— Це лише Джейкоб, — промовила інша темна фігура.

Пролунав хор розчарованих зітхань, і Бронвін сказала:

— О, здоров, Джейкобе. — І знову перевела погляд на стіл.

Ідучи до них, я зустрівся поглядом з Еммою. Зазирнув їй у вічі й побачив там щось болюче й беззахисне — мені здалося, страх того, що я прийняв рішення, до якого вона мене підштовхувала. Та потім її очі потьмяніли й вона знову втупилася в підлогу.

У глибині душі я сподівався, що Емма пожаліла мене й уже сказала нашим, що я йду. Але, звісно, не сказала — я сам їй ще не сказав. Проте, здавалося, вона знала — прочитала вираз мого обличчя, коли я перетинав кімнату.

А решта й гадки не мали. Це було очевидно. Вони звикли до моєї присутності й навіть думати забули про те, що вона під питанням. Я зібрався з духом і попросив загальної уваги.

— Хвилиночку, — мовив голос із сильним акцентом, і у світлі свічки я побачив, що дівчина-заклинателька та її пітон дивляться на мене. — Оцей хлопець щойно наговорив три мішки гречаної вовни про мій рідний край. — Вона повернулася до єдиного порожнього стільця біля столу і сказала: — Мій народ зве його Сімбаладвіпа — «місце, де живуть леви».

— Я, звісно, вибачаюся, — сказав Мілард зі стільця, — але тут каліграфічним почерком написано: «Країна Серендіп». Дивні картографи, які створили цю мапу, не займалися підробками й вигадками!

Я підійшов трошки ближче й побачив, над чим вони сперечаються. На столі лежала Мапа днів, щоправда, більшого формату, ніж та, яку ми загубили в морі. Ця займала майже всю поверхню стола і з краю була завтовшки з цеглину.

— Я знаю свою батьківщину, вона називається Сімбаладвіпа! — наполягала заклинателька, і пітон розкрутився з її шиї й кинувся через увесь стіл, щоб тицьнутися носом у Мапу, показуючи острів у формі краплі віддалік од узбережжя Індії. Однак на цій карті Індію називали Малабар, а над островом, який я знав під назвою Шрі-Ланка, тоненьким шрифтом було написано «Країна Серендіп».

— Сперечатися нема сенсу, — сказав Мілард. — Деякі місцини мають стільки ж назв, скільки є окупантів, охочих їх назвати. А тепер попроси свого змія відповзти, він помне сторінки.

Заклиначка попирхала, та все ж щось пробурмотіла, і пітон поповз геть зі стола та знову скрутився кільцем у неї на шиї. А я все не міг відвести погляду від книги. Та, яку ми загубили, була грубезною, хоч розгорнутою я бачив її тільки раз, уночі, у непевному помаранчевому світлі пожежі в домі дивних дітей. Ця ж була геть іншого масштабу: не лише набагато більша за розмірами, але й така химерна, що порівняно з нею наша скидалася на оправлений у шкіру туалетний папір. По її сторінках, зроблених із чогось цупкішого за папір (може, телячої шкіри) і по краях, прикрашених золотом, розсипались барвисті мапи. На полях було повно пишних ілюстрацій, легенд до мап і блоків з пояснювальним текстом.

Мілард помітив мій захват.

— Скажи, клас? Окрім хіба що «Кодексу Дивніарісу», це видання Мапи — найгарніша книга в усьому царстві дивних. Над нею цілу вічність трудилася команда картографів, художників і видавців. Кажуть, що деякі карти намалював сам Перплексус Аномалус. Я цю людину мріяв зустріти з дитинства. О, який же я радий!

— Це справді щось, — визнав я. Бо так і було.

— Мілард щойно показував нам свої улюблені місця, — сказала Оливка. — Мені найбільше подобаються картинки!

— Щоб трохи відвернути їхню увагу від усього, — пояснив Мілард, — і полегшити чекання. Джейкобе, іди сюди, допоможи мені перегортати сторінки.

Щоб не псувати Міларду настрій своїм сумним оголошенням, я вирішив, що воно може трохи зачекати. Принаймні до ранку я нікуди не збирався йти, а провести ще кілька хвилин з друзями, не відчуваючи тягаря важких думок, дуже хотілося. Я боком пробрався до Міларда і просунув пальці під сторінку, таку велику, що перегортати її ми могли лише вдвох.

