Може, це через рагу з якоїсь безіменної української кухні, або партизани отруїли воду, або Вернер просто забагато сидів у сирості. Хай там як, але в нього починається гарячка, а з нею — жахлива діарея, і, присівши в багнюці за «Опелем», Вернер почувається так, наче витискає із себе залишки своєї цивілізованості. По декілька годин він нічого не може робити, крім як притискатися гарячою щокою до стіни кузова, знайшовши хоч щось холодне. А тоді його, швидко й сильно, починають бити дрижаки, і йому ніяк не вдається зігрітися й хочеться стрибнути у вогонь.
Фолькгаймер пропонує каву, Нойман Другий — пігулки, що, як тепер знає Вернер, не від болю в спині. Він відмовляється й від кави, й від пігулок. 1943 рік стає 1944. Вернер не писав Юті майже рік. Останній лист, що надійшов від неї шість місяців тому, починається словами: «Чому ти не пишеш?»
І все одно йому вдається знаходити нелегальні передачі, щодва тижні чи близько того. Він забирає поганеньке радянське обладнання, покрите тонкою крицею, злютоване абияк. Усьому бракує системи. Як вони можуть воювати з таким нікудишнім обладнанням? Їхній опір Вернерові зображали чудово організованим: небезпечні, дисципліновані партизани, що слухаються жорстоких, спраглих крові лідерів. Але тепер він на свої очі бачить, як слабкість їхніх зв’язків між собою зводить нанівець їхні зусилля — вони брудні й убогі, вони живуть у ямах. Погано організовані головорізи, яким нічого втрачати.
Як йому зрозуміти, де тут правда? На думку Вернера, усі навколо підпільники й партизани. Кожен, хто не належить до німців, навіть найулесливіший, хоче німцям смерті. Вони тікають від вантажівки, почувши її гуркіт на міських вулицях, вони ховають лиця, ховають свої сім’ї. Їхні магазини переповнені взуттям, знятим із мертвих.
Подивіться на них.
Що він відчуває в найгірші дні тієї безжалісної зими, доки іржа вкриває вантажівку, гвинтівки й радіо, доки німецькі дивізіони відступають на всіх фронтах, так це глибоку огиду до всіх людей, яких вони проминають. Димливі, зруйновані села, розбита цегла на вулицях, замерзлі трупи, розтрощені стіни, перекинуті машини, собачий гавкіт, мишва й вошва — як вони можуть так жити? У лісах, у горах, у селах вони мали б висмикувати безлад із корінням. Загальна ентропія будь-якої системи, як казав доктор Гауптман, зменшиться, тільки якщо збільшиться ентропія іншої системи. Природа вимагає симетрії. Ordnung muss sein.[52]
Однак який порядок вони тут наводять? Валізи, черги, зарюмсані діти, солдати, у яких в очах застигла вічність, що повертаються до рідних міст, — у якій системі підвищується порядок? Точно не в Києві, не у Львові й не у Варшаві. Тут Аїд. І людей так багато, ніби велетенські російські фабрики виробляють нових щохвилини. Убийте тисячу, а ми зробимо ще десять.
Лютий застає їх у горах. Вернера б’ють дрижаки в кузові. Нойман Перший веде авто серпантиновими дорогами. Під ними долина, укрита нескінченною сіткою окопів: з одного боку позиції німців, удалині — росіян. Долину помережали широкі стрічки диму; час від часу літають, мов тенісні м’ячики, артилерійські набої.
Фолькгаймер розгортає ковдру й кладе Вернерові на плечі. Кров переливається в ньому туди-сюди, мов ртуть, а за вікном раптом на якусь мить унизу показується серед туману сітка окопів й артилерії, Вернерові здається, що все це — схеми якогось велетенського радіо, де кожен солдат — це електрон, що самотужки йде своєю електричною доріжкою, і його бажання важить не більше, ніж електрона. Коли вони наближаються до вигину дороги й він відчуває тільки присутність Фолькгаймера біля себе, холодний напівморок за вікном, міст за мостом, схил за схилом залишаються все нижче й нижче. Металеве, пошматоване місячне світло друзками засипає дорогу, у полі жує жуйку білий кінь, промені прожектора обшукують небо, і в освітленому вікні хатини, повз якого мчить вантажівка, Вернер бачить Юту за столом, навколо неї — ясні обличчя інших дітей, над раковиною — вишивка фрау Елени, а у ящику біля плити — десяток мертвих немовлят.
