— Етьєне?

Йому треба багато часу, щоб спуститися драбиною. Він бере її за руку.

— Війна, що вбила твого діда, знищила ще шістнадцять мільйонів осіб. Півтора мільйона лише французьких хлопців, із яких майже всі були молодші за мене. Два мільйони німців. Якщо вишикувати їх у колону, вони йтимуть повз наші двері одинадцять днів й одинадцять ночей. Ми не переставлянням дорожніх знаків тут займаємося, Марі. Це тобі не загубити лист у поштовому відділку. Ці числа — це не просто числа. Розумієш?

— Але ж ми на боці добра. Правда ж, діду?

— Сподіваюся. Сподіваюся, що це так.

Фон Румпель заходить у багатоквартирний будинок на Монмартрі. На першому поверсі манірна власниця бере пачку запропонованих ним продуктових талонів і ховає їх у халаті. Коти труться об її ноги. Із вигадливо декорованої квартири в неї за спиною чути запах засохлого яблуневого цвіту, збентеження і старості.

— Коли вони поїхали, мадам?

— Улітку 1940 року, — вона наче ось-ось засичить.

— Хто платить за квартиру?

— Я не знаю, мосьє.

— Гроші надходять із Національного музею природничої історії?

— Не можу сказати.

— Коли востаннє хтось приходив?

— Ніхто не приходить. Чеки надходять поштою.

— Звідки?

— Я не знаю.

— Ніхто не заходить і не виходить із квартири?

— Від того літа — ніхто, — каже вона й ховає своє хиже обличчя й хижі нігті в сповнену запахів темряву.

Він іде нагору. Один засув на дверях квартири на четвертому поверсі виказує її власника-замкаря. Усередині вікна забиті деревом і крізь отвори від сучків ллється непорушне, перлове світло. Ніби він зайшов у темну коробку, підвішену в стовпі чистого світла. Шафи відчинені, подушки дивана трохи перекошені, кухонний стілець перекинутий набік. Усе свідчить про поспішний від’їзд, ретельний обшук, або і те, й те. Чорний обідок моху на унітазі там, де була вода. Він оглядає спальню, ванну, кухню, у ньому світиться якась зла й невмолима надія: «А що як?»

На верстаку стоять крихітні лавки, крихітні вуличні лампи, крихітні трапеції вилощеного дерева. Маленькі лещата, маленька коробочка з гвіздками, маленька пляшечка давно засохлого клею. За верстаком, під шматком тканини — сюрприз: вигадлива модель Монмартру. Будівлі нефарбовані, але зроблені майстерно. Віконниці, двері, вікна, дощові риштаки. Людей немає. Іграшка?

У гардеробі висять кілька з’їдених міллю дівчачих суконь і светр із вишитими козликами, що жують квіти. Запилені шишки викладені вздовж підвіконня від найменшої до найбільшої. На підлозі в кухні до дерева прибиті гвіздками смужки гуми. Тиша. Спокій. Порядок. Між столом і ванною натягнута шворка. Годинник без скла на циферблаті давно зупинився. Лише знайшовши три великі томи Жуля Верна шрифтом Брайля, він розуміє — загадку розгадано.

Конструктор сейфа. Майстер замкíв. Живе недалеко від музею. Працює там усе своє доросле життя. Скромний, розкоші не прагне. Сліпа донька. Багато причин для відданості.

— Де ти ховаєшся? — питає він вголос.

У дивному світлі вирує пил.

У мішечку чи коробочці. Захований за плінтусом, під мостинами чи замурований у стіні. Він відчиняє кухонні шухляди й мацає за ними. Але в усіх цих місцях, напевно, шукали й до нього.

Поступово його увагу знову привертає модель району. Сотні будівель із мансардними дахами й балконами. Це саме цей район, усвідомлює він, тільки безколірний, безлюдний, зменшений. Крихітна примарна його подоба. Одна будівля здається згладженою й потертою від впертих дотиків пальців — будівля, у якій він перебуває. Дім.

Він присідає так, щоб його очі були на рівні вулиць, і стає богом, який оглядає Монмартр. Двома пальцями він може схопити кого завгодно, перетворити півміста на тінь. Перекинути його догори дриґом. Він береться за верхівку даху будиночка, у якому стоїть на колінах. Смикає його туди-сюди. Той легко знімається з моделі, наче навмисне так зроблений. Фон Румпель крутить його перед очима: вісімнадцять віконечок, шість балконів, крихітні вхідні двері. Отут — за оцим вікном — зачаїлася маленька пані-власниця зі своїми котами. А ось тут, на четвертому поверсі, — він сам.

