємося в цих часових болотах, боїмося тих людей, якими мали б правити, утримувані в стані вічного дитинства конфедерацією пліткарок — цих жінок! Невже ви не бачите, до чого вони нас довели? Вам не соромно? Ви хоч уявляєте, яку владу могли б мати, владу, яка за правом належить нам? Невже не відчуваєте крові велетів у своїх венах? — Він потроху втрачав самовладання, обличчя багряніло. — Ми не намагаємося знищити царство дивних. Ми намагаємося його врятувати!

— Та невже? — Клоун підійшов до Коула і плюнув йому в обличчя. — Що ж, методи у вас, як у збоченців.

Тильним боком долоні Коул витер слину.

— Я розумію, що намагатися вас напоумити марно. Імбрини сотні років годували вас брехнею та пропагандою. Думаю, краще буде забрати ваші душі й почати з чистого аркуша.

Повернулася пані Королик.

— Він не збрехав, — повідомила вона. — Там, надворі, щось із п’ятдесят солдатів. Усі озброєні.

— Ой, ой, ой, — простогнала Бронвін. — Що ж нам робити?

— Здаватися, — порадив Коул. — По-тихому.

— Байдуже, скільки їх там, — сказала Альтея. — Крізь мій лід їм не пробитися.

Лід! Я зовсім про нього забув. Ми були всередині крижаної фортеці!

— Точно! — радісно всміхнувся Коул. — Вона правильно каже, вони не зможуть зайти. Тому є один швидкий і безболісний спосіб — ви негайно добровільно розтоплюєте цей лід. Є й другий — тривалий, упертий, повільний, нудний, сумний спосіб, що зветься облогою. Мої люди місяцями стоятимуть на варті надворі, а ми з вами сидітимемо тут і тихенько вмиратимемо з голоду. Може, ви здастеся, коли голод і відчай будуть нестерпними. А може, почнете пожирати одне одного, як канібали. В обох випадках, якщо моїм людям доведеться аж так довго чекати, вони вас усіх до одного замучать до смерті, коли зайдуть, а зайдуть вони неодмінно. Тож якщо ми мусимо йти повільним, нудним, сумним шляхом, будь ласка, заради дітей, принесіть мені якісь штани.

— Альтеє, принеси йому кляті штани! — звеліла пані Королик. — Але в жодному разі не топи лід!

— Так, пані. — І Альтея вийшла.

— А тепер, — сказала пані Королик, повертаючись до Коула, — ось що ми зробимо. Ти скажеш своїм людям, щоб випустили нас звідси, інакше ми тебе вб’ємо. Якщо до цього дійде, запевняю тебе, ми зробимо це і будемо по шматку викидати твій смердючий труп через дірку в льоді. Звісно, твоїм солдатам це не сподобається, зате в нас буде дуже багато часу, щоб вирішити, яким буде наступний крок.

— Ну добре, — знизав плечима Коул.

— Справді? — не повірила пані Королик.

— Я думав, що зможу вас залякати. Але ваша правда, помирати не дуже хочеться. Тому відведіть мене до тієї дірки в льоді, і я перекажу своїм людям ваші вимоги.

Зі штанами повернулася Альтея. Жбурнула їх Коулу, і він натягнув. Вартовими для Коула пані Королик призначила Бронвін, клоуна і складаного чоловіка та озброїла їх уламками бурульок. Націливши їх йому в спину, ми повели його в коридор. Та коли пробиралися через маленький темний кабінет, що вів до зали зібрань імбрин, усе пішло не так. Хтось перечепився через матрац і впав, а після цього я почув, що в темряві зчинилася бійка. Емма запалила вогник, і саме вчасно — ми побачили, як Коул кудись тягне Альтею за волосся. Вона відбивалася ногами й руками, а Коул, тримаючи гостру бурульку біля її горла, заверещав: