В другій спробі Пітерс мав іще менший успіх: він так довго лишавсь під водою, не даючи сигналу, що ми вже знепокоїлись, чи він там живий; ми витягли його вгору на власну руч і витягли зовсім уже без духу, бо, як він розказав, він не раз давав нам знаки, а ми не вважали. Мабуть, це сталося так через те, що линва заплуталась десь у поруччі сходів. Це поруччя, справді, так заступало дорогу, що ми рішили його скільки мога одсунути, а тоді вже братись до дальших заходів. А що зсунути його можна було тільки власними руками, то ми всі зійшли як-найдальше по сходах у воду і, натиснувши на нього гуртом, геть повалили.

Третя спроба склалась так саме невдало, що й перші дві, і очевидно було, що цим способом діла у нас не вийде; треба було якоїсь ваги, що нею норець міг би себе зрівноважувати, так щоб держатись у розшуках при підлозі кабіни. Довго ми розглядались кругом, даремне шукаючи чогось підходящого, аж, нарешті, знайшли, на превелику собі втіху, один із навітренних носових русленів; він такий був розхитаний, що ми зовсім легко вирвали його геть. Старанно прив’язавши його до щиколотки, Пітерс іще раз, це вже учетверте, пустився вниз, і на цей раз добрався аж до дверей комори. Одначе, на невимовний собі одчай, він знайшов ці двері на замку і мусив так і вернути, не доступившись туди, бо з як-найбільшим напруженням він міг лишатися під водою ніяк не більше однієї хвилини. Справді таки, наші справи виглядали зловісно, і ми з Августом не змогли притлумити нагальні сльози, спогадавши собі тьму напастей, що облягали нас звідусіль, та ефемерну можливість кінцевого порятунку. Але ця наша слабодухість недовго тривала. Павши навколішки, ми благали у Провидіння помочи в численних отих небезпеках, що кругом оточили нас, а встали з воскреслою мужністю та надією і взялись обмисляти, які ще нам є — в межах людського — засоби порятуватись.

РОЗДІЛ Х

Незабаром нам стався один припадок; тисячі всяких пригод випадали мені по тому, в дев’ять довгих літ, багатих ущерть подіями надзвичайними, а нераз загадкової, недовідомої навіть природи — але жодна з них, як я бачу тепер, не схвилювала мене так зусильне, не сповнила таким надміром — спершу радости, тоді жаху. Ми лежали усі на палубі біля сходів кабіни і обговорювали між собою можливість добитися до комори, коли, глянувши якось на Августа — він лежав просто мене — дивлюся, він раптом увесь сполотнів, а губи йому так і смикаються — дивним, незрозумілим чином. Вельми стривожений, я заговорив був до нього, але він мовчав; я почав уже думати, що його десь одразу спобігла яка недуга, коли тут зауважив, що очі йому, як видно, видивлялись на щось поза моєю спиною. Я повернув туди голову — і повік не забуду безмірної радости, що пройняла мені кожну часточку тіла, коли я побачив великий бриг: він ішов просто на нас і був десь не дальше на двоє миль. Я скочив на ноги, так мов би куля з мушкету вп’ялась мені раптом у серце, і, простягши руки до того судна, став отак нерухомий, неспроможний із себе витиснути ні єдиного звука. Пітерс і Паркер так саме були вражені, та поводились вони одмінно. Пітерс витанцьовував скрізь по палубі, мов знавіснілий, розливаючись в найхимерніших похвальбах, у клятьбі та лементуванні, а Паркер умився слізьми і довго ридав, як мале дитя.

Корабель, що ішов до нас, був великий, мішаного типу бриг ірландської будови, пофарбований чорно, з ясним, позлотистим, різьбленим носом. Він бачив, як видно, немало бур і зазнав, як ми погадали, великої шкоди від того самого шторму, що й нам так злощасно випав; фор-марсу на нім не було, так саме й частини бульверків із правого борту. Коли ми вперше його побачили, бриг, як я вже казав, був за дві щось милі од нас на вітер і направлявся в наш бік. Бриз повівав дуже легенький, і що нам найбільше здавалося дивним, що судно несло на собі тільки фок-сейл та ґрот із бом-клівером: звичайна річ, що воно посувалося дуже помалу, і нетерпіння наше зростало аж до нестями. До того ж, які ми були схвильовані, а не могли не помітити, що судно кермовано безглуздим способом. Воно все одверталося прикро вбік, і ми раз чи двоє подумали вже, що не може бути, щоб там бачили нас — або може й побачивши, не роздивились нікого на палубі та й повернули на інший галс, щоб іти в інакшому напрямі. Кожен раз при такій нагоді ми починали кричати й вигукувати, скільки хватало сили, і чужинець неначе міняв хвилево свій намір та й повертав знову до нас; дивна ця поведінка повторювалась два чи три рази, так що врешті ми негодні були інакше її пояснити, тільки здогадуючись, що мабуть стерник їхній десь упився.

