Емма промовила це з такою холодною приреченістю, що я зрозумів — вона в це вірить. Їй було боляче все це казати, так само як мені — все це чути, але я розумів, навіщо вона це робить. Вона по-своєму намагалася мене врятувати.

Та все одно це ранило. Частково тому, що я розумів її правоту. Якби пані Сапсан одужала, я б здійснив усе, на що націлився: розв’язав би загадку свого діда, віддав борг нашої сім’ї пані Сапсан, прожив екстраординарне життя, про яке завше мріяв… чи хоча б його частину. Тепер у боргу я залишався тільки перед батьками. Що стосувалося Емми, то мені було зовсім байдуже, що вона старша за мене чи якась не така, як я. Але вона вбила собі в голову, що я повинен цим перейматися, і скидалося на те, що переконати її у зворотному нема жодної змоги.

— Може, коли все це закінчиться, — сказала вона, — я надішлю тобі листа, а ти мені. І може, одного дня ти приїдеш мене провідати.

Лист. Я згадав запорошену коробку з листами від мого діда, яку знайшов у її кімнаті. Невже я стану для неї таким? Старим чоловіком з-за океану? Спогадом? І тут я зрозумів, що можу піти по слідах свого діда, та ще й у досі не мислимий спосіб. Я з багатьох поглядів проживав його життя. І можливо, рано чи пізно я втрачу пильність, стану старим, вайлуватим і неуважним і помру його смертю. А Емма житиме далі без мене, без жодного з нас, і одного дня, можливо, хтось інший знайде мої листи в її шафі, у коробці поряд із дідовими, й замислиться над тим, ким ми для неї були.

— А якщо я тобі знадоблюся? — спитав я. — Якщо порожняки повернуться?

В очах у неї заблищали сльози.

— Ми щось вигадаємо, — відповіла вона. — Слухай, я більше не можу про це говорити. Чесно, я не думаю, що моє серце це витримає. Ходімо нагору й оголосимо нашим твоє рішення.

Я стиснув щелепи, бо зненацька відчув напад роздратування від того, що вона так на мене тисне.

— Я ще нічого не вирішив. Вирішила ти.

— Джейкобе, я ж тобі сказала…

— Авжеж, ти сказала. Але я ще не прийняв рішення.

Вона схрестила руки на грудях.

— Тоді я почекаю.

— Ні. — Я підвівся. — Мені треба трохи побути на самоті.

І я пішов сходами нагору без неї.

Розділ тринадцятий

Я тихо пройшовся коридорами. Біля зали засідань імбрин трохи постояв, слухаючи притлумлені голоси за дверима, але заходити не став. Зазирнув одним оком у кімнату медсестри й побачив, що вона куняє на табуретці між дивними з однією душею. Прочинив двері в кімнату пані Королик і побачив, що вона заколисує в пелені пані Сапсан, ніжно запускаючи пальці під пір’я птахи. Я нікому не сказав ні слова.

Блукаючи порожніми коридорами й розгромленими кабінетами, я намагався уявити, якою мені видаватиметься домівка, якщо після всього цього я вирішу повернутися. Що я скажу батькам. Найпевніше, нічого. Однаково вони мені не повірять. Я скажу, що я здурів, написав батькові листа з купою божевільних вигадок, потім сів на човен до материка і втік. Це назвуть стресовою реакцією. Присобачать до якогось вигаданого розладу особистості й змінять мені схему вживання медикаментів. Звинуватять доктора Ґолана в тому, що порадив мені поїхати в Уельс. Доктора Ґолана, від якого, звісно, більше не буде ні слуху ні духу. Скажуть, що він утік з міста, бо він шахрай, шарлатан, даремно ми йому довірилися. І я знову стану нещасним, травмованим, психічно ненормальним багатим хлопчиком Джейкобом.

Це було схоже на тюремний вирок. І якщо моя основна причина залишатися в царстві дивних більше не хоче мене бачити, я не принижуватимусь і не чіплятимусь за неї. У мене гордість є.

Чи довго я зможу залишатися у Флориді тепер, коли скуштував цього дивного життя? Я й близько не був таким пересічним, як раніше, а якщо це правда, що я ніколи не був пересічним, то тепер мені це було відомо. Я змінився. І це принаймні дало мені якусь надію: на те, що тепер, навіть за пересічних обставин, я знайду спосіб прожити непересічне життя.

Так, найкраще піти. Реально найкраще. Якщо цей світ перебуває на межі смерті і цьому ніяк не можна зарадити, то що для мене тут лишалося? Тікати й ховатися, поки не зостанеться більше жодного сховку, жодного контуру, який би підтримував штучну юність моїх друзів. Дивитись, як вони помирають. Тримати Емму в обіймах, коли вона розсиплеться на порох.

Це вб’є мене швидше за будь-якого порожняка.

Тому так, я піду. Врятую те, що лишилося від мого колишнього життя. Прощавайте, дивні. Прощавай, царство дивних.

Так буде краще.

Я блукав, аж поки не натрапив на місце, де кімнати позамерзали тільки наполовину і лід піднявся до стелі лиш на півстіни, як вода на судні, що вже тонуло, та раптом перестало, і стільниці та верхівки ламп стирчали на поверхні, наче непевні плавці. За скрижанілими вікнами сідало сонце. На стінах розпускалися тіні, множилися на сходових майданчиках, і з вигасанням світла тут синішало — усе навколо мене забарвилося в глибоководний кобальтовий колір.

Мені спало на думку, що цей вечір у царстві дивних для мене, напевно, останній. Останній вечір з найкращими друзями, яких я мав у житті. Мій останній вечір з Еммою.

То чому я проводив його на самоті? Бо мені було сумно, Емма зачепила мою гордість, і мені треба було похандрити.

Годі вже.

Та щойно я розвернувся, щоб вийти з кімнати, як відчув його: той старий знайомий гострий біль у животі.

Порожняк.

Я зупинився, чекаючи наступного нападу болю. Щоб мати більше інформації. Інтенсивність болю була співмірна з близькістю порожняка, а частота нападів — з його силою. Коли на нас полювали двоє сильних порожняків, Чуття було одним довгим безперервним спазмом, але минуло чимало часу (близько хвилини), перш ніж я відчув наступний напад, а коли це сталося, то біль був дуже слабкий. Я навіть був не до кінця певен, що відчув його.

Повільно, навшпиньки я вийшов із кімнати й рушив коридором. Проходячи повз наступні двері, відчув третій укол болю, трохи сильніший, та все одно тільки шепіт.

Я обережно й тихо спробував відчинити двері, але вони вмерзли в кригу. Довелося смикати, потім грюкати, потім бити ногами, поки нарешті двері розчахнулися. За ними була кімната, залита льодом, що сягав середини грудей. Я обережно наблизився до льоду й ковзнув поглядом по його поверхні. І навіть у непевному світлі одразу ж помітив порожняка. Він навпочіпки сидів на підлозі, вмурований у кригу аж по чорнильно-чорні очниці. Над поверхнею льоду стирчала лише половина голови, а решта — розкрита щелепа, всі зуби та язики, — потрапили в крижаний капкан.

Потвора була ледь жива. Серцебиття вповільнилося до заледве одного удару на хвилину. Із кожним слабким пульсуванням я відчував такий самий укол болю.

Я стояв біля входу в кімнату й дивився на нього зачаровано та з огидою водночас. Потвора була непритомна, нерухома, цілковито вразлива. Дуже легко було залізти на лід і загнати порожняку в скроню гостру бурульку. Усі б на моєму місці так вчинили, якби знали, що він тут, я в цьому впевнений. Але мене щось зупиняло. Ця істота більше ні для кого не становила загрози. Кожен порожняк, з яким я стикався, залишав у мені свій слід. Їхні гнилі обличчя снилися мені по ночах. Невдовзі я повернуся додому і там більше не буду Джейкобом — винищувачем порожняків. Я не хотів забирати цього з собою. Це більше не було моєю справою.

Я позадкував з кімнати й зачинив двері.

Коли я повернувся в кімнату для зібрань, надворі вже майже стемніло і в кімнаті панувала нічна чорнота. Пані Королик не дозволяла запалювати гасові лампи, побоюючись, що їх помітять знадвору, тож усі скупчилися довкола кількох свічок, що горіли на великому овальному столі. Хтось сидів на стільцях, інші вмостилися по-турецькому на самому столі, тихо перемовлялися й позирали на щось унизу.

Рипнули важкі двері, і всі повернулися, щоб подивитися на мене.

— Пані Королик? — з надією спитала Бронвін, випростуючись на стільці й примружуючись.