Коли приховують свою справжню особу в листуванні? Коли мають, що приховувати. Коли ти — не та жінка, за яку себе видаєш.

А що, як єдиним моїм відкриттям у цій подорожі стало те, що мій дідо виявився зрадливим брехуном? Про що намагався сказати він мені словами, мовленими з останнім зідханням? Про смерть своєї прийомної родини — чи хотів зізнатися в якомусь банальному адюльтері, що тягнувся не одне десятиріччя? Можливо, і про те, і про друге, а можливо, правда полягала в тім, що на той час, коли він змужнів, він стільки разів втрачав свою родину, що більше не знав, що то є таке — мати сім’ю і бути їй вірним.

Утім, це лише здогадки. Достеменно я нічого не знав, а спитати було ні в кого. Всі, хто могли дати відповідь, давно померли. Менш ніж за добу вся наша поїздка втратила будь-який сенс.

Нарешті я заснув тривожним сном. Уранці мене розбудив якийсь звук у моїй кімнаті. Я ліниво перекотився на другий бік — і від несподіванки аж підскочив. На моїй тумбочці, витріщившись на мене згори вниз, сидів великий птах. Він мав гладеньку, мов прилизану, голову з сірими перами і великі пазури, якими цокотів по дерев’яній поверхні тумбочки, тупцював то на один її бік, то на другий, немов намагався краще мене розгледіти. Я теж витріщився на птаха, гадаючи — чи це, бува, не сон?

Я гукнув татка, і від звуку мого голосу птах злетів із тумбочки. Вмить прикривши обличчя рукою, я відкотився убік, а коли обережно зиркнув крізь пальці, то виявив, що птах зник, вилетівши у розчинене вікно.

Похитуючись і потираючи заспані очі, до мене увійшов батько.

— Що тут відбувається?

Я показав йому подряпини від пташиних пазурів і подав йому пір’їну, що впала на підлогу.

— Господи, як дивно, — мовив він, вертячи її в руці. — Сапсани майже ніколи не підлітають близько до людей.

Мені здалося, що я його не розчув.

— Ти сказав «сапсани»?

Батько підняв перо.

— Різновид сокола. Сапсан. Дивовижні істоти. Найшвидші птахи на землі^[4]. Вони справжні повітряні перевертні, бо здатні швидко змінювати на льоту форму свого тіла, надаючи йому стрімких обрисів.

Може, то був випадковий збіг, але цей інцидент залишив лячне відчуття, яке я не зміг подолати.

За сніданком я міркував: а чи не здався я надто легко, майже без бою? Справді, серед живих не залишилося нікого, хто міг би розповісти мені про мого діда, але є будинок, велику частину якого я ще не встиг дослідити. Якщо в ньому й крилися якісь відповіді стосовно мого діда — можливо, у вигляді листів, фотоальбому або ж щоденника, — то вони, напевне, згоріли або зотліли десятки років тому. Але я знав, що, коли поїду з острова, не переконавшись в цьому остаточно, завжди про це жалкуватиму.

Отак я, людина надміру вразлива, схильна до кошмарів, нічних страхів, мурашок по тілу, нервового дрожу, схильна бачити речі, яких насправді немає, поволі переконав себе в необхідності зробити ще одну, останню подорож до покинутого будинку, де майже напевне жили примари, і де десяток, а то й більше дітлахів знайшли свою передчасну смерть.

Розділ п’ятий

Ранок був майже бездоганний. Вийшовши з бару, я відчув, наче увійшов в одну з отих відретушованих фотографій, які зазвичай бувають фоновими заставками в комп’ютерних моніторах: вулиці з картинно старезними сільськими хатками, що тікають вдалечінь, переходять у зелені поля, всипані гострими валунами, а над цією ідилічною картиною мчать прудконогі білі хмаринки. Та за всім цим, над будиночками, полями та вівцями, розсипаними по пасовиськах, немов шматочки білої вати, я бачив язики щільного туману, що лизькали далекий кряж, там, де один світ кінчався і починався другий — холодний, вогкий, позбавлений сонця.

Я перебрався через кряж — і потрапив під невеличкий дощ. Вірний собі, я забув взути гумові чоботи, а стежина досить швидко перетворилася на глибоку стрічку багнюки. Але вирішивши, що краще намокнути, аніж повертатися за чоботами та двічі за один ранок видиратися на пагорб, я нагнув голову від дощу, що плювався водою в обличчя, і потупцював далі. Невдовзі я пройшов повз кошару, де виднілися розмиті обриси овець, що скупчилися, аби зігрітися, а потім крізь болото — тихе й лиховісно-примарне. Мені пригадався отой двітисячісімсотрічний мешканець Кернгольмського музею, і я подумав — а скільки ж таких, як він, передчасно померлих, ховають ці болота і поля? Скільки ж таких, як він, віддали свої життя, прагнучи потрапити до раю?