На палубі брига не видно було нікого, аж поки він не наблизивсь до нас на яку чверть милі. Тоді ми угляділи трьох моряків — з одежі вони мали бути голандці. Двоє з них лежали на купі старих парусів коло баку, а третій ніби-то вельми цікаво роздивлявся на нас і стояв, похилившись на правий борт, на носу, коло самого бушприту. Це був кремезний, високий чолов’яга, дуже смуглявий на шкірі. Він, здавалось, по-свойому підбадьорував нас, щоб мали терпіння, кивав нам привітно, але дивним неначе способом, і все осміхавсь, вискаляючи білі, незвичайно блискучі зуби. Коли бриг їхній підійшов іще ближче, ми бачили, як з голови йому впала у воду червона фланелева шапочка, але він звернув на це дуже мало уваги — він ніяк не хотів на це вважати, а розправлявся далі в своїх дивних смішках та миґах. Я описую ці обставини дуже докладно; описую їх, зрозуміла річ, як вони виглядали нам.

Бриг надходив поволі, іще повільніше, ніж перше, — я не-годен тут повідати про це спокійно — і наші серця скажено металися нам у грудях, і ми виливали всю повню душі у криках, у подяках всемудрому Провидінню за таке цілковите, таке несподіване і благодатне спасіння, що було вже затого ось-ось, у руках. І тут — тут долетів до нас раптом водою від чужинецького брига (він був уже зовсім близько) — долетів до нас дух, ударив сморід, такий, що в цілому світі нема йому назви — ні поняття про нього — пекельний — безмірно задушливий — немислимий, нестерпний. Мені заняло дихання, і я повернувсь до своїх товаришів, щоб побачити, як вони вмить зробилися від мармуру десь біліші. Але нам не лишалося часу для питань чи догадок — бриг був уже футів на п’ятдесят од нас і, здавалося, намірявсь перейти нам попід саму корму, щоб ми могли перебратись на нього без човна. Ми побігли назад, коли тут, крутим одхилом, чужий корабель одкинуло зразу на цілих п’ять чи шість румбів від узятого курсу; і в той час, як він переходив нам під кормою, на яких двадцять футів, ми роздивилися повно всю його палубу. Чи забуду коли многокротний жах цього видовища? Два з половиною, може три десятки людських тіл, і між ними кільки жіночих, лежали врозкидь поміж кормою та пекарнею, в останній і найгидкіший стадії гнилости. Ми побачили явне, що ні живої душі немає на цім заклятім судні! Але несила була нам стриматись — ми далі кричали до тих мерців на ґвалт! Так, довго іще, на весь голос благали ми в муках цієї хвилі, щоб мовчущі оті і потворні видива стали на ноги заради нас, не покинули нас на поталу, доходити того самого кінця; щоб вони взяли нас у привітне своє товариство. Ми шаленіли страхом і одчаєм — ми збожеволіли вкрай тяжким нудом болючого розчарування.

Коли вперше розлігся між нами гучний поклик жаху, йому відгукнулося щось із чужого судна, десь від бушприту, так достоту подібно до людського зойку, що найтонше вухо стенулось би на цей звук і піддалось омані. В цю мить другий раптовий одхил появив нам хвилево на очі бак чужинецького корабля, і ми зразу побачили, звідки ішов цей відгук. Ми побачили знов кремезну і високу постать, як вона хилилася раз-у-раз на бульверк і все кивала туди-сюди головою, але тепер вона була звернута вже лицем від нас, так що ми не могли його бачити. Руки її звісились за поруччя і долоні вивернулись догори. Коліна уперлися їй у грубу кодолу і так заклякли, а ноги сягали від п’яти бушприту аж до крамбалу. І на спині, що на ній шмат сорочки був видраний і світилося голе тіло, сиділа здорова чайка, заклопотано оджераючись цією жахливою їжею; дзьоб і пазурі їй вгородилися глибоко в жертву, а біле перо все плямилося кров’ю. Коли бриг іще одвернуло кругом, так що ми підійшли вже до нього ось-ось, птиця, як видно було, через силу вив’язила закривавлену голову. На хвилю вона немов очманіла, уставила в нас свої очі, а тоді ліниво знялася з трупа, де так сито розкошувала. Перелітаючи просто над нашою палубою, вона загаялася над нами: шматок мов би печінки був у неї в дзьобі —на нім густо скипілася кров. І, врешті, страшливий цей виривок хляпнув зловісно в самі ноги Пітерсові. Хай простить мені бог, але тут одразу в голові моїй блиснула думка, що її не розкрию тут; я відчув, як ступнув наперед до цієї кривавої плями. Я звів свої очі і наразився на Августів зір; він повнивсь таким напружним, жадливим виразом, що я враз спам’ятався. Схватно поскочив я наперед і з глибоким трепетом скинув страшну цю річ просто в море.