Так одійшла нам ніч жахливих тривог та втоми, а як настав врешті день, шторм не впав таки ані мало, та й знаку не було, щоб він хутко ущух. Ми витягли трупи на палубу та й покидали їх за борт. Потім того, перша турбота була нам — позбутись ґрот-мачти. Закінчивши потрібні підготування, Пітерс узявся рубати її (сокири ми відшукали в кабіні), а решта стояла при штагах і талях. Скоро лиш бриг наш кинуло на підвітренний борт, подано знак перетяти навітренні талі, і, коли ми це зробили, ціла маса дерева й такелажу бухнула геть з корабля у море, не вчинивши бригові жодної шкоди. Ми побачили, що судно іде тепер не так трудно, але наше становище було таки дуже рисковне, і, вперекір найскрайнішим нашим зусиллям, ми неспроможні були повершити течу, не робивши обома помпами. Та слаба помога, що її подавав нам Август, не важила, власне, нічого. На довершення наших нещасть, тяжкий вал, хитнувши наш бриг на навітренний бік, одвернув його кільки румбів од вітру, і не встигнув він виправитись, коли другий вал покрив його весь цілком, кинувши геть на бімси. Весь баласт, цілою масою, посунув одразу на підвітренний борт (чути було, як вантаж якийсь час валився куди попало), і на кільки хвиль ми вже рішили були, що ніщо не врятує нас — що бриг перекинеться. Але тут він виправивсь дещо; проте, баласт залишивсь на тім самім місці під лівим бортом, і бриг лежав на воді зовсім боком, так що за помпи тепер шкода було й думати. Щоправда, ми й неспроможні були щось далі робити, бо руки нам геть постирались від тієї надмірної праці, що ми оце відбули, а кров з них точилася найстрашливішим чином.

Всупереч Паркеровій пораді, ми заходились тепер зрізати фок-мачту і нарешті добились цього з превеликими труднощами, бо бриг наш лежав незручно. Валившись за борт, урізок потягнув за собою бушприт і полишив наше судно чистою колодою.

Досі ми тішились тим, що у нас зацілів ще баркас; йому не зашкодив жоден із велетенських валів, що набігали на палубу. Та недовго ми цим раділи; коли фок-мачта пішла за борт, а за нею, звичайно, й передній парус, що ним закріплялось раніш становище брига, кожен вал узяв заливати нас геть до краю. За яких п’ять хвилин нашу палубу начисто вимело від носу аж до корми; баркас та бульверки з правого боку зірвало, навіть коливорот потрощило в дрізки. Ми справді дійшли такого гіркого становища, що далі було вже нікуди.

Опівдні ми ніби нагляділи деякі ознаки, що шторм упадає, але мусили гірко розчаруватись: перегодивши кільки хвилин, він узявся з подвійною люттю. Десь о четвертій по полудні стало зовсім несила вистоювати його шалену навалу; а як запала над нами ніч, я не мав уже й тіни надії, що судно наше витримає до світу.

Опівночі ми сиділи в воді дуже глибоко; вона вже дійшла орлоп-деку. Скоро по тому знесло правило, а той вал, що його зірвав зовсім підніс усю корму брига з води; упадаючи, вона брязнула в воду таким ударом, як буває, коли корабель нарветься на мілину. Ми всі були сподівалися, що правило це витримає до кінця, бо держалось воно на таких звязках, що таких я не бачив ні перед тим, ані потім. Під його головним стовбуром ішов ряд дебелих залізних клямр; такі самі клямри закріпляли і ахтер-штевень. Крізь клямри оці був протягнутий грубезний сворінь кованого заліза, і, таким чином, правило в’язалось із ахтер-штевенем, а заразом вільно ходило на сворені. Страшну силу хвилі можна собі уявити з того, що клямри на ахтер-штевені, переходивши наскрізь, були заклепані із середини, і їх усі до єдиної вирвало геть із грубого дерева.

Ледве ми відітхнули від сили цього удару, аж тут один із найгрізніших валів, які лиш я зроду бачив, вдарив нам просто у борт, геть зірвав капітанську будку і, бурхнувши в люки, сповнив водою все нутро корабля до останнього дюйма.