На той час, коли я дістався до дитячого притулку, те, що починалося як звичайний дощ, перетворилося на справжнісіньку зливу. Тому я не мав часу вештатися у здичавілому й зарослому дворі будинку, вдивляючись у його непривітні форми, не мав часу лякатися прорізу з вибитими дверима, який немов проковтнув мене, коли я пройшов у нього, не мав часу звертати надмірну увагу на те, як злегка прогнулися під моєю вагою дошки, набухлі від дощу, в коридорі. Я викрутив сорочку, повертів головою, струшуючи з волосся воду, а коли висушив себе, як зміг — а зміг я небагато, — то взявся за пошуки. А що шукати? Коробку з листами? Ім’я мого діда, видряпане на стіні? Це видавалося вкрай нереальним.

Я блукав, риючись у купах розкиданих газет і зазираючи під столи та крісла. Мені здавалося, що я ось-ось натраплю на якусь жахливу картину: купку сплетених кістяків у обгорілій одежі, та все, що знайшов, — це кімнати, що стали частиною довкілля зсередини більше, аніж зовні, бо волога, вітер та нашарування грязюки урівняли їх. Оглянувши перший поверх, я дійшов висновку, що шукати тут більше нема чого. Тож я повернувся до сходів, знаючи, що цього разу таки доведеться ними скористатися. Тільки куди — ось питання? Нагору чи вниз? Найголовнішим аргументом проти того, щоби йти нагору, була обмежена кількість варіантів швидкої втечі (від лютих волоцюг, що оселилися тут без дозволу, вовкулаків та інших непривітних істот, яких малювала моя розбурхана фантазія); власне, варіант втечі був один — викинутися з вікна горішнього поверху. Спуск до підвалу теж пов’язаний із проблемою втечі, до якої, втім, додавався ще один несприятливий чинник — темрява, а ліхтарика з собою я, звісно, не прихопив. Тож залишався один варіант — іти нагору.

Східці протестували проти моєї ваги какофонією скрипів та стогонів, але вони витримали, і те, що я знайшов нагорі, — порівняно з розбомбленим першим поверхом — скидалося на капсулу з посланням до прийдешніх поколінь. Розташовані вздовж коридору зі шпалерами, що частково відпали від стін, кімнати збереглися у напрочуд доброму стані. Хоча одна чи дві з них уразила пліснява в тих місцях, де крізь розбиті шибки потрапляла дощова вода, решта містили багацько речей, котрі, якби не шар пилюки, можна було б назвати цілком новими або майже новими: вкрита цвіллю сорочка, недбало кинута на спинку крісла, дрібні монети, розкидані по нічній тумбочці. Легко вірилося, що все залишилося так, як покинули діти, наче в ніч їхньої загибелі час зупинився.

Я ходив із кімнати до кімнати і, наче археолог, досліджував їхній вміст. Ось вкриті цвіллю іграшки в коробці, ось олівці на підвіконні, їхні кольори збляклі під сонячними променями впродовж двадцяти з гаком тисяч днів; ляльковий будинок з ляльками всередині, такі собі довічні в’язні в іграшковій тюрмі. У скромній бібліотеці багаторічна волога вигнула полиці у криві посмішки. Я провів пальцем по збляклих корінцях, наче роздумуючи, а чи не витягти якусь книжку і почитати? Там були класичні твори на кшталт «Пітера Пена» та «Потаємного саду» — історії, написані авторами, про яких забула історія, а ще підручники з латини та грецької. У кутку скупчилися старі парти. Я збагнув, що колись тут був шкільний клас загиблих дітлахів, де їх навчала пані Сапсан.

Я спробував розчинити важкі стулчасті двері — натиснув на ручку, але вони не піддалися, бо розбухли. Тож я розігнався і гепнув їх плечем. З різким вереском вони розчинилися — і я з розгону гепнувся долілиць на підлогу наступної кімнати. Піднявшись, обтрусившись і обдивившись, я збагнув, що ця кімната могла належати лише пані Сапсан. Вона скидалася на кімнату в замку з казки про Сплячу красуню: вкриті павутиною свічки у настінних канделябрах, туалетний столик із дзеркалом та кришталевими пляшечками, велетенське дубове ліжко. Я уявив її в оту останню ніч: як вона вибирається з-під ковдри посеред ночі під завивання сирен, як збирає заспаних дітей, як вони хапають свої пальтечка та хутко спускаються вниз.