Він стоїть у шато в околицях Ам’єна, що на північ від Парижа. Великий старий будинок стогне в темряві. Ця садиба належить палеонтологові-пенсіонеру. На думку фон Румпеля, саме сюди втік керівник служби охорони музею в Парижі в хаосі перших днів після окупації Франції три роки тому. Мирна місцина, схована в пелені лісів, оточена живоплотом. Він піднімається сходами в бібліотеку. Книжкова шафа відсунута, позаду неї сейф у стіні. Зламувач із гестапо добре знає своє діло: має стетоскоп, обходиться без ліхтарика. За кілька хвилин сейф уже відкритий.
Старий револьвер, коробка з документами, стовпчик тьмяних срібних монет. А в оксамитовій шкатулочці — блакитний грушуватий діамант.
Червоне серце всередині каменя на мить показується, а тоді цілком зникає. У душі фон Румпеля надія переплітається з нетерпінням: він майже біля фінішу. Удача на його боці, хіба ні? Але він усе розуміє навіть до того, як підносить камінь до лампи. Уже знайома йому бурхлива радість розбивається на друзки. Діамант не справжній, це знову робота Дюпона.
Він знайшов усі три підробки. Змарнував увесь свій талан. Лікар каже, що пухлина знову росте. Перспективи війни різко гіршають — німці відступають із Росії, через Україну, по щиколотці Італії. Зовсім скоро кожен у штабі райхсляйтера Розенберґа — військові, що нині прочісують приватні бібліотеки, сховані згортки з молитвами, замкнуті полотна імпресіоністів, — дістане гвинтівку й буде відправлений на передову. І фон Румпель теж.
Той, хто матиме при собі камінь, житиме вічно.
Не можна здаватися. І все ж його руки стали такі важкі. Голова мов гиря.
Один у музеї, один у будинку мецената, один відправлений керівникові служби охорони. Яку людину вони вибрали б за третього переносника? Чоловік із гестапо спостерігає за ним, не відводячи погляду від каменя, тримаючи ліву руку на дверцятах сейфа. Уже не вперше фон Румпель згадує незвичайний сейф для самоцвітів із музею. Схожий на шкатулку із секретом. Він стільки подорожував, а такого не бачив. Хто міг його сконструювати?
У французькому селі, далеко на південь від Сен-Мало, німецьку вантажівку, що переїжджала міст, висаджено в повітря. Загинуло шестеро солдатів-німців. Окупаційна влада звинувачує терористів.
— Ніч і туман,[53] — пошепки каже жінка, що прийшла провідати Марі-Лор. — За кожного вбитого німчуру вони розстріляють десять наших.
Поліція ходить від дверей до дверей, вимагаючи, щоб кожен здоровий чоловік виходив на поденщину. Копати шанці, розвантажувати залізничні вагони, штовхати поперед себе ручні возики з фасованим цементом, будувати загорожі для захисту від нападу в полі чи на узбережжях. Усі, хто можуть, мусять працювати над укріпленням Атлантичної стіни. Етьєн стоїть у дверях і жмуриться, тримаючи в руці довідку від лікаря. Холодне повітря обдуває його і разом із собою заносить у коридор запах його страху.
Мадам Руель шепоче, що окупаційна влада звинувачує в нападі добре підготовлену мережу підпільників, що передають повідомлення через радіо. Вона каже, що бригади поспіхом розмотують на пляжах колючий дріт і встановлюють величезні дерев’яні конструкції, що називаються chevaux de frise.[54] Вони вже обмежили вхід до пішохідних доріжок згори на фортечних мурах.
Вона простягає хлібину, й Марі-Лор несе її додому. Коли Етьєн розриває її, усередині знаходить черговий шматочок паперу. Ще дев’ять цифр.
— Я думав, що вони зроблять перерву.
Марі-Лор думає про батька.
— Може, — відказує вона, — тепер це навіть важливіше?
Він чекає темряви. Марі-Лор сидить у пащі гардероба з відчиненими дверима в задній стінці й слухає, як її дід вмикає мікрофон і передавач на горищі. Його тихий голос промовляє числа, а тоді грає музика, м’яко й негучно, цього разу — віолончелі, й переривається на середині.