Ми схилилися над картою. Мою увагу вона поглинула цілковито — особливо віддалені й маловідомі райони. Звичайно, Європа та її численні контури були детально пророблені, але що далі, то більш схематичними ставали частини карти. Величезні обшири Африки були порожні. Тера інкогніта. Те саме було з Сибіром, хоча Мапа днів мала для Дальнього Сходу Росії свою назву — Велика далекосяжна глушина.

— А в цих місцинах є контури? — спитала Оливка, показуючи на порожній простір, що вкривав більшу частину Китаю. — Тут є дивні, такі, як ми?

— Авжеж, є, — кивнув Мілард. — Незвичайність визначається генами, а не географією. Але великі обшири світу дивних просто ще ніхто не досліджував.

— А чому?

— Я думаю, ми були зайняті — намагалися вижити.

Мені спало на думку, що справа виживання передувала багатьом речам, і серед них також було відкриття нових земель та кохання.

Ми перегортали сторінки, шукаючи порожніх місць. Було їх багато, з вигадливими назвами. «Скорботне царство піску», «Край, створений у гніві», «Височина, сповнена зірок». Я самими губами промовляв сам до себе слова, катаючи їх на язиці, дивуючись їхній округлості.

На берегах причаїлися лячні місцини, що їх Мапа називала пустками. На дальній півночі Скандинавії була Крижана пустка. Посеред Борнео — Скута пустка. На більшій частині Аравійського півострова — Безжальна пустка. На південному краю Патагонії — Безрадісна пустка. Деякі краї взагалі були відсутні. Нова Зеландія. Гаваї. Флорида, зображена лише як врослий горбок на нозі Америки, заледве була позначена.

Коли я дивився на Мапу днів, то навіть ті краї, що здавалися найгрізнішими, викликали в мені дивну тугу. Вони нагадували про давно минулі дні, які я провів із дідом за вивченням історичних мап у «Нешнл Джіоґрефік» — мап, накреслених задовго до того, як настали часи літаків і супутників, коли камери з високою роздільною здатністю не могли зазирнути в кожен віддалений закутень світу. Коли обриси знайомих тепер узбереж були тільки гаданими. Коли глибини й широти крижаних морів і страшних джунглів креслили з чуток, легенд і непевних оповідок членів експедицій, які в подорожі розгубили половину своїх загонів.

Поки Мілард базікав про історію Мапи, я провів пальцем по величезній безликій пустелі в Азії. «Де крилата істота не припиняє свого польоту». Переді мною відкривався цілий світ, а я лише відсунув над ним завісу. Ця думка сповнила мене жалем, однак разом із тим я відчув якесь ганебне полегшення. Зрештою, я знову побачу свій дім. І батьків. І може, то було по-дитячому, може, я прагнув мандрувати заради мандрів. У незвіданому таїлася своя романтика, але щойно якусь місцину відкрили, каталогізували й нанесли на карту, вона маліла, ставала ще одним запорошеним фактом у книжці, позбавленим таємничості. То, може, краще було залишити кілька місць на карті порожніми. Нехай світ збереже собі трохи магії, замість вичавлювати з нього всі до одної таємниці.

Може, краще було час від часу чудуватися.

А тоді я їм розказав. Сенсу зволікати з цим не було. Я просто випалив:

— Я йду. Коли все це закінчиться, я повертаюся додому.

Запала шокована мовчанка. Емма зрештою зустрілася зі мною поглядами, і в її очах я побачив сльози.

Потім Бронвін встала з-за стола і притисла мене до себе.

— Брате, — сказала вона. — Ми сумуватимемо за тобою.

— Я теж за вами сумуватиму. Словами не передати як.

— Але чому? — Оливка піднялася трохи в повітрі, щоб подивитися мені в очі. — Невже я занадто сильно тебе дратувала?

Я поклав долоню їй на маківку і натиснув, щоб опустити на підлогу.

— Ні, Оливочко, ти тут ні при чому. Ти чудова.

Уперед вийшла Емма.

— Джейкоб лишився з нами, щоб допомогти, — сказала вона. — Але він мусить повернутися до свого колишнього життя, поки воно ще чекає на нього.

Мені здалося, що діти зрозуміли. Ніхто не розсердився. Більшість, схоже, щиро зраділи за мене.

У кімнату зазирнула пані Королик, щоб коротко повідомити нам останні новини. Усе йде прекрасно, сказала вона. Пані Сапсан уже на шляху до одужання. До ранку вона буде собою. І пані Королик знову щезла.