Рішивши, що тепер уже можна довірити товаришам тримати кінець линви, я знову три чи чотири рази заринув у кабіну, дарма що зовсім уже споночіло, а слаба, але довга хвиля із півночи робила судно дещо хистким. В оцих спробах мені пощастило виловити два кухарські ножі, порожній на три галони кухоль та ковдру, але нічого такого, щоб згодилося нам на харч. Виловивши ці речі, я провадив свої намагання далі, поки вже зовсім задихався — та не знайшов більш нічого. Протягом ночи Паркер та Пітерс труждалися в чергу тим самим способом; проте, нічого нам не траплялось під руку, і ми в одчаї закинули всякі спроби, поклавши, що тільки даремне над цим виснажуємось.

Решту ночи ми провели в такому стані крайньої болісти, і тілесної і духовної, що годі й помислити. Нарешті заблиснув ранок шістнадцятого, і ми жадливо шукали на обрії хоч якої надії — все марне. Море було таке саме лагідне, і та сама довга хвиля із півночи, як учора. Це вже шостий день ми не заживали ні питва, ні їжі — крім отієї пляшки портвейну — а очевидно було, що недовго здоліємо витримати, коли не добудем чогось. Я не бачив доти ніколи, і волію довіку не бачити таких до безмір’я виснажених людських істот, як Пітерс та Август. Коли б я зустрів їх отаких на березі, зроду б і в думці собі не поклав, що колись їх бачив. Обличчя їм цілковито змінилися у своєму складі, так що я негоден був вірити, що це справді ті самі люди, що це з ними я пробував у гурті всього кількоро днів тому.

Паркер, хоч він і звівся страшенно і так ослаб, що не міг уже й голови підвести із грудей, не підупав так сильно, як ті двоє. Він приймав муки з великою терпеливістю, не нарікав ні навіщо і силився й нам надихнути надію — всіма способами, які лиш міг надумати. Що до мене, то я, дарма що був при початку мандрівки слабий, та й зроду тендітної стати, а страждав не так, як вони — не так спав на тілі і зберіг сили мислення в дивній мірі; тимчасом інші зовсім ослабли на розум і, здавалося, повернулись знов у дитинство: все безглуздо скалили зуби в ідіотичних ухмилках та лепетали без краю дурними загальниками. Що-правда, часами вони немов відживали раптом, наче надхнені зразу свідомістю свого становища; тоді, у хвилевім просвітку сили, вони схоплювались на ноги і на короткий час заводили мову про свою майбутність, способом зовсім розумним, хоч і повним безкрайнього одчаю. А в тім, річ можлива, що мої товариші мали ту саму думку про себе, що й я про них; може й я мимохіть завинив такими ж причудами та безглуздям — це таке діло, що годі його рішити.

Десь опівдні Паркер сказав, що бачить з лівого борту землю; я насилу вдержав його, не давши стрибнути в море та плавцем добиватись до неї. Пітерс та Август не звернули уваги на його слова ― видимо заглиблені в понурі якісь міркування. Поглянувши, де він показував, я не міг назорити ні найменших признак Землі — що-правда, я надто добре знав нашу віддаленість від будь-яких берегів, щоб піддатись такій надії. Але довго я мусив гаятись, поки довів таки Паркерові його помилку. Тоді він залився буйними слізьми, ридаючи, як мале дитя; щось дві або три години лементував він на голос та хлипав, поки, знесилившись, заснув як убитий.

Пітерс та Август безуспішне пробували ковтати шматочки шкіри. Я порадив їх, щоб жували та геть випльовували, та вони занадто охляли, щоб прийняти мою пораду. Я сам час від часу брався жувати шкіру і мені наче легшало. Найбільше я мучився спрагою; тільки те й не дало мені випити морської води, що я пам’ятав страшні наслідки, які бували з цього іншим в такому самому становищі.