РОЗДІЛ IХ

Щасливим припадком, якраз перед ніччю ми, усі четверо, міцно поприв’язувались до рештків коливороту і отак полягали плиском, притулившися як-найщільніше до палуби. Оцей лиш обачний захід врятував нас од гибели. І так нас усіх більш чи менш приголомшила величезна вага ції хвилі — а вона, бурхнувши на нас, сунула десь так довго, що ми вже зовсім рішилися духу. Заледве передихнувши, я голосно взявсь окликати товаришів. Тільки Август мені відповів, сказавши: «Кінець нам прийшов, і нехай господь помилує наші душі». Згодом ті двоє теж спромоглися на голос. Вони почали розважати мене та Августа, щоб ми набралися духу, бо надія ще є: самий наш вантаж такий, що бриг не піде на дно, а шторм на ранок запевне вщухне. Ці слова надихнули мене новим життям; справді, хоч як воно видається дивно — бо ж очевидно, що судно з вантажем із порожніх олійних бочок не може втонути — я досі перебував у такім помішанні думок, що зовсім пустив із розсудку ці міркування, і чого певний час доконечне чекав, так це саме того, що ми підем на дно. Скоро в мені ожила знов надія, я взявся ловити всяку можливість, щоб закріпити звязки, що тримали мене при уламках коливороту, і скоро побачив, що мої товариші клопочуться над тим самим. Ніч була темна хоч в око стрель, а кричущий хаос та гук, що оточував нас, шкода й спитуватись змалювати. Наша палуба лежала врівень із морем, або, краще сказати, в опасанні велетенських пінявих урвищ, що їх відривки упадали на нас кожної хвилі. Не прибавлю сказавши, що наші голови виставали з води не більше, як на одну секунду із трьох. Дарма що лежали ми щільно один при однім — ніхто з нас не бачив сусідів, а ні єдиного клаптика брига, що на нім нас так дико метало по морю. В переміжках ми перегукувались, щоб підживити надію, розважити та підкріпити духа тому, хто найбільшу в тім мав потребу. Августова недуга направляла на нього загальні турботи; а що він, із своєю калічною правою рукою, нездужав хоч дещо скріпити свої звязки, то ми сподівалися кожної хвилі, що він зникне десь за бортом — подати йому допомогу було ніяк неможливо. На щастя, його становище було далеко певніше, ніж кого іншого з нас; верхня частина його тіла прнходилась якраз за уламками потрощеного коливороту, і хвилі, падаючи на нього, чимало уже збувались своєї сили. Коли б не оце становище (а попав він у нього випадком, прив’язавшися перед тим на зовсім одкритому місці), він неминуче загинув би ще до ранку. Завдяки тому, що бриг наш лежав зовсім боком, ми всі мали менше шансів опинитися в морі, ніж це було б в інакших обставинах. Крен, як я вже казав, був наліво, і десь половина палуби перебувала весь час під водою. Отже, хвилі, що били на нас із правого борту, розбивались у бік корабля, досягаючи нас, положених ниць, тільки відплесками; а ті, що приходили з лівого борту, бувши, власне, як це називається, зворотними хвилями, та й не дуже, в нашім становищі, досягавши нас, не мали достатньої сили вирвати иас із прив’язів.

У цих страшливих обставинах ми лежали, аж поки занявся день — ніби, щоб показати нам іще повніше той жах, що оточував нас. З брига нашого стала не більше як проста колода, що металась по морю капризом кожної хвилі; шторм зростав безоглядно, пориваючи справжнім уже ураганом; не булo нам у земних межах жодних надій на спасіння. Не одну годину перетривали ми в цілковитім мовчанні, кожну мить сподіваючись, що от-от не витримають звязки, або рештки опори нашої підуть за борт, або може який велетенський вал — а їх ціла тьма бурхотала повсюди, навколо нас і над нами — потягне наш недобитий бриг під воду, і заким він спливе наверх, ми подушимось там. Та ласкою Провидіння ми вбереглися від цих неминучих бід і, та’ як опівдні, утішились сяйвом благословенного сонця. Скоро по тому ми спостерегли, що буря вельми упала на силі, і тут, перший раз з учорашнього вечора, заговорив до нас Август, питаючись Пітерса, чи нам є, на його думку, хоч яка можливість порятуватись. Це питання зразу лишилось, без відповіди, і ми вже рішили, що наш покруч десь задихнувся там, на своєму місці; але тут, на велику нам радість, він подав таки голос, хоч і надто слабо. Він сказав, що страшенно страждає; прив’язь так дуже врізалась йому в живіт, що він мусить якось звільнитись од неї, або вже померти, бо несила далі терпіти таку тяготу. Це нас болісно вразило, бо шкода було й гадати допомогти йому будь-яким способом: хвилі бурхали по нас і тепер, як давніш. Ми намовляли його мужньо терпіти біль і обіцяли при першій нагоді зробити полегкість. Він одказав, що невдовзі запізно вже стане, що заким ми спроможемось на поміч, то буде уже по ньому; а тоді, постогнавши хвилю, так і лежав мовчущий. Ми вже поклали, що він помер.