На дні він знаходить крихітний отвір, дуже навіть подібний до замкової шпарини в шкатулці для самоцвітів, яку він бачив три роки тому в музеї. Райнгольд усвідомлює, що цей будиночок — це вмістилище. Сховище. Він якийсь час із ним грається, намагаючись розгадати. Перевертає його, обмацує дно, бік.

Його серце б’ється, мов шалене. На язиці він відчуває присмак чогось вологого й гарячого.

У тобі щось є?

Фон Румпель кладе маленький будиночок на підлогу, піднімає ногу й розчавлює його.

У квітні 1944 року «Опель» із гуркотом заїжджає в біле місто, повне порожніх вікон.

— Відень, — оголошує Фолькгаймер.

Нойман Другий вибухає розповідями про палаци Габсбурґів, віденський шніцель і дівчат, чиї вульви смакують, мов яблучний струдель. Німці сплять у колись величному старосвітському готельному номері, де тепер меблі підпирають стіни, куряче пір’я позабивало мармурові раковини, а вікна невміло закриті газетами. Унизу — сортувальний вузол, повний закинутих залізничних колій. Вернер думає про доктора Гауптмана з його кучерями й рукавичками з хутряною оторочкою. Уявляє його віденську юність у гомінких кав’ярнях, де майбутні науковці обговорювали Бора й Шопенгауера, де мармурові статуї поглядали на них згори, мов ласкаві хрещені батьки.

Про Гауптмана, який, напевно, досі в Берліні. Або на фронті, як і всі інші.

Міський воєначальник не має для них часу. Його підлеглий каже Фолькгаймерові, що доповідають про радіопередачі руху Опору з Леопольдштадту. Вони знову й знову об’їжджають цей район. Холодний туман окутує набубнявілі бруньки на деревах. Вернер дрижить углибині кузова. Йому все навколо смердить мертвотою.

Упродовж п’яти днів він не чує в навушниках нічого, крім гімнів, записаної пропаганди і передач від осаджених командирів, що просять продовольства, палива, людей. Усе розвалюється, Вернер це відчуває; полотно війни розривається на клапті.

— Це Віденська державна опера, — показує Нойман Другий якоїсь ночі.

Фасад розкішної будівлі граційно підноситься, прикрашений пілястрами й орнаментальними поясками. З обох боків вивищуються величні крила, водночас важкі й невагомі. «Як безглуздо, — думає Вернер, — зводити пишні будівлі, грати музику, співати пісень, друкувати велетенські книжки з кольоровими пташками перед лицем сейсмічної, всеохопної байдужості світу — яка претензійність! Нащо писати музику, коли тиша й вітер набагато потужніші? Нащо запалювати лампи, коли темрява їх неминуче загасить? Коли німецькі солдати приковують до парканів в’язнів-росіян по троє й четверо, кладуть їм у кишені заряджені гранати й відбігають?

Оперні театри! Міста на Місяці! Сміхота. Краще б вони полягали обличчями вниз на тротуари й чекали, доки їх зберуть разом із іншими трупами».

Зранку Фолькгаймер наказує їм зупинити авто в парку Ауґартен. Сонце розтоплює туман, показується перший цвіт на деревах. Гарячка палає всередині Вернера, мов вогонь за дверцятами печі. Нойман Перший, що, якби йому не судилося загинути через десять тижнів під час висадки союзників у Нормандії, міг би пізніше стати цирульником, міг би пахнути тальком та віскі й класти вказівні пальці клієнтам на вуха, щоб ті правильно тримали голови, сорочки й штани якого завжди були б укриті підстриженим волоссям, який у своїй цирульні почепив би поштові листівки із зображенням Альп навколо обідка великого дешевого тремтливого дзеркала, який залишався б вірний своїй гладкій дружині до кінця свого життя, — цей Нойман Перший каже:

— Час стригтися.

Він ставить стільця на тротуар, накриває Берндові плечі найчистішим рушником і заходиться стригти. Вернер знаходить державну станцію, що грає вальси, і виставляє динамік у відчинені задні двері «Опеля», щоб усім було чути. Нойман Перший стриже Берндове волосся, а тоді Вернерове, а тоді скуйовджену, вицвілу чуприну Ноймана Другого. Вернер дивиться, як Фолькгаймер сідає на стільця і заплющує очі, коли починає грати особливо протяжна мелодія, Фолькгаймер, у якого на руках кров сотні людей, а то й більше. Який заходив у жалюгідні халупи, звідки йшли радіопередачі, у своїх велетенських конфіскованих чоботах, підкрався ззаду до якогось охлялого українця з навушниками на голові й мікрофоном біля губ й застрелював його в потилицю, а тоді повертався до вантажівки, щоб сказати Вернерові забрати передавач, навіть якщо йшлося про приладдя, забризкане кров’ю й мізками, віддаючи наказ спокійно, сонно.