Отак наступив і день, і я раптом побачив на сході парус — з лівого борту, вперед. Це мусило бути велике судно; ішло воно мало не впрост на нас, на віддалі десь у дванадцять чи п’ятнадцять миль. З товаришів моїх ніхто ще його не бачив, а я поки повздержувавсь щось їм казати, щоб не зазнали знов розчарування. Нарешті, коли корабель наблизивсь, я роздивився, що він простує таки до нас; роздивився легкі паруси його, повні вітром. Я негоден був далі стримуватись і показав його своїм страдникам-товаришам. Вони зірвалися притьмом на ноги і знову пустилися в незвичайні вияви радости, плачучи, сміючись ідіотським сміхом, стрибаючи й витанцьовуючи геть по всій палубі; вони то молилися, то розливалися у закляттях. Їх поведінка вплинула зразу й на мене — враз із тим, що я вважав за певну надію на порятунок: я негоден був здержатись і приєднався до них; я дав хід поривам свого захвату та вдячности, і упав, і качався по палубі, і плескав у долоні, кричав, і інакші чинив божевілля, поки раптом опам’ятавсь — іще раз у крайності людського горя й одчаю — побачивши, що судно враз повернуло до нас кормою та й пішло у зовсім противний бік проти того, як я його вперше побачив.

Не зразу я зумів переконати товаришів, що він таки справді стався, цей гіркий поворот нашої долі. На всі мої доводи вони відповідали такими жестами й поглядами, що, мовляв, не дадуться мені на такий обман. Найбільше вразила мене поведінка Августа. Що я йому не робив, не казав, він таки далі правив, що дивись, корабель хутко підійде до нас; що треба ладнатися переходити на його борт. Побіч нашого брига плавала якась деревина, а він запевняв, що це бот за нами, і силкувався стрибнути в нього; серце мені розривалося, так він кричав і вив, коли я силоміць не давав йому кинутись таким способом в море.

Утишившися трохи, ми зорили далі за тим кораблем, поки він зовсім щез нам з очей — година зробилася хмарна, потягнув легкий бриз. Коли той корабель остаточно зник, Паркер раптом повернувся до мене з таким виразом на лиці, що я весь затремтів. На цей раз він мав такий свідомий вигляд, що перед тим я не бачив такого, і заким він рухнув губами, серце уже підказало мені його мову. Він коротко висловив гадку, що один із нас мусить померти, щоб піддержати існування інших.

РОЗДІЛ XII

Я вже колись роздумував над можливістю, що ми прийдемо до цього страшного останнього краю, і тайно поклав собі віддатися краще смерті в будь-якій її формі, будь-яких обставинах, ніж допуститися такого способу. В жодній мірі не послабив цієї ухвали і теперішній прикрий голод, що ним я так страждав. Пітерс та Август не чули обоє поданої пропозиції. Отож, я одвів Паркера на бік і, в думках вимолюючи собі сили одхилити його від затіяного жахливого діла, довго його умовляв, благав його скільки міг, заклинав усім, що він мав святого, доводив усякими доводами, що їх подавала мені скрайність випадку — все для того, щоб він покинув цю гадку та не казав за неї нікому з тих двох.

Він слухав мене без єдиної спроби заперечити мої доводи, і я вже взяв був надію переконати його. Та скоро я закінчив свою мову, він одказав мені, що все це, він знає гаразд, справедливо, що вдаватися до такого способу, це найстрашніший рішенець, на який лиш може піти людський розум, але що він терпів уже так довго, скільки може витримати людська натура; що так ми мусимо згинути всі, а смерть одного з нас — можливо, а навіть запевне — порятує, кінець-кінцем, усіх інших. Він іще додав, щоб я не завдавав собі даремне клопоту, намагаючись одхилити його від цієї думки, бо він твердо рішивсь на це, іще перед тим, як побачив оце корабель: тільки того корабля поява не дала йому заявити про це раніш.

Тоді я узявся просити його, коли він не хоче таки одкинутись свого наміру, щоб принаймні заждав з ним до завтрого — може тимчасом яке судно прийде на наш порятунок; знов повторив усі доводи, які тільки зміг надумати та уважав за придатні на його грубу вдачу. Він одказав, що мовчав і так аж до крайньої можливої хвилі; що він далі не може тривати без якоїсь поживи; що назавтра цей намір його уже б запізнився — принаймні, для нього самого.

Побачивши, що лагідною мовою не зрушу його в жодний спосіб, я узявся інакших заходів і сказав, щоб він мався на тямі —що я менше, ніж інший хто, потерпів від наших бід; що я, таким чином, здоровіший і дужчий зараз, ніж він сам, чи там Пітерс із Августом — словом, що я маю змогу, коли б тільки зайшла потреба, силоміць повернути на своє; що коли б він спробував якось удатись до інших із своїми кривавими, людожерними замірами, я не вагатимусь кинути його в море. Тут він зразу вхопив мене за горло і, витягши ножа, даремне силився вгородити мені в живіт; правда, єдине що крайнє виснаження не дало йому доконати це люте діло.