Окремою книгою «Сонети» були видані лише в 1609 р. На титульному аркуші проставлено такі вихідні відомості видання: «Шекспірові сонети. Ніколи раніше не друковані. В Лондоні. Д. Елд для Т. Т... 1609». Т. Т. — це видавець книги Томас Торп. Його прізвище згадується в акті реєстрації рукопису в реєстрі гільдії друкарів. Значно складніше розшифрувати текст присвяти, який був надрукований на шмуцтитулі видання: «Тому єдиному, кому завдячують своєю появою нижчеподані сонети, містеру W. H. всілякого щастя і вічного життя, обіцяного йому нашим безсмертним поетом, бажає доброзичливець, який зважився видати їх у світ. Т. Т.». Присвята звучить вельми двозначно. Таємничим W. H. може бути той, на честь кого створювалися «Сонети». Так само вірогідна й інша версія. Ініціали ховають лише особу, завдяки якій текст «Сонетів» став власністю Томаса Торпа.
На примірниках видання «Сонетів» (1609) зазначено прізвища двох книготорговців — Джона Райта й Вільяма Асплі. Книга, мабуть, була видрукувана великим тиражем, який довелося розподілити між двома продавцями. Історія цього видання повністю не відома. Безсумнівне лише те, що сам Шекспір участі в його укладанні не брав. Так, до книги було включено вірші іншого поета (можливо, Джорджа Чапмена), а також невелику поему «Скарги закоханої». Викликає сумнів розміщення віршів, між якими часто відсутня логічна послідовність. У сонетах 133—134, наприклад, поет скаржиться на зрадливість коханої, а в сонеті 135 звучить тема чекання любові.
За життя Шекспіра «Сонети» більше не видавались. Не ввійшли ліричні твори і в перше посмертне зібрання його творів, до якого було включено тільки п’єси. Нова публікація сонетів Шекспіра була здійснена лише 1640 р. Видавець Джон Бенсон включає до збірника, озаглавленого «Поеми», разом із «Скаргами закоханої», «Пристрасним пілігримом», «Феніксом і голубкою» також «Сонети». Проте це видання явно недосконале. Джон Бенсон, не відчуваючи особливого пієтету до авторського тексту, переробляє деякі сонети: їхнім адресатом стає вже не друг, а кохана поета. Вісім віршів взагалі виключено із збірки. Порядок розміщення сонетів теж порушено. До речі, спроби перегрупувати вірші збірки робилися неодноразово, але, з огляду на спірність питання, у більшості сучасних видань сонетів збережено той порядок розміщення, який був у першодруку.
Лірика Шекспіра пов’язана з багатовіковою поетичною традицією. Сонет виник в Італії у XIII ст. Перший відомий його зразок зустрічається у Джакомо да Лентіно (1220-і рр.). Свою класичну форму сонет набирає у поетів «солодкого нового стилю». Звертається до нього Данте, який присвятив низку сонетів Беатріче. Завдяки родоначальнику нової європейської лірики Ф. Петрарці (317 сонетів про Лауру), сонет стає улюбленою формою поетів Відродження (Мікеланджело, Т. Тассо, Л. Камоенс, Лопе де Вега, П. Ронсар та ін.).
Надзвичайно популярним був сонет і в Англії. У 1591 р. побачила світ збірка сонетів Ф. Сідні «Астрофел і Стелла» (нап. в 1580—1584 рр.), яка утвердила сонетну форму в англійській ліриці. У 90-і рр. XVI ст. захоплення сонетом досягає свого апогею. Збірки сонетів видають С. Данієл («Делія», 1592), X. Констебль («Діана», бл. 1592), М. Дрейтон («Ідея», 1593), Т. Лодж («Філліда», 1593), Е. Спенсер (славнозвісні «Аморетті», 1595) та ін. Поети уславлювали земну любов, оспівуючи красу коханої, схилялись перед досконалістю людської природи. Притаманні цій поезії і медитативні ноти. Елегійна сумовитість нерідко поєднується в ній з громадянськими мотивами, любовні муки супроводяться філософським самозаглибленням.
Сонет має жорстку віршову форму, яка вимагає від поета особливої майстерності. У сонеті завжди 14 рядків. Пишеться він найчастіше п'ятистопним ямбом (рідко — шестистопним або чотиристопним; чотиристопним ямбом написаний, наприклад, 145-й сонет Шекспіра). Композиційно сонет поділяється на дві частини: перша (8 рядків) — це зав'язка, друга (6 рядків) — розв’язка. У свою чергу зав'язка складається з двох чотиривіршів (катренів), розв'язка — з двох тривіршів (терцетів). Англійські поети трансформували класичний італійський сонет, розбивши його на три чотиривірші і заключний двовірш (куплет). Іноді цю сонетну форму звуть шекспірівською, оскільки завдяки Шекспіру вона остаточно утвердилася в літературі. Її система римування: abab cdcd efef gg (схема італійського сонету: abab abab cde cde). Шекспір, проте, не завжди дотримувався обов'язкової схеми. 126-й сонет, наприклад, складається з 12, а не 14 рядків.
Сюжетною основою шекспірівських сонетів е оповідь про палку дружбу і пристрасну любов поета — ліричного героя збірки. Прибічники біографічного трактування «Сонетів» здавна намагаються встановити, ким же були прототипи образів друга і коханої. Існують найрізноманітніші припущення. Образ «юного друга» найчастіше пов'язують з іменем покровителя Шекспіра лорда Саутгемптона. Існують також інші версії. «Смугляву леді сонетів», починаючи з XIX ст., ототожнювали з придворною дамою королеви Єлизавети Мері Фіттон та ін.. У 1973 р. англійський історик А. Роуз висунув іншу версію, згідно з якою прототипом героїні була Емілія, дочка придворного музиканта Б. Бассано і дружина Вільяма Ланьє. Розгадання цієї загадки, проте, не таке й суттєве для сприйняття циклу шекспірівських сонетів, які, зрештою, є поетичним документом епохи, а не біографічним.
Цикл сонетів Шекспіра являє собою своєрідний ліричний щоденник, який створювався без заздалегідь продуманого плану. Деякі вірші написані «з нагоди», деякі відбивають якісь особисті переживання їх творця. Чимало сонетів породжено довгими роздумами автора про людську природу, про світ, що оточує людину. Проблеми, поставлені в сонетах, нерідко глибоко філософічні, що аж ніяк не суперечить універсальній природі цієї поетичної структури. Сонетна форма поетичного вираження надзвичайно драматична. Сама композиція сонета (тема — антитема — розв'язка) передбачає боротьбу протилежних почуттів і думок. У ньому дуже природно знаходять своє художнє втілення сповідь, інвектива, пейзажний малюнок, філософська композиція і т. ін.
У циклі три головні дійові особи: сам ліричний герой, його юний і прекрасний друг, кохана поета. Складність сюжетних колізій, що відбивають непрості стосунки протагоністів, так само як і проблемна багатоманітність збірки, вимагають створення бодай умовної схеми розміщення сонетів. Дослідники (серед них провідний радянський шекспірознавець О. Анікст) пропонують таку структуру розміщення тематичних груп, на які розпадаються «Сонети»:
А. Сонети, присвячені другові: 1—126.
1. Оспівування друга: 1—26.
2. Випробування дружби: 27—99.
а) гіркота розлуки: 27—32;
б) перше розчарування в другові: 33—42;
в) сум і побоювання: 43—55;
г) зростаюче відчуження і меланхолія: 55—76;
д) суперництво і ревнощі до інших поетів: 77—96;
е) «зима розлуки»: 97—99.
3. Торжество відновленої дружби: 100—126.
Б. Сонети, присвячені смуглявій коханій: 127— 152.
В. Закінчення — радість і краса кохання: 153—154.
«Сонети» стали блискучим відображенням багатого і складного внутрішнього світу людини епохи Відродження. З особливим ренесансним світовідчуттям, сповненим прагнення гармонії, захоплення чуттєвою красою безмежно різноманітного світу, читач зустрічається уже в початкових віршах збірки. Милування красою друга зливається в них із захопленням перед безмежною досконалістю людської природи. Сонетів, присвячених прекрасному своєю молодістю другові, значно більше, ніж віршів про смугляву кохану.
Надзвичайно емоційне ставлення до дружби — константа ренесансного стилю мислення. І хоч віршових сонетних циклів на цю тему в європейській поезії Відродження небагато — можна нагадати лише сонети Мікеланджело — саме її трактування аж ніяк не виняткове. Гуманісти, які створювали модель ідеальної людини у своїх творах, прагнули втілити свої сподівання в реальній життєвій практиці. Ренесансне схиляння перед людською природою — в «обожненні» друга. Виникає надзвичайно активне прагнення до спілкування. Створюються різноманітні гуртки, академії (напр., славнозвісна Платонівська академія у Флоренції). Гуманісти постійно обмінюються один з одним палкими посланнями. Автори епістол прагнуть висловити «хвилювання душі», «дати душам бути разом» і т. ін. Насолоді спілкування присвячені цілі сторінки трактатів цього часу. Дружба сприймається як природний стан людської душі. У таких міркуваннях чимало від умовних мислительних формул, але є в них і справжнє захоплення неповторністю людської індивідуальності.